СТАЛIН I «ШТIРЛIЦИ»: міф про відважну розвідку та дурного генсека
У «Дні» №205-206 за 11 листопада 2011 року опубліковано статтю кандидата історичних наук Костянтина Нікітенка «Сталiн проти Штiрлiца. Вождь СРСР як найкращий «помічник» нацистської контррозвідки». Тема цікава — діяльність радянської розвідки проти нацистської Німеччини 1941 року та реакція керівництва Союзу (власне, Йосифа Сталіна) на повідомлення цієї розвідки про агресивні плани нацистів. Але чи впорався автор із темою й чи відповідають його висновки сучасному рівню історичної науки?
Головна ідея статті — що радянська розвідка постійно повідомляла Москву про близький напад Німеччини на СРСР, а Москва не звертала уваги на ці повідомлення. «Сталінське переконання, що його союзник А. Гітлер 1941 року на СРСР не нападе, обернулося на трагедію, — пише Нікітенко. — Хоча, зазначимо, вся ситуація свідчила про зворотне, що було підкріплено й численними розвідницькими повідомленнями. Навіть сам Гітлер визнавав, що радянська розвідка значно перегравала німецьку. Агентура працювала на найвищих щаблях німецької адміністрації, мала доступ до надсекретної інформації. До найважливіших військових таємниць».
Обидва ці засадничі для статті «Сталiн проти Штiрлiца» твердження (про «сталінське переконання» та про «надсекретну інформацію»), так само, як і її головна ідея, суперечать численним фактам, введеним у науковий обіг впродовж останнього двадцятиліття.
Отож звернімося до фактів.
Дуже високо К. Нікітенко оцінює діяльність Ріхарда Зорге, який працював під виглядом німецького журналіста-нациста в Японії. Справді, зробив цей розвідник чимало. Але... «Так, легендарний розвідник Ріхард Зорге вже у березні 1941 року повідомив у Москву приблизну дату нападу Німеччини на СРСР — середина червня», — сказано в статті. Тільки от проблема — в березні датою нападу на СРСР у вищих колах Німеччини вважалося 15 травня. Але югославські події (переворот 27 березня, прихід до влади уряду генерала Симовича, орієнтованого на Британію та СРСР) перевернули всі плани Гітлера, й 6 квітня Німеччина разом із союзниками розпочала — фактично експромтом — операцію проти Югославії та Греції. Не можна було залишати їх у тилу в разі війни з СРСР (тим більше, що в Греції вже висаджувалися британці). А дата 22 червня була встановлена Гітлером тільки 30 квітня! Інакше кажучи, Зорге цього разу передав до Москви підкинуту йому німецькою контррозвідкою дезінформацію, покликану приспати пильність Сталіна (ще раз нагадаю, на той момент початок операції «Барбаросса» планувався на 15 травня, а Зорге говорив про середину наступного місяця).
«Зорге надавав перевірену абсолютну інформацію. Він повідомляв: «На східному кордоні зосереджено від 170 до 190 дивізій, усі вони або танкові, або механізовані. Наступ німецької армії відбудеться по всьому фронту. Головні його напрямки будуть спрямовані проти Москви і Ленінграда, а потім проти України. Ніякого оголошення війни зроблено не буде — спочатку відкриють воєнні дії, а вже потім буде повідомлення про оголошення війни...», — пише автор статті. Насправді в цьому повідомленні правдива інформація (головний удар — проти Москви та Ленінграда, тобто у смугах радянських Північно-Західного та Західного фронтів) поєднана з відвертою дезінформацією — бо 22 червня Німеччина виставила 83 піхотні, 17 танкових, 14 моторизованих та 1 кавалерійську дивізії із 208, які вона на той час мала («усі вони або танкові, або механізовані» — цілковита туфта!). 29 червня, після нападу СРСР на Фінляндію (так, не фіни напали на Радянський Союз, а останній 25 червня без оголошення війни завдав масованого авіаудару по фінським містам!), у бій включилися ще чотири німецькі дивізії в Заполяр’ї. І тільки восени 1941 року кількість німецьких дивізій на Східному фронті було доведено до 148. Тим часом 31 травня, на основі узагальнених даних, дещо перебільшивши дійсні цифри, військова розвідка доповіла командуванню та уряду в черговому «Спецповідомленні»: загалом нацистами зосереджено 121 дивізію. Отож, якщо вірити Зорге, можна було не боятися нападу, поки ще не з’явиться 50 — 70 дивізій...
І, нарешті, 17 червня Зорге «попередив» Сталіна: «...Германский курьер сказал военному атташе, что он убежден, что война против СССР задерживается, вероятно, до конца июня». Чи треба коментувати?
Не менш високо оцінено в статті діяльність Арвіда Харнака та Харро Шульце-Бойзена — німецьких антинацистів, які з ідейних міркувань стали працювати на радянську розвідку. Нікітенко, зокрема, пише: «Так, Арвід Харнак —співробітник міністерства господарства Німеччини і, разом із тим, один із найбільш цінних радянських агентів під псевдо Корсиканець, з кінця 1940 року повідомляв найважливіші подробиці німецької підготовки до війни. У березні 1941 р. він свідчив: «Воєнний виступ Німеччини проти СРСР є вже вирішеним питанням. На думку німецького штабу, Червона армія буде здатна чинити спротив лише протягом перших 8 днів, після чого буде розгромлена. Окупацією України німці мають намір позбавити Радянський Союз його головної промислової бази. Потім німці просунуться на схід, щоб відтяти Кавказ від Радянського Союзу. Уралу за їхніми розрахунками можна буде досягти за 25 днів».
Знову маємо дезінформацію. Причому таку, якій у Москві частково повірили, — про напрямок головного удару. Насправді головною метою була столиця СРСР — і головні танкові та авіаційні сили нацистів було зосереджено зовсім не на українському напрямку (тут узагалі станом на 22 червня Червона армія мала істотну перевагу над німецькими військами не тільки в техніці, а й у живій силі). А от 4-а армія, розташована в Бресті й навколо нього, виявилася єдиною на західному кордоні, що не мала у своєму підпорядкуванні потужної протитанкової артилерійської бригади, яку можна було б протиставити танкам Гудеріана... А «інформація» про те, що Уралу нацисти планували досягнути за 25 днів, — це навіть не смішно. Тим більше, що в плані «Барбаросса» такий намір відсутній — за цим планом, війська Німеччини мали вийти на лінію Архангельськ — Астрахань.
«30 квітня 1941 року, зі слів Грегора — офіцера зв’язку при Герингу, Старшина (тобто Шульце-Бойзен) повідомляв: «Питання щодо виступу Німеччини проти Радянського Союзу вирішено остаточно, і початок його слід очікувати з дня на день», — відзначає Нікітенко. Перша частина повідомлення — правда: саме цього дня Гітлер визначив дату нападу. Але... не «з дня на день», а через 52 доби. Знов-таки: суміш правди та «дези», причому очевидної — адже на початку травня напад не відбувся, отож чого б це Сталін і військові керівники мали вірити цьому агентові?
Інакше кажучи, «Старшина», він же обер-лейтенант Харро Шульце-Бойзен, та «Корсиканец», він же Арвід Харнак, хоча й щиро прагнули допомогти СРСР у боротьбі проти нацизму, насправді не зі злого умислу, а внаслідок своєї непрофесійності стали фактично «ретрансляторами» вміло виготовленої німецькими спецслужбами «дези». Так вважає знаний російський дослідник Другої світової війни Марк Солонін. Йому слово:
«28 марта «Старшина» сообщил, что «немецкое командование ведет подготовку клещеобразного удара: из Румынии, с одной стороны, и через Прибалтику, а возможно, через Финляндию — с другой».
14 апреля «Старшина» передает: «Началу военных действий должен предшествовать ультиматум Советскому Союзу с предложением о присоединении к Пакту трех».
9 мая в донесении «Старшины», наряду с неточной информацией («в разговорах среди офицеров штаба часто называется дата 20 мая как дата начала войны; другие полагают, что выступление намечено на июнь») снова повторяется явная дезинформация: «Вначале Германия предъявит Советскому Союзу ультиматум с требованием более широкого экспорта в Германию и отказа от коммунистической пропаганды...»
14 мая. «Планы в отношении Советского Союза откладываются, немецкими руководящими инстанциями принимаются меры для сохранения их последующей разработки в полной тайне...»
9 июня. «На следующей неделе напряжение в русском вопросе достигнет наивысшей точки, и вопрос о войне окончательно будет решен. Германия предъявит СССР требование о предоставлении немцам хозяйственного руководства на Украине и об использовании советского военного флота против Англии...»
Только 11 июня в сообщении «Старшины» появляется адекватная оценка ситуации: «Вопрос о нападении на СССР решен. Будут ли предъявлены Сов. Союзу предварительно какие-либо требования — неизвестно. Следует считаться с неожиданным ударом». Однако далее вновь повторяется старая дезинформационная версия замысла операции («германское командование будет стремиться путем обхода с севера из Восточной Пруссии и с юга из Румынии создать клещи, которые постепенно будут смыкаться в целях окружения Красной Армии»)».
Можуть сказати: а як же з повною підготовкою німецької армії до вторгнення? Це ж виявилося правдою! Так, правдою. Але зауважмо: на Західному фронті в травні 1940 року Німеччина виставила 136 дивізій; чи міг Сталін повірити, що підготовка до війни з СРСР повністю завершено, якщо на Східному фронті зосереджено таку мізерію — менш як 140 дивізій? І як вірити джерелу, яке розповідає абсолютні нісенітниці про головні цілі німецької авіації в момент нападу (до Москви бомбардувальнику Ю-88 летіти від кордону 6 годин, без супроводу винищувачів, з мінімальним бомбовим навантаженням — тобто з мізерними шансами досягнути цілей і без жодного шансу їх серйозно пошкодити)?
Загалом слід визнати: німецька розвідка й контррозвідка змогли успішно дезінформувати радянське керівництво стосовно напрямку головного удару, що мало надзвичайно тяжкі наслідки в перші місяці радянсько-німецької війни. У плані стратегічного розгортання («Соображения по плану стратегического развертывания Вооруженных Сил Советского Союза на случай войны с Германией и ее союзниками») від 15 травня 1941 року, в якому вперше визнано, що Німеччина може випередити СРСР у зосередженні сил для першого удару, оцінка намірів нацистських військ засвідчує те, що радянська розвідка купилася на «дези», в тому числі — й від тих агентів, про яких так захоплено говорить автор статті: «Вероятнее всего главные силы немецкой армии в составе 76 пехотных, 11 танковых, 8 моторизованных, 2 кавалерийских и 5 воздушных, а всего до 100 дивизий будут развернуты к югу от Демблин для нанесения удара в направлении Ковель — Ровно — Киев. Этот удар, по-видимому, будет сопровождаться ударом на севере из Восточной Пруссии на Вильно и Ригу, а также короткими, концентрическими ударами со стороны Сувалки и Бреста на Волковыск, Барановичи». Але ж головний удар завдала саме група армій «Центр» на північ від Дембліна...
І взагалі: радянська розвідка в ті часи допустила цілий ряд грандіозних «ляпів», які ввели в оману керівництво держави. Скажімо, у всіх документах проходила цифра «10.000 танків», що їх Німеччина начебто мала намір виставити проти СРСР. Насправді нацисти реально мали вдвічі менше танків, а на радянський фронт виставили тільки 3,5 тисячі. Звідкілясь узялися дані про 15 німецьких окремих кавалерійських полків (реально не було жодного), про бойові літаки зі швидкістю 650 — 700 кілометрів на годину (причому не реактивні, про них якраз і не надходило повідомлень). А ще керівник військової розвідки генерал Голіков 16 квітня в черговому «Спецповідомленні» зазначав, що німці зосередили біля радянського кордону 17 тисяч озброєних українських націоналістів (насправді їх було 800...).
Головним у контексті статті є висновок Нікітенка щодо численних повідомлень радянської розвідки: «Які ж висновки було зроблено з цієї інформації? Які було прийнято запобіжні заходи? Як відреагували керівники радянської розвідки і особисто Сталін? Реакція все та ж — проігноровано...»
Це не так. Точніше, — зовсім не так. Небезпека того, що Німеччина може випередити СРСР у розгортанні військ для нападу, насправді була усвідомлена політичним та військовим керівництвом Радянського Союзу. Із квітня 1941 року темпи підготовки до війни неймовірно зростають. Починається перекидання військ на Захід — першою 22 травня рушає 16-а армія із Забайкалля, яка мусить повністю розгорнутися в районі Бердичів — Проскурів — Шепетівка до 10 липня. Далі висуваються 22-а армія у район Великі Луки — Вітебськ із завершенням розгортання 1—3 липня та 21-а армія, що мала закінчити розгортання в районі Гомель — Конотоп до 2 липня. 29 травня прийняте рішення про формування на Північному Кавказі 19-ї армії та її зосередження в районі Черкаси — Біла Церква до 7 липня. Далі формується — так само на основі військ тилових округів — 20-а армія, яка має зосередитися поблизу Смоленська 3 — 5 липня. Проводиться таємний призов до війська 800 тисяч резервістів і доукомплектація з’єднань до штатної кількості.
І знову надамо слово дослідникові цього періоду Маркові Солоніну:
«10 мая 1941 г. в Комитете Обороны при СНК СССР был утвержден «Перечень вопросов, подлежащих рассмотрению на совещании» (кого с кем — не указано). Пункт 14 повестки дня звучит так: «О дополнительных сметах расходов на период мобилизации и первый месяц войны». 12 мая 1941 г. подготовлен «Перечень вопросов в ЦК ВКП(б)». Пункт 7: «О работе ГВФ (Гражданский Воздушный флот) в военное время».
Особого внимания заслуживает следующий документ. 4 июня 1941 г. нарком ВМФ Н.Кузнецов направляет заместителю Председателя СНК (т.е. заместителю Сталина) Н. Вознесенскому докладную записку №1146. Гриф секретности документа: «совершенно секретно, особой важности». И это действительно документ особой важности для историка — в нем впервые рядом со словосочетанием «военное время» появляются абсолютно конкретные даты: «Представляю при этом ведомость потребности наркомата ВМФ по минно-торпедному вооружению на военное время с 1.07.41 по 1.01.43. Прошу Ваших указаний об увеличении выделенных количеств минно-торпедного вооружения, учитывая, что потребность в них на 2-е полугодие 1941 в/г составляет 50% от общей потребности на период до 1.01.43 г.»
Как видим, нарком ВМФ планирует воевать уже в следующем месяце. Оперативный план этой большой морской войны уже составлен — в противном случае Н.Г. Кузнецов не мог бы прогнозировать конкретное распределение расхода минно-торпедного вооружения по каждому полугодию...»
Отож, чи відмахувалися Сталін та військове керівництво від повідомлень про наміри Німеччини напасти на СРСР, чи реагували вони на загрозу війни? Не відмахувалися і реагували, у свою чергу маючи намір атакувати першими. Але — прорахувалися, вважаючи, що Гітлер не посміє напасти на СРСР силами меншими, ніж торік на Францію, і надто високо оцінюючи готовність червоноармійців воювати і вмирати «за Родину, за Сталина». Та це інша тема. Зауважу на закінчення, що розвідка сталінської доби несла на собі відбиток всіх ґанджів цієї доби й апріорі не могла бути «білою та пухнастою».
Від ведучого рубрики «Історія та «Я»
Проблема, яку порушили Костянтин Нікітенко та Сергій Грабовський, що полемізує з автором статті «Сталін проти Штірліца», є справді важливою й гостроактуальною. А саме: хто ж, зрештою, несе відповідальність за те, що сталінська імперія виявилася зовсім неготовою до двобою зі збройними силами нацистської Німеччини (а цей факт визнає безумовна більшість як воєначальників і політиків — свідків подій, так і об’єктивних істориків)? Хто несе відповідальність за сотні тисяч, мільйони загиблих радянських бійців, котрих, по суті, було захоплено зненацька?
Сергій Грабовський абсолютно переконливо доводить, що дані розвідки, які надходили до Сталіна, були, м’яко кажучи, вельми недосконалими й недостовірними. Це все так, проте залишається запитання. Добре, а якщо припустити, що ці дані були б цілком точними й надійними, — невже тоді Сталін повірив би їм? Адже вся трагедія полягала якраз у тому, що Великий Керманич та Геніальний Стратег був на сто відсотків упевнений: Гітлер (принаймні 1941 року) на СРСР не нападе і, фактично, вірив офіційним «миролюбним» запевненням нацистів більше, аніж власній розвідці. І ніщо не могло його переконати в протилежному.
Ось у цьому, як нам здається, і полягає суть проблеми, а зовсім не в якості роботи розвідки. Запрошуємо експертів та читачів «Дня» до участі в цій дискусії.
