Самотність Миколи Гоголя

Всі ми, як відомо, у часу в полоні.

У полоні часу і наші уявлення про літературу і письменників. В епоху класицизму Шекспір сприймався в Росії як драматург-класицист, в епоху романтизму — як зразковий романтик, в епоху реалізму — як сформований реаліст.

Це свідчить про певну умовність наших літературознавчих оцінок, але водночас не відміняє необхідності кожного нового історичного періоду знову і знову вибудовувати літературну концепцію, що відповідає запитам часу. Стосовно геніїв це тим більше важливо, що провідницький характер їхніх письменницьких прозрінь зазвичай стає зрозумілий нам усім лише після значного часу. І той же час дозволяє нам сьогодні без особливих зусиль побачити те, про що задовго до нас у болісних пошуках і зусиллях вже здогадувалися наші видатні попередники.

Творчість М.В. Гоголя у XXI ст. потребує повного і кардинального переосмислення.

Це розуміння, що давно визрівало в мені, стало простою констатацією буденного факту після того, як я зустрівся свого часу з часто цитованими словами Габріеля Гарсіа Маркеса про те, що латиноамериканський «магічний реалізм» виріс із прози Гоголя. Це було шоком і прозрінням. Виявилось, що Гоголь, такий звичний і по-школярськи вивчений, нікого не запитуючи, узяв і вирушив до далекої Латинської Америки, вгніздився там і надихнув письменників цього континенту на створення абсолютно незвичайної і дивної літератури, якою сьогодні зачитується увесь світ.

Це було шоком, бо з Гоголя, осмисленого й описаного революційно-демократичною критикою і радянською літературною наукою, жоден магічний реалізм в жодній країні вирости не міг. Цей Гоголь — автор жорстко-соціальних творів про нещасних і безнадійно втрачених для людства героїв, один погляд на яких (дивися чисельні, але однаково карикатурні зображення його персонажів у ілюстраторів) викликає смертну тугу і нудьгу.

З такої літератури не може вирости жоден магічний реалізм, бо в ній немає нічого магічного. Тут все застигло і скам’яніло. У світі описаної і осмисленої таким чином прози все скуто і зумовлено соціальною доцільністю і плоско зрозумілою матеріалістичною об’єктивністю. Такий письменник не може запалити і захопити ідеями навіть своїх стриманих співвітчизників, не кажучи вже про палких латиноамериканців.

Це було прозрінням, бо стало ясно, що Гоголь зовсім не такий письменник.

Нобелівська промова, прочитана Маркесом в Осло 1982 року, названа ним «Самотність Латинської Америки». Якщо самотність, на думку нобелівського лауреата, є культурною домінантою останнього періоду розвитку цього бурхливого і трагічного континенту, то так — Гоголь їхній письменник!

Самотність — ось правильно помічена на іншому боці земної кулі головна риса біографії і творчості Гоголя.

Самотній у всьому.

Безродинний і бездітний.

Оточений друзями й однодумцями, які, як виявилося в життєвому підсумку, його менше за всіх розуміли.

Інакше й бути не могло. Гоголь категорично не вкладався у схеми, які малювали його сучасники. Тому його на різних етапах творчого розвитку послідовно піддадуть гострій критиці всі, хто спочатку хвалив. Письменник жив із відчуттям своєї обраності, своєї ролі пророка, месії, покликаного врятувати батьківщину, звільнити народ від «страшної, приголомшливої твані дрібниць, що обплутали наше життя», вказати людині її шлях. Саме художник повинен збудити містичною силою свого слова закладений в кожному гармонійний початок, зруйнувати коросту соціальних забобонів і брехні, звільнити з-під гніту кори «земності» (молодий Гоголь) людську душу.

Цим почуттям особистого обов’язку продиктовані відомі рядки завершальної одинадцятої глави «Мертвих душ», що деколи викликали у сучасників звинувачення у надмірній самовпевненості їхнього автора: «Русь! Чого ж ти хочеш від мене? Який незбагненний зв’язок таїться між нами? Що дивишся ти так, і навіщо усе, що не є в тобі, обернуло на мене повні очікування очі??..»

Його зречення від написаного і небажання жити, оскільки він не виконав покладену на нього зверху місію, вважатимуть явним проявом душевної хвороби і почнуть земними засобами насильно лікувати, однак ніскільки в цьому не досягнувши успіху. Попри всі старання оточуючих він усе одно помре у віці повних 42 років.

Гоголь не залишить після себе школи в загальноприйнятому значенні цього слова.

Хіба ж хтось пише сьогодні «магічні» п’єси на зразок «Ревізора» з епіграфом і «німою» сценою, яку сам автор називає чи не найважливішою «шостою» дією? «Німа» сцена триває у Гоголя довго, дуже довго (до трьох хвилин!), і вона покликана після закінчення театральної вистави завершити переворот внутрішнього світу всіх тих людей, які заповнили глядацьку залу. П’єса — сама лише п’єса! — повинна була, за задумом автора, докорінно змінити глядача, який прийшов її подивитися.

Хіба ж хтось замислює зараз «магічні» поеми-романи на кшталт «Мертвих душ», які повинні володіти такою силою художньої дії, що читач проходить процес свого внутрішнього відродження одночасно і паралельно з відродженням до нового життя спотворених героїв? Ні, бо все це ми вважаємо ідеалістичними помилками й слідом за Віссаріоном Бєлінським готові знову і знову повторити: «Багато, надто багато обіцяно, так багато, що ніде і узяти того, чим виконати обіцянку, бо того й немає ще на світі».

Ця людська і творча самотність, ця несамовита віра у свою місію, це нестримне бажання змінити життя довкола всупереч загальній зневірі, цей максималізм духовних запитів і аскетизм особистого побуту, нарешті, ця безстрашна готовність пожертвувати собою будь-якої миті — як вони могли не запалити і не захопити Маркеса і письменників його континенту? Адже вони були народжені близькою за природою історичною реальністю, що «живить невичерпне джерело творчості, сповненої страждання і краси», «зусиль і крові», «безконечного насильства», «вікової несправедливості і накопиченого озлоблення», нарешті, «незборимої переваги життя над смертю». Що в цих словах з Нобелівської промови не може бути віднесено до Гоголя й України?

За словами Маркеса, головна трудність латиноамериканської літератури полягала в тому, що її письменники, будучи дітьми «неприборканої реальності», усвідомлювали, що їм не вистачало «звичайних засобів для правдоподібного зображення життя». У творчості Гоголя «незвичайних» засобів для правдоподібного зображення неправдоподібного життя, у яких вони мали потребу, було з лишком.

Він придумав у XIX столітті драматургію, форми якої ми стали опановувати лише у столітті XX. Він ламав перегородки між сценою й залою, між залою і театром, між театром і життям. Герої його п’єси зі сцени безпосередньо і неодноразово зверталися до глядача. Епіграф відкритим текстом оголошував сцену дзеркалом, у якому кожен глядач може бачити самого себе. Побачивши і почувши себе, глядач повинен був, за задумом Гоголя, злякатися і вжахнутися. Вжахнутися своєї схожості з героями п’єси, злякатися тієї міри втрати людської подоби, яку йому наочно продемонстрував театр. Безперечно, саме це коло міркувань спонукало Гоголя зробити виписку зі св. Григорія, єпископа Нісського: «Ті, які хочуть очистити й убілити обличчя своє, звичайно дивляться у дзеркало. Християнин! твоє дзеркало суть Господні заповіді; якщо покладеш їх перед собою і будеш дивитися в них пильно, то вони відкриють тобі всі плями, всю чорноту, всю потворність душі твоєї».

Для Гоголя його п’єса — це проповідь, це багатоголосий монолог автора, звернений до кожного з тих, хто сидить у залі. Проповідь не закінчується оплесками. І наш драматург їх теж не потребує. Він чекає іншої реакції від своїх сучасників. У книзі митрополита Антонія Сурозького «Упевненість в речах невидимих» майже всі промови до парафіян закінчуються словами: «Давайте трохи помовчимо і потім разом помолимося». Характерно, що «Слово» на панахиді у сороковий день кончини митрополита Антонія близький до пастиря протоієрей Микола Ведерников закінчив такою ж формулою: «Дорогі друзі! Я прошу вас: коли ви покидатимете зараз наш храм, постарайтеся зробити це в мовчанні, не розважаючись дріб’язковими життєвими розмовами, аби зберегти знайдене нами сьогодні відчуття радості, благодатне відчуття духовного єднання, духовного зв’язку ».

Гоголь створював стереотип письменника, який пробує себе у всьому — в літературі (від поезії до всіх жанрів прози, драматургії і публіцистики), в журнальній критиці, в гімназійному й університетському викладанні, географії, історії, фольклоризмі, етнографії, мисливствознавстві, рослинництві, живописі, гастрономії, домоводстві, кравецькому ремеслі, релігієзнавстві тощо. Сьогодні це вже для нас навіть звично, але тоді виглядало дивним і викликало звинувачення у легковажності і хлестаковщині. Інакше й бути не могло. А йому просто потрібно було випробувати самому, пропустити через себе, через особистий досвід усі галузі сучасного життя.

Це був дивний письменник. Дивний у всьому. Наприклад, він лікував свої фізичні недуги не медичними препаратами, а далекою дорогою, об’їхавши за недовге життя в кінному екіпажі чи не половину відомого у той час культурній людині світу.

Він вже тоді випробував всі спокуси літературної творчості, які стануть популярними за 50-100-150 років. Він автор творів у стилі «прози жахів» (той же «Вій» та інші). Він творець крутих, як говорить сучасна молодь, еротичних фантазій (наприклад, «Рим»). Він випробує себе «фізіологічною» (у сенсі фізіології людського організму, а не літературної школи) повістю, що описує, як виглядає людина, з якої зняли шкіру («Кривавий бандурист»). Задовго до Сальвадора Далі він заповнить свій художній світ фрагментами людських тіл, що самостійно живуть (і це не лише повість «Ніс»). А вже містичних, демонологічних й усіляких таємничих сюжетів у його творчості аж занадто багато.

І при цьому він радісний і впевнений у майбутньому свого сучасника художник. Це всім помітно у його «Вечорах...», але це ж переповнює його «Миргород», «Петербурзькі повісті» і «Мертві душі», хоча ми наполегливо доводимо зворотне. Він розповідає про трагедію своїх героїв нам — тим, хто може ці життєві трагедії розвіяти як фантом одним лише своїм розумінням несправедливості довколишнього буття. Саме нам пропонують прокинутися і розсіяти морок жаху і безвиході, що оточує нас. Не треба нікого скидати і вбивати. Немає жодної безвиході! Все можливо, все досяжне, вважає Микола Гоголь. А ми разом із Михайлом Щепкіним категорично відмовляємося грати «Ревізора» як п’єсу про людську душу, віддаючи перевагу п’єсі про людську плоть.

І повість «Тарас Бульба», звичайно ж, не історичний роман, а поема в прозі. Кожен герой у ній — символ якоїсь ідеї, що часто існує досить автономно. Ідеї Тараса, Остапа і Андрія — сусідять, але не поглинають одна одну. Це очевидно всім щодо Андрія, але це так і щодо Остапа, який багатьом може здатися вельми суперечливим. А тим часом Остап — зовсім не зліпок з Бульби. І в першій, і в другій редакції повісті смерть Андрія він сприймає інакше, ніж Тарас.

Довкола героїв ні на мить не перериває свого хороводу великий світ, що плутає їхні плани і руйнує задуми й ідеали. Тарас може скільки завгодно декларувати на словах своє негативне ставлення до євреїв, але його буде цілий місяць виходжувати після трагічної битви під Дубном «знаюча жидівка», а до Варшави на зустріч із сином повезе «жид» Янкель.

Андрій — син свого батька. Як той не міг відмовити Янкелю під час погрому і врятував його, так і син Бульби не міг відмовити панні і вирушив рятувати від голоду. Андрій символізує право людини на подолання заборон «корпоративного» середовища. Письменник скаже про нього: « бо за тих часів соромно й ганебно було думати козакові про жінку і кохання, не здобувши лицарської слави». Слова «за тих часів» одразу введуть дистанцію між минулим і сьогоденням, підкреслюючи, що сьогодні це вже не так. Гоголь прозріває, що це подолання минулих заборон здійснюється, зокрема, і сьогодні, і воно принципово, врешті-решт, все одно відбудеться завтра. Одного дня «чорний», попри всі «корпоративні» заборони, все одно полюбить «білу», а «біла» — «жовтого» або «червоного». Одного дня німці прийдуть на російську службу, а росіяни —німецьку, французьку або англійську.

За Гоголем, люди повинні переступити через кордони ненависті. Інакше ці кордони залишатимуться для них кордонами смерті. Але перші з тих, хто відважиться ці кордони переступити, подаючи нам приклад, заплатять за це життям.

«Мертві душі» — не роман. Це теж, звичайно ж, поема. Це світлий і радісний твір про прийдешнє і швидке відродження всіх цих героїв, створених зовсім для іншого життя. Це не поміщики, не чиновники, не дворяни. Це люди (включно з різночинцями і селянами), які просто живуть сьогодні, які заплуталися в закутках помилок і брехні. Це всі ми, кожен із нас. Нікому не добре від того, що ми такі. Передовсім нам самим. Так давайте це змінимо, підказує нам автор. Я знаю, як це зробити. Але я можу це зробити лише разом із вами. Допоможіть же мені!

Але ми йому відмовимо, оголошуючи його віру в можливість зміни навколишнього світу ненасильницьким шляхом, містичною силою одного лише слова — безпідставним ідеалізмом людини, яка не розуміє реальності. Ми вважали, що він недооцінює непорушності й достовірності державних і соціальних інститутів, які перемагають своєю кам’яною нерухомістю міражі романтичних ідеалів. В результаті, за 150 років після його смерті на наших очах спочатку одразу звалилася Російська імперія, а потім і Радянська. Так що ж у результаті виявилося міражами: державні інститути чи ідеалізм його переконань?

Замість того, щоб допомогти його героям (разом із читачами!) пройти шлях до отримання своєї дійсної подоби і Божої правди, ми замкнемо їх у клітки своїх соціологічних тлумачень, розповідаючи відвідувачам нашого літературного зоопарку про трагічну долю безповоротно зломленої несправедливим життям маленької людини. Ми не дамо їй, маленькій людині, відбутися як вільній особистості, ми зробимо її залежною і скованою назавжди. Ми її духовно калічитимемо. У результаті, на початок XX століття ми виростимо з окремо взятих «маленьких людей» агресивний і нещадний натовп, який допоможе диктаторам цього кривавого століття винищити сотні мільйонів народжених і ненароджених собі подібних. Гоголь сумно прозрівав грядущі масові вбивства і тортури, які здійснюватимуться нібито в ім’я найвеличніших ідеалів гуманізму. Він передбачав тотальний контроль над людиною, що чекав нас у XX столітті, з боку безжалісних деспотів, які спираються на повну згоду мільйонів своїх підданих.

Гоголь констатує глибоку кризу, яку переживає християнське суспільство. Він скаже про це відкрито і різко: «Вигнали на вулицю Христа, в лазарети і лікарні, замість того, щоб закликати Його до себе в дім, під рідний дах свій, і думають, що вони християни!».

Письменник себе першого не вважає праведником, вільним від цього гріха. 12 січня 1848 року він признається в листі о. Матвію: «...віри у мене немає». Й одразу ж напише: «Хочу вірити». Саме через безвір’я, яке одразу ж впускає в людське серце страх, програє свою битву з нечистою силою Хома Брут у повісті «Вій». І програє він її не де-небудь, а просто у стінах церкви.

Гоголь шукає новий сенс церковної служби. Він пише цілу працю «Роздуми про Божественну літургію», вивчає і конспектує, як ми вже відзначали, праці святих отців і вчителів Церкви. Він здійснить паломництво до святих місць у Єрусалим, багато років напружено роздумуватиме про сутність віри. Син України, письменник на прикладі драматичної історії своєї батьківщини знає, які складні та трагічні питання існування Церкви. І при цьому Україна не мислить свого існування поза Богом. Це дуже глибоко і точно відзначить у своєму «українському» вірші «М. А. Щербатовой» М. Ю.         Лермонтов:

И следуя строго

Печальной отчизны примеру,

В надежду на Бога

Хранит она детскую веру...

Гоголь прибічник єдності християн всіх обрядів (лист М.І. Гоголь від 22 грудня 1837 року). Та що там християн! Він невпинно молився за своїх гонителів і непохитних критиків: «На жаль! забула бідна людина дев’ятнадцятого століття, що  немає ні підлих, ні нікчемних людей, але всі люди — брати тієї ж сім’ї, і будь-якій людині ім’я брат, а не якесь інше». Він виписує зі св. Афанасія Великого: «Всі творіння Божії добрі і чисті. Бо нічого некорисного або нечистого не створило Боже Слово».

Наднаціональною освітою була, в розумінні письменника, Січ, куди приходила «загибель народу, і хоч би хтось запитав: звідки ці люди, хто вони і як їх звуть». І той факт, що тут було багато «офіцерів, які потім відзначилися у королівських військах», ясно говорить про те, що у козаки потрапляли не лише діти слов’ян. У першій редакції повісті «Тарас Бульба» ця думка була виражена коротко і гранично ясно: « втім, з якої нації тут не було народу?»

А ми тим часом знову і знову ведемо беззмістовну суперечку — український чи російський письменник Микола Гоголь. По-перше, слово «росіянин» у пушкінсько-гоголівські часи (як і пізніше!) не було етнонімом. Це був політонім, що визначав приналежність людини до Російської імперії. Етнонімом було «великорос». Тому, звичайно ж, Гоголь був російський письменник, який із повним правом оспівував у козацькій повісті «Тарас Бульба» «русское товарищество» (не великорос!). Гоголь був російським письменником українського походження. І він ніколи не забував і не відрікався від цього свого походження, як Габріель Гарсіа Маркес, будучи латиноамериканцем, не відрікався від того, що він колумбієць.

Українська природа Гоголя позначилася у всьому — у «Вечорах», у «Тарасі Бульбі», у його українських повістях. Так, у «Старосвітських поміщиках» автором засуджуються «низькі малоросіяни»: вони «деруть останню копійку зі своїх же земляків», «наживають, нарешті, капітал і урочисто додають до прізвища свого, що закінчується на о, склад въ». Врешті-решт, його українська природа в самій оповідній стихії будь-якого з його творів. Вона вся просякнута і настояна на українській мові!

Забувши значення слів, ми через призму сьогоднішніх уявлень читаємо Гоголя і неправильно його тлумачимо. Скільки разів вже як доказ нібито зробленого їм остаточного вибору на користь «російської» ідеї наводилися слова письменника з грудневого листа 1844 року, адресовані О.О. Смирновій-Россет: «Скажу Вам одне слово щодо того, яка у мене душа, хохлацька чи російська . На це Вам скажу, що сам не знаю, яка у мене душа, хохлацька чи російська. Знаю тільки те, що ніяк би не дав переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи дуже щедро обдаровані Богом, і як навмисно кожна з них порізно містить у собі те, чого немає в іншій — явний знак, що вони повинні поповнити одна іншу. Для цього самі історії їхнього минулого побуту дані їм несхожі одна на одну, щоб порізно виховалися різні сили їхніх характерів, аби потім, злившись воєдино, скласти собою щось досконале в людстві».

Нагадуємо, що ця цитата з приватного листа. У повісті або статті ця фраза була б викреслена цензурою, тому що ці слова — цілковита крамола. Гоголь стверджує, по-перше, що малоросійське начало нічим не поступається великоросійському за значимістю і масштабом, по-друге, що без нього спільноруське явище просто не може успішно відбутися. Разом з малоросійським може, ще і створивши при цьому «щось досконале в людстві», а без нього — ні. Ці два начала у Гоголя розташовані не вертикально, маючи на увазі підпорядкування одне іншому, а горизонтально, затверджуючи їхню повну рівність.

Теоретичною розробкою проблеми взаємин Росії і України є незавершена повість «Рим», у якій це питання осмислене через ментальне зіставлення Парижа і Рима. Як герой повісті у своїх співвітчизниках-італійцях, так і Гоголь в народі України «бачив» «матеріал ще непочатий», «стихії народу сильного , для якого нібито готувався якийсь терен попереду».

Думаємо, що гоголівську правоту з цілої низки питань ми сьогодні, за 150 років, можемо спостерігати на власні очі.