Сповідь після поразки

Для історика, як і для юриста, був, є й залишиться чинним фундаментальний принцип, котрий кожен справді об’єктивний дослідник має покласти в основу своїх студій над нашою незбагненною, суперечливою й такою непередбачуваною минувшиною: «Перш ніж осудити — вислухай!» Цього вимагають як міркування етичні (сподіваємося, справедливість — не порожній звук), так і нагальна потреба давати панорамну, багатокольорову, драматичну, «невідретушовану» картину вітчизняної історії.

Гетьман України (квітень — грудень 1918 року) Павло Скоропадський належить до тих відомих дійових осіб української політичної сцени ХХ століття, яким таки треба надати слово в цьому уявному «судовому розгляді» справ колишніх керівників нації. Відомо, що в радянській історіографії постать П. Скоропадського зображувалась майже винятково чорними барвами: «німецька маріонетка, яка трималась лише за допомогою кайзерівських військ», «висуванець великих українських землевласників та німецьких латифундистів, які прагнули загарбати Україну», «оперетковий диктатор» і, звичайно, «буржуазний націоналіст». Чи можемо ми сказати зараз, що всі ці звинувачення (хай би якими далекими вони були від історичної правди) геть безпідставні? А, можливо, П. Скоропадський не національний герой, не маріонетка й не зрадник — він складніший, зовсім інший? Дати відповідь на ці запитання неможливо, не надавши слово самому «гетьману всея України». Конкретно мова йде про його «Спогади», давно відомі на Заході, проте ще належним чином, на жаль, не оцінені в Україні.

Немає сумніву, що «Спогади», як і кожен твір мемуарного характеру, можуть бути використані як історичне джерело лише з певними, вельми суттєвими поправками. По-перше, тому що писались вони буквально «по гарячих слідах» трагічних подій — роботу над ними П. Скоропадський розпочав у Берліні 5 січня 1919 року й завершив, швидше за все, у травнi цього ж року (вражаюча швидкість — лише за чотири місяці була створена ця праця!). По-друге, очевидно, що й на тих оцінках, які давав П. Скоропадський, і на підборі ним реальних фактів, про які йшлося в спогадах, і на їхніх інтерпретаціях не могли не відбитися його політичні погляди, котрі, звісно, були продуктом певного часу. І це, зрозуміло, спонукає істориків- фахівців до критичного аналізу, при виконанні цієї умови «Спогади» цілком можуть розширити наші знання про трагічну, багато в чому ключову для української державності добу Центральної Ради, Гетьманату й Директорії. Сам П. Скоропадський писав так: «Можливо, майбутнім історикам революції мої записки пригодяться. Прошу їх повірити, що все записане мною буде правильним, тобто я буду заносити так, як мені бачилось становище на даний час, а чи правильно я думав — у цьому допоможе розібратися майбутнє».

Отже, ким був Павло Петрович Скоропадський, до чого прагнув, яким бачив сучасне й майбутнє України? Перед нами — нащадок давнього козацького роду (один із його предків, Іван Скоропадський, був, як відомо, гетьманом України 1708 — 1722 років), рід Скоропадських дав Україні чимало військових та громадських діячів — щоправда, не зайвим було б тут згадати вірш Тараса Шевченка «П.С.» — звернення до одного зі Скоропадських, якого наш геніальний поет йменував не інакше як «потомок гетьмана дурного» й «презавзятий патріот»... Але зараз нам важливіше буде відзначити інше. А саме: в той момент, коли хід історії (або перебіг мінливих обставин?) зробив П. Скоропадського гетьманом України, це була людина двох культур, російської та української. І вельми промовистим є той факт, що й самі «Спогади» писалися якраз російською мовою!

Адже на погляди (та й на політичну практику) П. Скоропадського не могла не вплинути його багаторічна — і, очевидно, не показна, а щира — лояльність до царського престолу. Майбутній гетьман був генералом російської армії (до речі, добре знав по службі іншого, більш вдалого «самостійника», згодом президента Фінляндії маршала Манергейма), командував 34-м корпусом його імператорської величності... Разом із тим і батько, і дід П. Скоропадського були переконаними українськими патріотами. В їхній родині, за спогадами очевидців, шанували гетьмана І. Мазепу (навіть висів його портрет) — це цікаво, якщо згадати, що саме Іван Скоропадський 1708 року мусив за наказом Петра I під страхом смертної кари виправляти наслідки «зради» Івана Степановича Мазепи!

Якщо коротко, то ми маємо справу з феноменом «подвійного патріотизму«(!), без перебільшення, фатальним для української держави та її історії. Замислимось: скільки таких патріотів, які, можна припустити, по-своєму щиро любили Україну, ми зустрічаємо в минулому нашої Вітчизни — від Безбородька й Трощинського до Шелеста й Щербицького... Ось тільки біда: служили ці політики не Україні, а іншій державі! А їхній патріотизм був не національно-державницьким, а лише територіальним. І П. Скоропадського як політика можна повною мірою зрозуміти, лише включивши його діяльність у цей історичний контекст.

Гетьману П. Скоропадському ставили й ставлять у провину «плазування» перед кайзерівською Німеччиною. Не можна сказати, що ці звинувачення цілком безпідставні. Фактом є те, що уряд Вільгельма II, який і раніше вважав Україну зоною «своїх життєвих інтересів», за мовчазної (а, нерідко, й абсолютно свідомої) підтримки гетьмана здобув нечувано широкі можливості, як би делікатно висловитись, «використовувати економічні ресурси» нашої Батьківщини, а, по суті, грабувати її. Німецький режим в Україні зразка 1918 року був режимом окупаційним та репресивним з усіма наслідками, які з цього випливають, і гетьман, безумовно, несе за це політичну відповідальність.

Проте, знову ж таки заради об’єктивності, слід не забувати про інші, вельми суттєві обставини (і П. Скоропадський указує на них у «Спогадах»). По-перше, не гетьман, а ще уряд Центральної Ради запросив на Україну німецькі війська згідно з договором, підписаним у Брест- Литовську 9 лютого 1918 року. Отже, П. Скоропадському довелося в момент приходу до влади приймати, як даність, певні політичні обставини, котрі вже склалися (інша річ, що Німеччина, поза сумнівом, відіграла вирішальну роль у перевороті 29 квітня 1918 року, який, власне, й зробив П. Скоропадського гетьманом). По-друге, попри фактор німецької військової присутності, П. Скоропадському реально вдалося здійснити українізацію багатьох важливих сфер соціального та духовного життя: освіти, науки (саме указом гетьмана 27 листопада 1918 року була створена Українська академія наук), видавничої справи, театру. Цікаво, що в певний період (осінь 1918 року) німецька військова адміністрація навіть наполягала на українізації уряду та політики П. Скоропадського(!).

І, нарешті, по-третє, варто враховувати складний баланс сил двох ворогуючих військово- політичних блоків — Троїстого Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанти (Велика Британія, Франція, США). У «Спогадах» П. Скоропадський відверто зізнається, що до 1918 року не був політичним прихильником Німеччини, взагалі мало знав про цю країну, а його ставлення до Вільгельма II визначив один вирішальний фактор — імператорська російська армія, в якій служив і П. Скоропадський, з Німеччиною воювала. Після ж приходу до влади, уточнює гетьман, він (звичайно, не у «відкритому режимі») робив ставку на перемогу англо-франко-американської коаліції. Але, додає П. Скоропадський, ще 22 січня 1918 року в бесіді з ним високопосадовий французький військовий представник, генерал Жорж Табуї, абсолютно відверто заявив: «Антанта ніколи не визнає незалежності України». Необхідно, розставляючи всі крапки над «і», з усією ясністю сказати, що така позиція західних держав стала згубною для долі української незалежності (отже, неупереджені історики далекі від ідеалізації їхньої політики).

Завершуючи короткий аналіз «Спогадів» П. Скоропадського, слід зазначити, що в цьому творі, як у своєрідному дзеркалі, відобразилися безперервні політичні хитання гетьмана — від українського патріотизму («територіального»!) до горезвісної грамоти, виданої 14 листопада 1918 року, де йшлося про федерацію України з Росією. Але всі ці хитання важко назвати лише особистими помилками П. Скоропадського. Справа серйозніша й проблема глибша. Проблема в тому, що й зараз немала частина вітчизняного правлячого політичного класу свідомо чи несвідомо стоїть на тих же позиціях «територіального» або ж «подвійного» українсько-російського патріотизму, як і П. Скоропадський. Тому-то такими повчальними й несподівано абсолютно актуальними є для нас його «Спогади».