Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

Шило в мішку не сховаєш...

11 березня, 2000 - 00:00


«Нема нічого захованого, що не виявиться, ні таємного, що воно не пізнається і не вийде наяву».

(Євангеліє від Луки, VIII, 17)

Після геноцидно-переселенської акції «Вісла» нашу родину разом із 300 тисячами українців із Підляшшя, Лемківщини, Холмщини, Надсяння було примусово вигнано з рідних земель і осель. Опинились ми в селі Радохінці (тоді Нижанковицького р-ну Дрогобицької обл. — була така). Нам пощастило. Допомогла «похоронка» на тата, що загинув через кілька днів після мобілізації в Червону армію. Інших погнали в «Сибір неісходиму», на Далекий Схід, декого на Донбас. На новому місці поселились ми в оселі розкуркуленого і вивезеного в Сибір господаря-селянина Мельника. Прийшли до нас у перший день сусіди, познайомились і попередили: «Бійтесь перебранців (від укр. слова «перевбиратись», «перевдягатись»). Нікому вночі не відчиняйте дверей. Бо ходить у наших лісах під виглядом вояків УПА (Українська повстанська армія) якась банда, що мордує наш народ». Так ми і робили, коли неодноразово вночі стукали і навіть погрожували закидати хату гранатами. (Бог милував).

А що то були за «перебранці», ми невдовзі довідались. Якось село облетіла звістка: «бандерівці» вирізали сім’ю лісничого Гудзого. Не пожаліли навіть немовляти. У живих залишились тільки дві дочки — старша Кася (Катерина), що гостювала в тітки, і десятирічна школярка Віра, котра спала на печі і залишилась непоміченою. З тою Вірою були ми однокласниками. Потім, коли ми попідростали, я неодноразово проводжав її додому з толоки або з вечорниць.

Якось 1955 р. вбили енкаведисти в нашому селі останнього вояка УПА. Вкинули, як собаку, в кузов автомобіля і повезли в район. Ніхто з його рідних не зголосився (хоч усі знали, чий він), бо не минули б їх як не тюрма, то Сибір. Був це ніякий не бандит, а звичайнісінький сільський парубок (десь може на 10 років старший від нас). Дуже лагідної вдачі хлопчина. Любили його всі від малого до старого, а особливо дівчата. Бо був він ще й красень-парубок. Після від’їзду енкаведистських людоловів пішов я на побачення до Віри. Зговорились ми і про цей випадок. Коли дивлюсь: у моєї Вірки на очах сльози. «Чому ти плачеш? — питаюся. — Та ж такі, як він, убили твоїх тата, маму і сестричку». Розплакалась Вірка ще більше і мовить: «Петре, мою родину вбили москалі. Я все чула. Та із страху оніміла, а може так Бог дав, щоб я залишилась живою. Коли вони зробили свою справу, то, виходячи з хати, розмовляли між собою московською мовою. Тільки ти про це нікому не кажи. Дуже тебе прошу. Бо як довідається влада, то я не знаю, що нас чекатиме. «Їж борщ із грибами — тримай язик за зубами». (Так я і робив).

Закінчивши школу, моя Вірка зі старшою сестрою подалися десь на південь України. Шукати кращої долі. Не від добра подався і я на шахти. У селі жити було неможливо. Приміром, я, працюючи причіпником на тракторі у тільки-но створеному колгоспі «Прогрес», виробляв до 500 трудоднів (більше ніж днів у році). А того, що заробив, вистачало на місячний харч. Із часом те лихоліття призабулося. Та весь час, тільки-но приїздив я у відпустку на село, кортіло довідатися, що ж то були за «перебранці». Питаюся в мами, а вона мені: «Нащо воно тобі, дитино, здалося? Що, хочеш замість шахти — у тюрму? Мовчи, дитино, так буде ліпше і для тебе, і для нас. Настане колись такий час, і про це можна буде вільно говорити, і писати будуть про це великі люди».

Тепер про ті часи не тільки багато мовлено, але й написано. Зокрема, докладно описав про це генерал-майор І.Білас у своєму двотомнику — «Репресивно-каральна система в Україні» (вид- во «Либідь», Київ, 1994 р.). Похвалився тим, що він був ініціатором створення «спецпідрозділів», генерал КДБ П.Судоплатов у своїй книжці «Спецоперации» (вид-во «Олма-Пресс», Москва, 1997 р.). Написав про це і письменник-історик І.Бунич. Нещодавно в «Українській газеті», № 21 від 9 грудня 1999 р. у статті «Чеченців не підкорити», коротко і ясно розповів про тих «перебранців» О.Скіпальський, генерал-лейтенант контррозвідки, заступник міністра з надзвичайних ситуацій, військово-політичний оглядач «Української газети». Ось що він пише. «Не так давно колишній голова Федеральної служби безпеки (ФСБ) Росії, а згодом на короткий час її прем’єр-міністр Степашин проговорився, що росіяни використовуватимуть у Чечні форми і методи боротьби з підпіллям, які застосовувалися свого часу в Західній Україні».

Я особисто не із чуток і газет, а з підручників історії органів держбезпеки колишнього СРСР, які досконало вивчав, знаю, що національно-визвольну боротьбу в Західній Україні вдалося придушити через утворення саме «легендованих» (провокативних) боївок. Під виглядом бійців УПА вони нищили надісланих зі Східної України фахівців народної освіти і державного управління, катували і вбивали місцеве населення, нібито за його співпрацю із «совітами». Цим провокатори компрометували УПА, вибивали з-під неї опорну базу. Інколи цілі групи складалися з перевдягнених у форму УПА чекістів. Каральні залякувальні операції, які вони проводили, доповнювані депортаціями сімей повстанців до Сибіру, нищення хуторів і сіл тоді спрацювали. Збройний опір вдалося придушити.

Дехто як не скаже, то подумає: «Для чого ти все це пишеш? Що ти хочеш? Помсти?!» Боже збав! Це вже в нас було. Достатньо. Мусимо помиритися заради прийдешніх поколінь. Визнати УПА воюючою стороною. Призначити тим, хто залишився в живих, пенсії та пільги. Як це зробили в Іспанії. (Там помирили тих, хто воював на боці Франко, з тими, хто воював проти нього).

Бо чому той, що в «заградительных отрядах» стріляв у спину своїх, має пенсію, а той, що боровся за Україну, — ні. Чи, може, ми не в незалежній Україні живемо? А ще мусимо всі досконало знати правду про нашу славну і трагічну історію. Щоб більше ніколи таке не повторилося.

Петро КРАВЕЦЬКИЙ, шахтар Димитров Донецької обл. Друкуємо листа зі скороченнями

Газета: 
Рубрика: