Нехай думки, укладені в книгах, будуть твоїм основним капіталом, а думки, які виникнуть у тебе самого – відсотками з нього.
Тома Аквінський, теолог, святий католицької церкви

Смерть у палаці та Київські «саксонські» топоніми

Наполеонівські війни 1799-1815 років, зокрема східна кампанія 1812-1913 років спричинилася до появи «саксонських» топонімів на карті Києва
1 червня, 2021 - 12:21
Краєвид з Кирилівським монастирем.

Наполеонівські війни 1799-1815 років, зокрема східна кампанія 1812-1913 років спричинилася до появи «саксонських» топонімів на карті Києва. Переказують, що у той період Наполеон промовив свою знамениту фразу: «Якщо я захоплю Київ, то уражу Росію в ноги, якщо увійду до Петербургу, то уражу в голову, а якщо займу Москву, то уражу її в серце». Правда. захопивши Москву, минуючи Київ і Петербург, він одразу вразив Росію у серце.

Готуючись до війни Наполеон сформував Велику армію. На загал наполеонівські війська нараховували 600 тис., з яких майже половина це війська союзних і залежних держав, серед них і підрозділи Саксонського королівства.

1809 року після розпаду Священної Римської імперії за сприяння Франції, на основі Саксонського курфюства і частини польських земель (Варшавське герцогство) утворене Саксонське королівство на чолі з королем Фрідрихом-Августом І Справедливим. Королівство разом з іншими німецькими державами увійшло до військово-політичного об’єднання під назвою Рейнський союз під протекторатом Франції.

В наслідок реорганізації збройних сил королівства за французьким зразком сформовано дві піші дивізії, одну кінну дивізію, артилерійський корпус, інженерний корпус і менші додаткові підрозділи. Загальна чисельність війська обраховувалася в 32 тис. осіб. Участі в поході Наполеонівського війська в Росію, взяв окремий корпус під командуванням генерала Жана-Луї Реньє, начальник штабу генерал-майор Фрідріх фон Ленгенау.


Саксонський солдат періоду Наполеонівських війн

Спільно до Великої армії Наполеона Рейнський союз дав 120 тисяч, з яких Саксонське королівство 20 тисяч вояків, шо склали 7-й армійський корпус у складі двох дивізій під загальним командуванням генерала Жана-Луї Реньє. 21-ша дивізія (1-ша саксонська), командир -- генерал-лейтенант Едлер фон Ле Кок та 22-га (2-га саксонська) командир генерал-лейтенант Карло фон Функ.

Саме 22-га (2-га саксонська) дивізія нас і цікавить. Дивізія складалася з двох бригад: 1-ша бригада з командиром генерал-майором Генріхом фон Кленгелем, до якої входив гренадерський батальйон майора фон Браузе, Королівський піший полк полковника фон Гопхарда, полк Ніземойшель на чолі з полковником фон Фогелем. 2-га бригада під командуванням генерал-майора Карла фон Зара – гренадерський батальйон майора фон Ангера та фон Шпігеля, піший полк Зарера фон Зара, командир – полковник фон Теттеборн. До складу корпусу була також артилерійська дивізія (6 гармат при 113 артилеристах) під орудою майора Ауенмюллера.

Додаймо, що менші саксонські підрозділи були також і інших з’єднаннях, так в 9-му корпусі в складі 2-ої бригади 28 дивізії були два саксонських полки.

***

Наполеонівські війська розпочали наступ весною 1812 року через Польщу, Литву і Білорусь, обходячи Україну з півночі,. Південний напрямок забезпечував допоміжний австрійський корпус на чолі з генералом Карлом Шварценбергом.


«Генерал Зима»

У червні Саксонська бригада, що тоді входила до 22-ї дивізії 7-го армійського корпусу генерала-майора Жана-Луї Реньє опанувала містечком Кобрин неподалік Берестя Литовського. В той час 1-ша Саксонська бригада під командуванням генерал-майора Г.Кленгеля, а це 2-ва батальйони лінійної піхоти 1-го королівського полку, 6-ти рот лінійної піхоти 2-го полку Ніземешель, 3 ескадрони уланів. нараховувала п’ять тисяч

З боку росіян саксонській бригаді Г. Кленгеля протистояли частини 3-ї резервної обсерваційної армії генерала Алєксандра Тормасова.

Оборону Кобрина міста в ці дні з тактичних міркувань передали від австрійців саксонцям, які поступово почали «обживалися» у місті. 15 (27) липня під Кобрином зосередилася близько 18 тисяч російських військ. Наступ росіяни повели з двох флангів, силами 13-ої пішої дивізії під командуванням генерала Шарля де Ламберта. та 13-го єгерського полку генерал-майора Єфіма Чапліца включно з кавказькими кінними загонами полковника Спірідона Жевахова (Джавахішвілі). Вдень саксонці були затиснуті в напівзруйнованому Кобринському замкові, нестача набоїв не дозволила продовжувати оборону і саксонці склали зброю.

Звітуючи про взяття Кобрина генерал А. Тормасов повідомляв «досконалим розбиттям, і полоненням, цього липня 15 числа, всього загону саксонських військ, які займали місто Кобрин, … в полон взято: командувача загоном генерал-майора Клінгеля, 3полковників, 6 штаб-офіцерів, 57 офіцерів, 2.234 унтер-офіцерів і рядових, убитих на місці понад тисячу осіб» 1 .

Зазначимо що в кінці липня спільні австро-саксонські війська почали тіснити росіян з півночі і на початку серпня вони залишили територію південно-західній Білорусі та пішла на Волинь. До того ж, за словами генерала А. Тормазова, «усі мешканці збунтувалися проти нас, озброювалися вилами і косами, ховалися по лісах, втікали від військ і нападали на менші загони і на гінців» 2 .

***

В той час полон сприймався як факт воєнної біографії і не тягнув за собою обов’язкового покарання. Часто після боїв відбувався обмін полоненими, а через переговорників можна було передати вісточку або й гроші. Статус полоненого передбачав відповідне його утримування, лікування, харчування тощо. Згідно існуючого порядку полонених мали утримувати до кінця війни, після чого вони могли повертатися на батьківщину, перебування в полоні заносилося до послужного списку.


Полонені фанцузькі вояки. 1912р.

Полоненні згідно визначеного порядку групували в команди і етапували до внутрішніх російських губерній де для них готувалися місця утримання. Етапування, утримання та розселення покладалося на головнокомандуючих окремих армій. На території губерній забезпечення перебування, облік, харчування, лікування та охорона, покладалося на губернську владу та поліцію. Полонених поділяли на кілька категорій, генерали і офіцери фактично жили вільно, але не мали права самовільно покидати визначене місце проживання. Солдат використовували для різноманітних робіт, вони лагодили дороги, залучалися до будівництва і ремонту споруд. Ремісників та майстрів залучали до відповідних робіт, особливо цінувалися лікарі і фармацевти.

На утримання одного солдата виділялося 5 (згодом 10) копійок на день, а от офіцерам (залежно від звання) – від 1 до 3 рублів, генералам – від 4 до 8 рублів.

При етапуванні під конвоєм солдати рухалися пішки, на двох офіцерів належала одна парокінна підвода. Цікаво, що в той час поширилася протизаконна практика продажу полонених-французів у господарства, ціна за одну особу переважно дорівнювала 50 копійок, а то й рублю. Особливим попитом користувалися ремісники (ковалі, слюсарі, столяри і т.п.), яких намагалися записати у кріпаки. Серед панства стало модним мати француза «гувернера» до малолітніх поміщицьких дітей. Попит стимулював зростання вартості, так російський поміщик писав у спогадах: «Полонені подорожчали, не доступишся, панове козаки раніше продавали їх по п’ятдесят копійок, а нині продають по рублю» 3  . З часом «рідко коли дворянський не мав полоненого француза: мати у себе «свого» француза, це стало тоді нормою для кожного «порядного дому» 4 .

Треба врахувати, що саксонці це була одна з перших більших груп Великої армії, яка потрапила в російський полон. Полонених саксонців, а це більше 2 тисячі 5 звели в окремі команди і етапували до Києва, правда до місця призначення прибули не усі, хтось помер, когось з тих чи інших причин залишили по дорозі, комусь вдавалося втекти, або бути «проданим». Перехід до Києва тривав добрих два місяці. Скільки полонених саксонців дісталися місця призначення невідомо. Проте із записок полоненого лейтенанта Родольфа Вейо, що потрапив полон під Смоленського у листопаді 1812 року, довідуємося, що з етапної команди з 2800 полонених до місця призначення (Саратов і Симбірськ) прибуло лише 150.

Французький лікар Де ля Фліз, він перебував і іншій подібній команді, оповідав жахи етапування: «Рушили в дорогу досить рано. Цього дня нас чекало сумне видовище: значне число трупів наших товаришів валялося на дорозі… Одні голі, інші покриті дрантям мундирів. Біля цих трупів возилися собаки…» 6 .


Царський палац  у Києві і сад

Київ, враховуючи недавню катастрофічну пожежу на Подолі у 1811 році та окремі пожежі на Печерську, не мав достатньо місць для розташування і утримання під вартою значної кількості полонених,. До речі, однією з версій початку пожежі була «французька», мовляв підпалили то справа французьких шпигунів.

Полонених довелося розмістити у кількох місцях: більшість на першому поверсі царського палацу, частину у приміщення міського театру на сучасній Європейській площі, а також співочому корпусі Лаври та в Кловському палаці, а частину – офіцерів у приватних будинках. Хворих саксонців одразу переводили до шпиталів, більшість у Микільському шпитальному монастирі в Лаврі. Полонені за свідченням очевидця «помирає по сотні щоденно, одягнуті аби як вони не виносять нашого клімату… цим нещасним не надають ніякої допомоги і вони помирають…» 7 .

Після довгого напруження в умовах війни, холоду, проблем з харчуванням, важких довгих переходів при відсутності доріг, полонені зневірювалися, різко зменшувалася опірность організму, у них загострювалися хронічні хвороби, на загал збільшувалася кількість хворих. Непевність становища і безперспективність, у поєднанні відсутності контактів з батьківщиною, рідними негативно впливали на психологічний стан. Серед полонених легко поширювалися хвороби, епідемії тощо.

Не виключалася можливість, що французька армії може змінити напрям наступу і піде через Україну. Воєнному коменданту місто генералові Алєксандрові Массе доручено «розвантажити» Київ. Полонених мали переселити в глиб України чи Росії, а Київ залишатиметься транзитним містом.

В київському царському палаці розмістили більшу частину полонених саксонської бригади. Фактично це був концентраційний табір. Така скупченість людей в замкнутому приміщенні, з урахуванням стану палацу (перед війною планували провести капітальний ремонт), незадовільних санітарно-гігієнічних умов, браку одягу і білизни, обмеженість медичних засобів привело до спалаху неконтрольованої епідемії серед в’язнів палацу. Лікарі безуспішно намагалися визначити хворобу та призначити відповідне лікування. Але нічого не допомогло і, як зазначалося, «серед полонених поширилася якась злоякісна хвороба, від якої вимерла їх більша половина» 8 . Про масову загибель саксонців в місті ходили різноманітні чутки і поширювалися коспірологічні теорії.

Плани Києва (фрагменти)

Основна смертність серед саксонців припала на зиму 1812-1813 років. Постало питання де ховати жертв епідемії. Тодішня зима була ранньою і сніжною та морозною. Офіційне французьке джерело повідомляло, що в листопаді «морози, які почалися з 7-го числа, раптом збільшилися, і з 14 по 16 термометр показував від 16 до 18 градусів нижче точки замерзання» 9. (Французи користувалися шкалою Реомюра, 16-18 градусів за Реомюром відповідав 20-22 градусів за Цельсієм). Згідно з інформації російської метеослужби «в Києві сильні морози також почалися 26 листопада, в той день термометр зранку показував – 20°, морози без відлиги трималися майже до кінця місяця» 10 .

Місцем для поховання померлих саксонців обрали подалі від центра міста, в бік колишнього Кирилівського монастиря. Справа у тому, що ще 1786 року, в процесі секуляризації монастирів, на базі Кирилівського монастиря влаштовано так звані Кирилівський богоугодні заклади (будинок інвалідів) в підпорядкуванні приказу громадської опіки (щось на зразок сучасних відділів соціального забезпечення) в яких жили і лікувалися військові. 1803 року сюди перемістили з Подолу психічних хворих. Згодом лікарняний комплекс було розширено, збудовано нові корпуси тощо. Неподалік закладу було і кладовище де ховали померлих в тій лікарні, а також мешканців околиць.

Саксонці належали (переважно) до лютеранської церкви, первісно храм цієї номінації у Киві розташовувався на Подолі, на вулиці Спаській, але згорів в пожежі 1811 року. Для нової церкви євангелісти купили ділянку землі на Печерську та збудували дерев’яну церкву і під керівництвом нового пастора, пробста Юста Фрідріха Ейсмана заклали перший камінь в будову нової мурованої церкви (зведена в середині століття, як церква святої Катерини).

Отож, земля встигла промерзнути і викопати таку кількість могил за короткий час було дуже обтяжливо. Тоді запропонували вдатися до кремації з чим лютеранська церква погоджувалася (формально лютеранська церква обряд кремації визнала «законним» 1898 року).

На скільки вдавалося дотримуватися правил і обрядів в умовах і обставинах тогочасного Києва гадати важко.

Лютеранський обряд похорону передбачав омивання тіла, одягання в темний одяг та вкладання в труну на якій обов’язково мав бути хрест. Сам чин відспівування міг проводитися не лише в церкві, а й в домі чи на кладовищі. До того ж похорони, на відміну від православних чи мусульман, не мав точного часового припису, могли ховати і через кілька днів, а той довше. Зрозуміло, що обставини полону, смерть значного числа осіб в короткий час і синоптична ситуація зими не дозволяла дотримуватися усіх приписів, але основні ж звичайно виконувалися.

Від місця смерті – царський палац, до місця кремації найзручніше було рухатися (врахувуючи стан і наявность доріг та специфіки рельєфу місцевості) таким маршрутом: палац – Хрещатицька площа (Європейська) – Поділ – Глибочиця і далі Вовчим яром. Відстань маршруту приблизно 5 кілометрів.

Для кремації одного тіла необхідно  1-1,5 кубометри дрів. Тобто для 100 тіл трохи більше 100 кубометрів, а 1000 кремацій потребувалося 1000 кубометрів. Забезпечити взимку таку кількість бажано сухих дрів було не просто. Так, що процес кремації затягнувся.

На підвищеному місці облаштували ділянку, розчистивши її від снігу та спорудити імпровізований «крематорій». Швидше за усе для цих робіт використовували інших (здорових) військовополонених під контролем поліції. Зрозуміло, що спалювали не усіх одразу, а частинами. При кремації земля у місці проведення процедури розмерзалася, що дозволяло присипати місце трупоспалення. Поступово над прахом кремованих саксонців сформувалася височенька могилу, яку називали Саксонською. Ні списків, ні числа похованих не зафіксували, точніше, ці данні невідомі. Але згадка про похованих військовополонених Саксонської бригади зберігалася в пам’яті киян. В другій половині і ХІХ століття писали – «І нині на горі за Кирилівським закладом, показують так звану «саксонську могилу» 11 .

***

«Саксонська могила» вплинула і на зміну топоніміки. Територія в «басейні» річки Глибочиці порізана ярами, довший час залишалася майже не забудованою. Серед них Вовчий Яр, Кмитів Яр, Репяхів Яр, Чмелів Яр та ін. Активніше ці території почали забудовуватися лише в середині ХІХ століття, садиби зводили не на узвишшях, а нижче в ярах.

Першопочаткова хаотична забудова викликала необхідність упорядкування вуличної мережі, це стосується і топоніміки. 1869 року міська дума провела кампанію з перейменування та упорядкування назв вулиць, так «в передмісті Лук’янівка запропоновано утворити кілька кварталів під житлову забудову і запроектовані вулиці ще не мають назв, тому пропонується назвати по місцевостях до яких вони примикають або за містами і містечками неподалік цієї місцевості»  12. Робота з впорядкування системи вулиць та їхніх назв тривала і далі.

Так от назва яку – Вовчий, яким возили тіла померлих саксонців до місця кремації, а відтак і місця поховання стали називати Саксонським. Коли ж поступово яр почали забудовувати приватними садибами, він перетворився на вулицю Саксонський яр. Сусідні ж яри – Чмелів та Чорний також стали вулицями відповідно Чмелів яр та Чорний яр (карта 1901 рік).

Поступово вулиця збільшувалася, хоча тривалий час там значилося лише вісім садиб. Вже перед Першою світовою війною вулиця Саксонський яр простягалася від з’єднання з Татарським провулком до вулиці Глибочицької, паралельно до вулиць Татарської, Печенізької і Половецької. У той же час топоніми Вовчий яр та Чмелів яр, як назви місцевостей, залишалися на карті міста.

Інші вулиці, що формувалися на місці подібних ярів поступово або отримували офіційні назви, так вулиця Чорний яр 1907 року стала вулицею Мирною, а Вознесенський яр – Петровською вулицею.

З початком Першої світової все що нагадувало німецьку «присутність» ліквідовувалося, починаючи з перейменування російської столиці з Санкт-Петербурга на Петроград. Торкнулося тенденція і Києва, як повідомлялося «На пропозицію головного начальника воєнного округу, [Київська міська]дума постановила перейменувати [вулиці ]Ново-Німецьку - в Печерську і Саксонський яр – в Соляну» 13 . У той же час не зачепила хвиля перейменувань вулиці Лютеранську, Німецьку (зараз не існує, вела до «німецької» частини Байкового кладовища).

Підбираючи нову назву для вулиці Саксонський яр опиралися на глухі чутки, ніби то в давнину у цій місцевості були криниці в солоною водою (ропою) з якої випарювали сіль.

Але на дещо пізнішій карті у 1918 знову позначена вулиця Саксонський яр, ця назва є на карті міста 1929 року, але ц 1935 року знову з’являється-повертається вулиця Соляна, хоча адміністративних рішень не виявлено. Швидше за усе спрацювала загальна політична тенденція після приходу до влади у Німеччині націонал-соціалістів і загострення стосунків між Німеччиною і Радянським союзом.

Остаточно формальна назва цієї вулиці – Соляна було затверджено 1944 року. У розділі постанов Київради про упорядкування топонімів міста від 6 грудня 1944 р. № 286/2 в розділі «Зберегти нові найменування, надані з 1917 по 1944 р., …» серед іншого затверджувалася і вулиця Соляна.

Підсумовуючи вкажемо, що київські топоніми – Саксонська могила і саксонський яр, пов’язані з трагічною долею полонених вояків Саксонського корпусу Великої армії Наполеона. Вони довший час зберігалися на карті Києва, але обставини і час не вберегли їх. На наш погляд в процесі інституалізації теми збереження місць пам’яті варто позначити Саксонську могилу, хоча б умовно, у формі кенотафа.


1 Северная почта». – 1812. – 27 июля
2 Михайловский-Данилевский А.И. Описаніе Отечественной войны 1812 года: в 3 т. / А. И. 3 3 Михайловский-Данилевский. – СПб, 1839. – Часть 1. – 432.
3 Цит. за: Сироткин В. Отечественная война 1812 года. М., 1988. С. 236.
4 Руский. архив. – 1891. – № 7. – С. 328.
5  Загальна чисельність утримуваних військовополонених в організованих таборах та поза ними, переважно зібраних у віддалених російських губерніях обраховувалася понад 200 тисяч.
6  Де ля Флиз Д. Поход Наполеона в Россию в 1812 году. Москва, 1912 .-- С. 87.
7  Частные письма 1812 года // Русский архив. — 1872. — № 12. — Спб.- 2400.
А.Л. Русские государи в Киеве (1706-1885). – К., 1896. – С. 135.
9  Vingt-neuvième bulletin de la Grande Armée. – 1812 – .№ 29.
10 Труды Московского отдела императорского Русского Военно-Исторического Общества" том IV, часть  1. Москва, 1913. – С.51.
11  А.Л. Русские государи в Киеве (1706-1885). – К., 1896. – С. 135.
12  Киевлянин. – 1869. – 14 августа.
13  Киевлянин. – 1915.– 14 мая.; Державний архів міста Києва ф. 163, оп. 39, спр. 512, арк. 19.

Олександр Кучерук
Рубрика: