Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Спалах далекої зірки

Вічний шлях генерала Засядька
19 квітня, 2008 - 00:00
КОСМІЧНА РАКЕТА НА СТАРТІ / ОЛЕКСАНДР ЗАСЯДЬКО СЕРГІЙ КОРОЛЬОВ ЮРІЙ КОНДРАТЮК ВИДАТНИЙ ВИНАХІДНИК ДЕМОНСТРУЄ СВОЇ РАКЕТНІ РОЗРОБКИ РОСІЙСЬКОМУ ПОЛКОВОДЦЕВІ БАРКЛАЮ- ДЕ ТОЛЛІ

Молода українська держава щедро вшановує своїх синів і дочок, що примножували її славу та могутність. За роки незалежності ми пізнали багато забутих і невідомих широкому загалу визначних історичних постатей, про які раніше не те що говорити — годі було й думати.

Ми стали свідками того, як заповнялися «білі плями» української історії і по праву сподіваємося «воскресіння» із небуття імен, що з різних причин ще залишаються невідомими. Людей, що своїми подвигами прославляли вітчизну і лишили яскравий слід у науцi, а своїм життям збагачували моральні підвалини суспільства і впливали на долі своїх сучасників.

Стає до болю прикро, що в чужих країнах наших синів іноді шанують більше, ніж на батьківщині. Так, 1969 року американці одне з морів на карті Місяця поряд з морями Коперніка, Галілея, Ньютона та Ейнштейна назвали ім’ям нашого земляка Олександра Дмитровича Засядька. А чи відоме сьогодні це ім’я пересічному українцю?

Олександра Дмитровича Засядька — сина головного гармаша Запорізької Січі, учасника походу суворовських військ через Альпи, героя Вітчизняної війни 1812 року та російсько-турецьких баталій, нарешті — винахідника бойових ракет, успішно застосованих якраз у боях проти турків (у 1828—1829 рр.) й описаних в його праці «О деле ракет зажигальных и рокошетных», по праву можна поставити першим. Першим у ряду славних земляків-українців, які зробили найвагоміший внесок у розвиток світової космонавтики: Костянтинов, Кибальчич, Кондратюк (Шаргей), Корольов, Глушко, Янгель, Челомей. І перший серед них — Засядько. Яких ще треба подвигів, аби його ім’я стало відомим усім?

На жаль, поки що не стало.

Кілька років тому ми, земляки О. Д. Засядька, звернулися до «ракетного» президента України Леоніда Кучми з проханням допомогти встановити на батьківщині славного українця бодай скромний пам’ятний знак. Проте відповідь була приголомшливою. Відомий український історик, доктор історичних наук, професор С. В. Кульчицький за дорученням Президента написав, що в зв’язку з відсутністю у них відомостей про О. Д. Засядька, нам потрібно звернутися у відділ винаходів.

Якось на одному із зльотів юних краєзнавців Полтавщини семикласник Лютенської середньої школи Микола Хоменко (нині студент Києво-Могилянської академії) захищав пошукову роботу про О. Д. Засядька. Один із членів журі не втримався, аби не перебити:

— Зачекай, хлопче. Ти розумієш, про що говориш? 1815-й. Які бойові ракети? Й узагалі, — продовжував кепкувати, — може, й Байконур уже в Лютеньці?

Так, немає в цьому селі космодрому зі світовою назвою. Але все ж початок йому понад два століття тому покладено саме тут, де народився видатний творець бойових ракет.

Дійсно, саме майже двісті років тому 36-річний сухорлявий офіцер, що півжиття провів у бойових походах, почав роботу над створенням порохових ракет, сконструював пускові станки, що дозволяли вести залповий вогонь та пристрій для наведення. Було створено перші вітчизняні бойові ракети, що якістю своєю набагато перевершували «зарубіжні аналоги».

Звали того офіцера Олександр Дмитрович Засядько. Саме він у ті роки, коли ледь встигли охолонути гармати після розгрому військ Наполеона, сформував першу ракетну батарею, озброєну бойовими і запалювальними ракетами, що вироблялися в промислових масштабах.

В чому ж причини того, що в темряві аракчеєвської Росії, як спалах далекої зірки, сяйнуло яскраве світло винаходу, що не тільки викликало заздрість тогочасних «спецслужб Заходу», але й позначило реальну точку відліку космічної ери?

Можливо, силу і снагу він черпав зі славного козацького роду, сином якого був. Його предки — представники полтавської козацької старшини. Прапрадід Яків Засядько — лубенський полковник, прадід Лук’ян Якович та дід Данило Лук’янович — сотники Лютенської козацької сотні, а батько Дмитро Данилович Засядько став головним гармашем Запорозької Січі.

А може, юного Засядька на славний винахід надихнули розповіді діда про те, як у далекому 1516 році в долині річки Донець поблизу міста Білгорода козаки гетьмана Ружинського застосували дивну зброю проти кримського хана Мелік-Гірея?

У відомій книзі «Історія русів» про цей випадок записано:

«...Гетьман вислав загін кінноти з наготовленими заздалегідь паперовими ракетами, котрі, коли кинути, могли перестрибувати з місця на місце і робити до шести пострілів кожна.

Кіннота тая, налетівши на татарський стан, запалила свої ракети, кинула їх поміж коней татарських і учинила в них велике сум’яття...»

Тому у сім’ї гармашів Засядьків, мабуть, часто розповідали про незвичайну козацьку зброю, секрет виготовлення якої було поховано разом iз її невідомим винахідником.

Та, схоже, чи не найяскравіший слід в душі нашого земляка на все життя залишив рідний край його дитинства.

О. Д. Засядько народився 1779 року в містечку Лютеньці Гадяцького повіту на Полтавщині. Воно притулилося до болотистої річки з такою ж загадковою і ніжною назвою — Лютенька, що неподалік містечка впадала у швидкоплинне Псло.

На мальовничих берегах простягалися просторі луки і пасовища та віковічні дубові гаї, які з трьох боків облягали Лютеньку. А на схід за болотом, аж до Зіньківського повіту, мало не на десять верст слалися долиною лани лютенчан.

А навколо містечка, що потопало у зелені вишневих садочків, тягнулися два ряди земляних валів, які в багатьох місцях вже були поруйновані жителями як непотріб.

Водночас на його окраїнах ще трималися дві селітряні буди (маленькі заводи), що виробляли селітру для виготовлення пороху...

Малий Сашко виростав у великому козацькому сотенному містечку, що колись було неприступною фортецею, оточеною земляними валами й болотом. Тут проживало близько чотирьох тисяч населення, три чверті якого були козаками, свято оберігались козацькі звичаї, традиції, мова, пісні й заняття і бережно передавалися від покоління до покоління. Навіть церкву, в якій хрестили Засядька, називали Запорозькою. Всього ж тут було аж чотири храми. І, можливо, неповторну музику передзвону цих церков він все життя зберігав у своєму серці. Вона його надихала і кликала на добрі справи і на ратні подвиги, сіяла зерна незгасної любові до своєї Вітчизни.

А ще з раннього дитинства і назавжди він покохав галасливі ярмарки, що збиралися в Лютеньці чотири рази на рік, і уквітчані дівочими неповторними плахтами храмові свята і весілля, утаємничену віху зелених свят та мелодійні щедрівки Різдва...

І над усім цим — замріяні пісні дівчат і парубків та мудрі й віщі козацькі думи й веселі приповідки сивих кобзарів. Як часто вони снились йому в Петербурзі, Альпах, Парижі й на Дунаї...

Свою першу освіту він здобував у батьківському домі. Основою її, як тоді було прийнято в Україні, був Псалтир. Засядько ще в дитинстві знав напам’ять його повчальні псалми. Вони так міцно закарбувалися в його пам’яті, що й на схилі літ він часто цитував високі та повчальні істини, які в житті стали для нього непорушним законом. «Блажен муж, который не ходит на совет нечестивых, — звучала перша з них, — и не стоит на пути грешных и не сидит в компании развратителей... и будет он как дерево, насаженное при потоках вод, которое приносит плод свой во время свое, и лист которого не вянет: и во всем, что он ни делает, успеет».

Золотими правилами стали для нього ще з дитинства віщі псалми, які він любив повторювати ранньою весною, вслухаючись, як над вечірньою Лютенькою лунали загадкові мелодії дівочих веснянок.

«Уповай на Господа, и делай добро;
Живи на земле, и храни истину...
И выведет, как свет, правду твою,
и справедливость твою, как полдень».

У десятирічному віці його віддали на навчання в 2-й Артилерійський кадетський корпус. По закінченні навчання він отримав привабливі пропозиції залишитися в столиці. В ці дні він, мабуть, не раз звертався до свого надійного Псалтиря: «И зри, не на опасном ли я пути, и направь меня на путь вечный»... Засядько залишився вірним козацькій традиції предків — бути захисником своєї Вітчизни. Молодий підпоручик у 18 років одержав призначення в артбатальйон на Херсонщині, а згодом став учасником видатного Італійського походу 30-тисячного загону російських військ під командуванням О.В. Суворова. Облога і взяття фортеці Мантуя — перша сторінка в історії бойового життя підпоручика Засядька, одного з восьмисот артилеристів суворовської армії.

Після повернення в Україну Олександра Засядька перевели на флот на Середземному морі, де йому довелося відбивати атаки французів на фортецю Костильново. За мужність молодого офіцера нагороджено орденом святого Георгія 4-го класу. А була ж іще російсько-турецька війна 1806— 1812 рр. Під час штурму Ізмаїла командуючий Дунайською армією М.І. Кутузов відзначив умілі дії батареї капітана Засядька, якому вручили орден святого Володимира IV ступеня з бантом.

Потім орден святої Анни (та алмазні знаки до нього) знайшли його після успішної переправи через Дунай і взяття кількох турецьких фортець. Зокрема, за штурм фортеці Разград О. Засядькові, який виявив особисту відвагу і героїзм, вручили золоту шпагу «За хоробрість». На той час у російський армії подібну іменну зброю, окрім Засядька, мав лише Багратіон.

Війну з наполеонівською Францією підполковник, а згодом полковник Олександр Засядько пройшов командиром 15 їартбригади на найвідповідальніших ділянках театру бойових дій. Особливо відзначилась бригада 1812 року в боях під Борисовим та Городечно. 1813 року під час облоги фортеці Торна артилеристи його бригади прицільним вогнем гармат змусили ворожий гарнізон здатися.

Найбільше ж уславив його талант конструктора й винахідника. Він почав з того, що продав родовий маєток батька під Одесою і на виручені кошти відкрив піротехнічну лабораторію. Козацька безкорисливість завжди перемагала в його душі. Він дбав про себе в останню чергу і любив повторювати: «Малое у праведника лучше богатства многих нечестивых... А кроткие наследуют землю и насладятся множеством мира...». Імператор Олександр I був такий вдячний безкорисливості винахідника, який не вимагав винагороди, що вигукнув: «Слава Богу, есть офицеры, которые служат из одной чести!». 1815 року О. Засядько проводить вдалі експерименти з бойовими ракетами і незабаром подає їх на випробування. Ракети Засядька перевершили подібну зброю британського винахідника полковника Вільяма Конгрева за дальністю польоту майже вдвічі, сягали відстані до 3000 метрів. Запалювальні та фугасні, чотиридюймові та інших калібрів, мали стабілізатори (дерев’яні хвости). Ракети стартували зі спеціального пускового станка. Пізніше винахідник надав станкові вигляду труби на тринозі, а згодом сконструював установку, з якої можна було вести залповий вогонь шістьмома пороховими ракетами. То не що інше, як прообраз майбутніх «катюш» часів Великої Вітчизняної війни.

Засядько не лише вдосконалював нову зброю, а паралельно розробляв тактику бойового її застосування.

Після перших випробувань він їде в Могилів до Барклая-де-Толлі, демонструє тому свій винахід, аби домогтися дозволу озброїти ракетами Другу армію.

Фельдмаршал у захваті: «...я з задоволенням бачив старання ваші у відкритті цієї ж нової й такої потрібної зброї, тож маю приємний обов’язок висловити вам за це істинну мою вдячність...». А потім у представленні на Засядька зазначив: «Надання генерал-майорського чину не тільки було б винагородою відмінних знань і достоїнств полковника Засядька, але й мало б користь і для самої служби».

40-річний генерал командує Навчальною артбригадою, полком добірних стрільців-карабінерів, а 1820 року очолює щойно організоване Михайлівське артилерійське училище (пізніше воно стало академією), а також Санкт-Петербурзький арсенал, пороховий завод, піротехнічну лабораторію.

Винахідник дарує артилерії численні відкриття. Калібромір, лафет з гарматою та особливий фортечний лафет, переносна машина для пересування гармат найбільшого калібру, пороховий млин — то лише частина винаходів Засядька. Й у все, за що брався, О.Д. Засядько вкладав свою душу і глибокі знання. Побудований ним арсенал перевершував європейські стандарти.

З 1826 року в Петербурзі з ініціативи Засядька масове виробництво зброї розпочав ракетний заклад. А з наступного року О. Д. Засядька призначили начальником штабу артилерії російської армії. Тоді якраз почалася нова війна з Туреччиною. Під час облоги фортеці Браїлов та штурму фортець Шумла і Варна відзначилися російські артилеристи й перша в Росії ракетна батарея. Під їхніми ударами поспішили з капітуляцією гарнізони Сулейман-паші у фортеці Браїлов, в інших турецьких опорних пунктах. Варну штурмували в присутності російського імператора. «Обложна артилерія із укріплень під стінами Варни і зо всіх кораблів флоту сипле 70 тисяч ядер, бомб, гранат і ракет в обложену фортецю, змушує капітан-пашу просити пощади», — безцінні для нас рядки з бойового щоденника майбутнього письменника Олександра Вельтмана. Вони засвідчують ракетний «внесок» Засядька в перемогу вітчизняної зброї. До речі, ракетна артилерія використовувалася в широких масштабах вже не лише на суші (гірські війська), а й на морі (ракетами озброєно кораблі Чорноморського флоту та Дунайської флотилії). За проявлену хоробрість Засядька нагороджено алмазними знаками до ордена святої Анни.

Це були його останні бої та нагороди. Підступна хвороба змусила генерал-лейтенанта О. Д. Засядька 1834 року піти у відставку. «У Харкові кинув я смертний якір», — писав генерал.

Три роки відчайдушно боровся з тяжкою недугою. Байдуже, що хворів, генерал прагнув ще так багато зробити! Конструював проект машини, аби на ній можна було здолати дніпровські пороги, мріяв про відкриття торгового шляху з Росії до Індії, і, звичайно, продовжував роботу з удосконалення грізної зброї. Хоча в ракетах він бачив не лише зброю. Завдяки їм було зроблено перші кроки в підкоренні космосу: ракетну естафету наш земляк передав генералу Костянтинову та Миколі Кибальчичу.

Помер О.Д. Засядько 27 травня 1837 року. На прохання генерала його поховано в Куряжському монастирі.

Та, на жаль, могила героя не збереглася до наших днів. Більшовики нищили храми і все, що стосувалося царських часів. Тому могила «царського» генерала Засядька не стала винятком.

Але не тільки могила героя стала жертвою більшовицького режиму. Навіть книга про нього зазнала переслідувань.

...Наприкінці 70-х у видавництво «Молодь» надійшов із Харкова рукопис невідомого автора, робітника (за фахом паркетника) Юрія Нікітіна. Повість називалася «Шпага Олександра Засядька». Твір сподобався, й головний редактор Володимир Біленко вирішив видати його окремою книгою. Вона з’явилася в рік 200-річчя від дня народження видатного винахідника. Між іншим, на той час його ім’я вже 10 років було позначене на карті Місяця. Одначе знали про нього лише в колі спеціалістів космонавтики, на державному чи іншому широкому рівні ювілей не відзначався, та й засоби масової інформації його не «помітили».

У березні головному редакторові зателефонував сам Маланчук, ідеолог ЦК КПУ: «Ви читали «Шпагу Олександра Засядька»?..»

І почалося... У ЦК зажадали мати в себе справу й 10 примірників книги. А потім з’явилися колективні й індивідуальні рецензії літераторів, істориків, військових із... одностайним осудом українського націоналізму. І, звісно ж, присуд один — книга шкідлива. Підготували й проект рішення політбюро ЦК КПУ, за яким головного редактора видавництва позбавляли партквитка і роботи, а директорові видавництва оголошували сувору догану.

В. Біленкові вдалося домовитися із секретарем Спілки письменників Павлом Загребельним, вхожим до В. Щербицького. Замість кількох хвилин прийом розтягнувся на всі 40...

Чим усе закінчилося?

Два місяці для видавців тяглися довго й скінчилися тим, що на засіданні політбюро ЦК КПУ, на якому їм повинні були виносити суворий вирок, з посади звільнили... Маланчука. Після чого Біленка друзі не називали інакше, як «шпагоковтачем»...

Книга про ракетного генерала здолала партійну цензуру, але не стала надбанням широкого кола читачів. В Україні можна знайти лише рідкісні її екземпляри, тоді як у Росії її перевидано вже втретє під назвою «Золота шпага». Там широко використовують подвиги нашого земляка для військово-патріотичного і морального виховання. Залишається пошкодувати за тим, що й до цього часу наша держава не змогла перевидати «Золоту шпагу» масовим накладом українською мовою, аби ім’я винахідника О.Д.Засядька стало відомим кожному українцеві. Адже не так багато у нас вчених, які не тільки теоретично обґрунтували свої винаходи, а й реалізували практично, як це зробив Засядько. Він випробував свої ракети, налагодив в умовах царської Росії їхнє серійне виробництво й успішно застосував.

Тому досить влучними і зрозумілими є слова, що стали епілогом до книги Юрія Нікітіна «Золота шпага»: «Армія не знала кращого офіцера, дуелянти жахались кращої шпаги Російської імперії, жінки втрачали розум перед красенем-атлетом, який ламав по дві підкови разом і був вхожим до імператорів. Олександр Засядько — кавалер найвищих бойових орденів, герой битв — став творцем ракетної зброї і теорії реактивної тяги. Один лише залп його ракетних гармат привів до переможного завершення російсько-турецької війни».

Він прожив цікаве життя, пожертвувавши задля свого внеску в розвиток вітчизняної науки й техніки, крім родового маєтку, ще й імператорським подарунком — наділом землі в Саратовській губернії — приклад, вартий наслідування сьогодні.

Майже все своє життя Засядько прожив за межами України, але ніколи не приховував свого козацького походження і не змінив свого прізвища та національності. Вже будучи тяжко хворим, не захотів залишатися в Петербурзі, а поселився в Харкові й до останнього подиху все робив для того, аби примножити могутність своєї Вітчизни.

Але найбільшим історичним наслідком життя й діяльності Олександра Засядька стало те, що він очолив шеренгу наших славетних земляків, вагомий внесок яких у розвиток світової космонавтики безсумнівний. Тому ми по праву можемо сказати, що він герой не тільки свого народу, а й усього людства.

Хочеться вірити, що нарешті на своїй рідній землі він буде вшанований тек, як цього заслуговує його світове ім’я, що має глибоке козацьке коріння. Наступного року виповнюється 230 років iз дня народження О. Д. Засядька. Скарбниця його визначних, добрих справ для свого народу така багата, що було б справедливим ухвалити рішення про відзначення 230 річчя О. Д. Засядька на державному рівні або й на міждержавному.

Славне ім’я гідного сина українського народу живе у віках. Слава сягнула Місяця: один із найбільших кратерів носить ім’я видатного сина Полтавського краю.

...Шумлять, як і 230 років тому, дуби в урочищі Засядьківщина неподалік Лютеньки. Це (крім музейних експонатів) поки що єдиний пам’ятний знак, на який спромоглися вдячні нащадки Олександра Дмитровича Засядька.

Віриться, що не за горами той час, коли нашому національному герою будуть встановлені пам’ятники і його ім’я буде не тільки на карті Місяця, а й на карті космічної держави України, в назвах вулиць, проспектів, академій, кораблів...

Іван ЧАЙКА, журналіст, с. Лютеньки, Гадяцький р-н, Полтавщина
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ