Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Секрети політики від Арістотеля-3

Знаменитий давньогрецький вчений про стійкість демократії та етичні підвалини держави
23 вересня, 2021 - 19:00

Закінчення. Початок читайте «День», № 119-120, 121-122
   6. Ще на початку «Політики» Арістотель ретельно досліджує вкрай важливу для нього проблему: а хто такі громадяни? Яким критеріям, взагалі кажучи, має відповідати людина, щоб із цілковитим правом вважатися громадянином давньогрецького міста-держави (поліса)? Свій висновок філософ формулює так: «Існують декілька різновидів поняття «громадянин», але переважно громадянином є той, хто володіє всією сукупністю громадянських прав, водночас виконуючи в повному обсязі всі належні громадянські обов’язки». Для Стагірита одне було невіддільним від іншого; і саме тому це міркування, викладене ще майже за три з половиною століття до нашої ери, є й зараз конче важливим та актуальним: адже сучасні фахівці та експерти неприпустимо часто розривають цю єдину за своєю суттю діалектичну єдність прав та обов’язків вільної людини.

Тут варто ще мати на увазі, що сукупність громадянських прав становила «честь» (time — вкрай важливе слово!) давньогрецького, особливо афінського, громадянина демократичного поліса. Під цим конкретно малося на увазі: право обіймати будь-які високі посади відповідно до наявності належних для цього здібностей громадянина, зокрема, бути суддями; право брати участь у виборах посадових осіб різного рівня, аж до найвищого; право володіти власністю, в тому числі нерухомою (знову мусимо тут нагадати, що в добу Арістотеля під цим, безумовно, малося на увазі й «право» на володіння рабами); а також — право вільно укладати шлюб з афінянками та здійснювати громадські жертвоприношення.

Ми бачимо, що відома теза про давню Грецію, насамперед Афіни, як колиску загальноєвропейської демократичної цивілізації є, поза сумнівом, слушною — за всіх необхідних поправок на особливості тієї далекої від нас доби.

7. Арістотель наголошує: «Природа (зауважимо: не Бог! — І.С.) вклала в усіх людей прагнення до державного спілкування, і перший, хто організував це спілкування, зробив найбільше благо для людства. Людина, яка здобула своє завершення, — найдосконаліша з усіх живих істот, і, навпаки, людина, яка живе поза законом і правом, — найгірша з них, бо несправедливість, що є добре озброєною, — найбільш жахлива річ у світі; природа ж дала людині в руки зброю — моральну силу та силу розуму, а цим уповні можна користуватися як в той, так і в інший бік. Тому людина, позбавлена громадянських чеснот, виявляється істотою найогиднішою й дикою, низькою у своїх статевих та смакових прагненнях. А поняття про справедливість пов’язане з уявленням про державу, тому що право, яке слугує критерієм справедливості, є нормою, що регулює політичне спілкування» — підсумовує Арістотель.

8. Ми, очевидно, все ж маємо повернутися до проблеми рабства — однієї з найважливіших громадських інституцій античного світу та економічної основи тогочасного грецького суспільства. Як до цієї проблеми підходив Арістотель, котрий, за всієї своєї геніальності, теж поділяв обмежені уявлення свого часу? «Зупинимося, передовсім, — пише Стагірит, — на власнику та його рабі й розглянемо їхні стосунки з погляду практичної корисності. Чи можемо ми для з’ясування цих стосунків стати на правильну позицію у порівнянні з наявними теоріями? Річ у тім, що, на думку одних, панування володаря над рабом є свого роду наукою(! — І.С.), причому і це панування, і організація сім’ї, і держава, і царська влада — це все є тим же самим, що ми вже згадували. Але, на думку інших, навпаки, саме панування володаря над рабом є протиприродним (через 300 років після Арістотеля про це писав Сенека. — І.С.); бо лише за законом один є рабом, а інший — вільним, за природою ж ніякої різниці тут немає. Тому і влада власника над рабом, як заснована на насильстві, є несправедливою».

Це — вкрай важливе висловлювання філософа. Адже хоч Арістотель, ясна річ, не виступав (не міг виступати) проти рабства як політико-економічної інституції, а натомість посів позицію стороннього, об’єктивного спостерігача («одні стверджують...», водночас «інші вважають, що...», — це взагалі було характерним для його стилю, на відміну від суб’єктивного Платона) — проте тут, можливо, вперше в історії античної суспільної думки наявне чітке протиставлення «Закону», та, з іншого боку, «Природи» (точніше, природи людини). Це протиставлення буде мучити покоління й покоління філософів, законодавців, істориків та практичних політиків, без перебільшення, сотні й навіть тисячі років після Арістотеля, аж поки не був зроблений величезної ваги висновок: Закон у суспільстві має відповідати природним правам людини (щодо України, наприклад, — невідчужуваним й невід’ємним «вольностям» людини, якими вона наділена Богом або Природою, або і першим, і другим водночас. Паралельно був зроблений висновок, що це належить також і до природних прав нації як такої). Достатньо переглянути такі твори вітчизняної думки, як звернення Мазепи, конституцію Пилипа Орлика, а в західній традиції — Декларацію про незалежність США («Всі люди народжені вільними і наділені Творцем невідчужуваними правами, як-от правом на життя, свободу й прагнення до щастя»), Декларацію прав людини і громадянина 1789 року, ухвалену за часів Великої французької революції, котра стала однією з підвалин сучасної західної цивілізації (була ще більшовицька Декларація прав трудящого й експлуатованого народу 1918 року — але це «зовсім з іншої опери»), достатньо, повторимо,  згадати всі ці документи, аби відчути важливість того, про що тут ідеться.

Але повернімося до міркувань Арістотеля про рабство (і про систему власності, тісно пов’язану з ним). «Для господаря дому, — пише Стагірит, — власність виявляється свого роду знаряддям існування. І набуття власності потребує маси знарядь, причому раб є певною, наділеною душею, власністю (можливий інший переклад: «живою власністю»). Якби кожне знаряддя могло виконувати притаманну йому роботу самостійно, за даним йому наказом або навіть цей наказ випереджаючи, і було б схожим на статуї Дедала або ж триножник Гефеста, про які поет говорить, що вони «самі собою входили до зібрань богів», якби ткацькі човники самі виробляли тканини, тоді й зодчі не потребували б робітників, а володарям не потрібні були б раби» — міркує Арістотель. Але ж, вказує філософ, реальність є геть іншою. «Життя — то активна діяльність (praxis), зазначає автор «Політики», отже, і раб слугує тому, що належить до діяльності активної. «Власність» слід тут розуміти в тому ж сенсі, що й «частина». Частина ж є не лише частиною чогось іншого, але вона взагалі є немислимою без цього іншого. Це цілком можна застосувати й до власності. Тому володар є лише власник раба, але не належить йому; раб же є не лише рабом свого володаря, але й цілком належить йому».

Висновок Арістотеля такий: «З викладеного вище зрозуміло, чим є раб за своєю природою й за своїм призначенням: хто за природою належить не самому собі, а іншому і при цьому — все ж таки людина, той за своєю природою раб. Людина ж належить іншій людині в тому разі, якщо вона, залишаючись людиною, стає власністю: така власність являє собою знаряддя активне та таке, що існує активно».

Резюме: великий філософ, як писали в радянські часи, «не піднявся вище» за пересуди, забобони й обмежені уявлення тогочасного суспільства. Це теж природно (якщо вдатися до слова, яке так часто вживав Арістотель). Але, заради справедливості, не забуваймо і про дивовижні прозріння уславленого мислителя. Про деякі з них вже йшлося в нашій розмові.

Арістотель сприймається нами як філософ раціональний, систематичний (надто у порівнянні зі своїм вчителем Платоном — великим творцем таємничих, глобальних символів). Для Стагірита, зокрема, характерні такі пасажі: «А тепер, з урахуванням уже викладеного, розгляньмо таке питання...» або ж: «З того, про що ми говорили, випливає таке...» Але це зовсім не означає, що великому вченому була чужою образність, афористичність, притчевість викладення. Навпаки!

Ось Арістотель докладно переказує в «Політиці» сюжет про давнього єгипетського царя Амасида, запозичений у Геродота. «Спочатку єгиптяни, — розповідає філософ, — зневажали його, оскільки раніше Амасид був простим громадянином нешляхетного роду. Але з плином часу новий цар переконав єгиптян за допомогою спритного і грубого засобу: він мав багато різних скарбів, зокрема корито з чистого золота, в якому сам Амасид та його наближені мили свої ноги. Це корито він розламав на шматки, зробив з нього об’єкт для поклоніння і поставив на почесному місці на головній площі столиці. Єгиптяни підходили до цієї «статуї» і віддавали їй велику шану. Дізнавшись про це, цар Амасид скликав єгиптян і пояснив їм, що кумир зроблений із корита, в яке раніше єгиптяни плювалися, мили там ноги, а тепер так шанують його. Те ж саме, що і з коритом, сказав цар, сталося і з ним самим: хоча дотепер він був простий громадянин, але зараз — ваш цар, а тому слід шанувати і слухатись його». Можна навести і такі афористичні висловлювання Арістотеля: «Найгірше, якщо люди, котрі при владі, не знають, яким народом вони керують» або «Афіняни відкрили людям пшеницю та закони. З пшеницею вони жити навчились, а за законами — ні!»

Що ми знаходимо в творах великого давньогрецького вченого? Вічні істини, що стосуються природи людини, відносин держави й громадянина, утвердження раціонального і справедливого суспільства. Очевидно, саме тому спадщина Арістотеля вивчалась аж до ХVІІ—ХVІІІ століть в усіх провідних навчальних закладах Європи, і в Україні зокрема. Адже його ідеї були й залишаються важливою складовою загальнолюдської культури.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: