Найсерйозніший недолік телевізора в тому, що у нього немає другої сторінки.
Арт Бухвальд, американський журналіст, колумніст «The Washington Post», лауреат Пулітцерівської премії

Століття XIII. Чингісхан. Шлях «Підкорювача Всесвіту»

28 жовтня, 2000 - 00:00

Шкода, що надлюдська слава своєї доби — Чингісхан
— натягував свій лук, цілячись лише в орлів!

Мао Цзедун

Яка особистість втілює дух багатого на події, дуже жорстокого
XIII століття? Опитування американського журналу «Тайм» (див. «День», №177)
безперечним лідером назвало венеціанського мандрівника і письменника Марко
Поло, що відкрив для Європи Азію. Постає цілком законне запитання: «А хто
ж у XIII столітті в прямому значенні цього слова буквально «переорав» майже
всю Євразію і на чиї орди з жахом дивилися жителі майже третини Всесвіту?»
Звісно ж, ця людина — Темучин, монгольський володар, обраний чингісханом,
тобто ханом Всесвіту, всього лише кількома невеликими племенами кочовиків
у далекій Центральній Азії.

Довгим і важким був шлях до могутності Чингісхана. Розрізнені
племена монголів жили далі на південний схід від озера Байкал, між річками
Онон і Керулен, оточеними аж ніяк не дружніми племенами тайтчиутів, меркітів,
татар, онгхіратів, кераїтів, солонів, найманів, онгхутів. На півдні був
Китай, розділений на три держави — імперії Мінья (Си-Ся), Цзінь і Сун (у
майбутньому цей розподіл відіграв згубну роль — розрізненість призвела
до розвалу імперій і захоплення їх монголами).

Народився Темучин, названий таким іменем на честь татарина
— ворога монголів, яким захоплювався його батько, — 1155 року. «Мої нащадки
носитимуть вбрання з тканини, шитої золотом; вони їстимуть вишукані страви,
їздитимуть чудовими скакунами, стискатимуть у своїх обіймах найпрекрасніших
молодих жінок. І вони забудуть, кому вони зобов’язані усім цим». Ці слова
приписуються Чингісханові, людині, яка створила себе сама і подолала найтяжчі
випробування до вершин могутності, які не снилися ні Олександру Македонському,
ні Наполеону Бонапарту.

У 15 років Темучин був захоплений тайтчиутами, втік, пройшов
через роки поневірянь та принижень. Одруження з Борте, донькою вождя онгхіратів
Дея Мудрого, відіграє величезну роль у становленні особистої вдачі Темучина.
Розумна, тверда і дуже обережна Борте стане чудовим порадником мужнього
ватажка монголів. На подружжя чекатимуть нелегкі випробування — меркіти
викрадуть Борте, але через рік Темучин переможе кривдників і звільнить
дружину.

Успіхи ще молодого монгола залучають до нього інші племена.
Він присягає на вірність Тогрілу, могутньому цареві кераїтів, убезпечивши
північний фланг своєї імперії, що саме тоді зароджувалася. Як повідомляє
«Таємна оповідь», 1187 року Темучин обирається ханом або чингісханом. Трактується
цей титул по-різному — «хан-океан», «володар — широкий, як океан», «володар
світу».

Чингісхан зажадав від ватажків племен, що присягнули йому
на вірність, утримувати постійну армію для оборони і завойовних походів.
Командувачами частин і в майбутньому великими полководцями монголів ставали
родичі Чингісхана та представники знатних сімей підкорених народів. Та
ж система була і у великого завойовника, вождя гунів Аттіли ще майже за
вісім століть до появи на світовій арені монголів.



На зорі своєї слави та могутності Чингісхан пережив розрив
з улюбленим зведеним братом Джамукою. Протистояння вилилось у справжню
громадянську війну серед монголів, але авторитет Чингісхана відіграв вирішальну
роль у його перемозі. Джамука подався у вигнання, де продовжував боротьбу
в союзі з іншими племенами (1205 року він повернеться і буквально зажадає
власної страти, так і не змирившись із розривом). Цю ситуацію дуже точно
відображає монгольське прислів’я: «не може бути двох ведмедів в одному
барлозі». Відчувши в собі сили, Чингісхан ще 1198 року розгромив татар,
а чотири роки по тому остаточно порвав з Тогрілом. Союз декількох племен,
створений Джамукою в 1200 — 1201 роках, прийняв виклик Чингісхана. Вирішальна
битва розгорнулася на берегах річки Аргунь. Ціною важкого поранення ватажка
армія монголів одержала повну перемогу.

До цього часу конфлікти кочовиків у Верхній Азії мало турбували
їхніх південних і західних сусідів, і, звичайно ж, Пекін (імперія Цзінь)
за Великою стіною почував себе спокійно. Як же жорстоко помилялися китайці,
що грузнули в розкошах, рузгени та си-ся (єдиної китайської нації в XIII
столітті ще не існувало)!

В 1202 і 1203 роках Чингісхан витримає важкі конфлікти
з татарами і кераїтами, після низки невдач він перемагає їх, а Тогріл стає
вигнанцем. Під владою Чингісхана опинилися десятки тисяч кочовиків у центральній
та східній частинах Монголії. Дуже небезпечні суперники на заході — наймани-несторіанці
(християнство пустило, проте, неглибоке коріння в Центральній Азії) були
також розгромлені. Цікавий феномен: монголи вбивали чоловіків, гвалтували
жінок, паралізували волю переможених, але ті, що залишилися в живих, назавжди
ставали вірними слугами та воїнами хана. Армія завжди мала додатковий ресурс,
поповнюючи свої лави за рахунок переможених. Останніми були усунені меркіти,
давні кривдники, що захопили раніше кохану дружину Чингісхана. Помста була
страшною — цей народ згинув, розчинився в середовищі кочовиків ще в 20-х
роках XIII століття.

Поволі, з року в рік, поширюючи свій вплив на захід та
північ від своїх споконвічних земель, монголи починають готуватися до «кидка
за Велику стіну». Чингісхан спирався у своїх походах дедалі більше на людей
скромного походження, створюючи особисто віддану, «нову» аристократію.
Джебе, Субедей, Кичлік, Мунлік, Сорхан-Сіра, які очолили монгольські частини,
були вірними слугами свого володаря і допомогли Чингісханові усунути представників
вищої аристократії монгольських племен.

1206 року на курултаї (племенній раді) монголів та підлеглих
племен була обнародувана в досить вузькому колі яса — зведення законів,
обов’язкових для всіх. Ідея Чингісхана об’єднати в єдиному юридичному кодексі
всі закони, правила та звичаї монголів була на користь прагнення до порядку,
детальної аргументації його обраності. Кодекс не раз доповнювався і покращувався,
але тільки 1219 року його було офіційно обнародувано. Яса стала реальним
втіленням ствердження влади Чингісхана. На даоській стіні, спорудженій
за порадою китайського ченця, вигравіювана формула влади «Завойовника Всесвіту»:
«Небо підтримало мене, і я досяг вищої влади».

1206 року Чингісхан звертає увагу на Тангутську імперію
Мінья (китайці називали її Си-Ся). На початок вторгнення до Китаю його
армія об’єднувала до 110 тисяч чоловік — за європейськими мірками, це була
величезна сила. Посланець Папи Римського Плано Карпіні так описує військове
спорядження монголів: «Кожен воїн озброєний принаймні двома- трьома луками
або одним — чудової якості, трьома великими сагайдаками, туго набитими
стрілами, сокирою та мотузками... Найзаможніші ще озброєні мечем, загостреним
на кінці, наточеним з одного боку і ледь зігнутим... На воїнах надіті каски
й кольчуги, ноги захищені...» Мобілізація монгольської армії проводилася
суворо і методично, а розвідники та шпигуни повідомляли про розташування
і чисельність ворожих військ.

Боротьба в Китаї тривала довгі роки, монголи зустріли серйозний
опір, особливо в містах — кочовики ще не вміли вести планомірної облоги.
Розрізненість китайців, їхні взаємні колишні образи та чвари призвели до
того, що монголи, які майже завжди поступалися ворогу чисельністю війська,
і цього разу одержали перемогу. 1215 року Пекін було захоплено і пограбовано.
Але дикі кочовики знайшли в цих багатих краях не тільки трофеї, рабів,
зброю, але й набули неоціненного досвіду ведення війни та отримали могутній
інтелектуальний заряд (учені-китайці поповнили двір Чингісхана). Так, Елюй
Чу-Цай, що був радником двору Цзіней, став наближеним Чингісхана. Він суттєво,
як міг, стримував варварський запал монголів. «Замість того, щоб руйнувати
міста, треба, — казав він, — зруйнувавши укріплення, сприяти їх розвитку,
позаяк вони є джерелом багатства».

Війна в Китаї тривала до 1234 року. Але з 1217 року Чингісхан
залишив театр військових дій, віддавши керівництво в руки друга Мукалі.
Майбутній «Підкорювач Всесвіту» звертає свій погляд на захід. Використавши
смуту в Каракитайській імперії, руками великого полководця Джебе він перемагає
фундаторів імперії — киданей і ватажка найманів-несторіанців Кучлука.

На заході сусідом монголів став Хорезм. Його шах Мохаммед
вважав свою величезну імперію (вона простягалася від Хамадана в Персії
до Ходжента і Кабула — із заходу на схід, і від Персидської затоки до Аральського
моря — з півдня на північ) неприступним бастіоном ісламу. Але як же він
помилявся!

1219 року, аби помститися за вбивство своїх купців і посла,
Чингісхан (привід цьому дав сам шах) вторгається в Хорезм. Кращі полководці
великого хана Субедей, Токучар і Джебе очолили авангард. Послідовно були
захоплені найбільші міста Хорезму — Ходжент, Бухара і Самарканд. Гігантські
пожежі завершили пограбування ще недавно квітучих полісів. Монголи сплюндрували
святі місця мусульман, від прекрасних палаців і мечетей Бухари залишилися
тільки руїни. Навесні 1220 року Чингісхан з’явився біля стін Самарканда
(його населяло понад 100 тисяч сімей!). Тюрки-найманці, що відрізнялися
від хорезмійців своєю мовою та звичаями, дезертирували вже на п’ятий день
облоги. Найбагатше місто Середньої Азії було змушене капітулювати. Лише
50 тисяч жителів одержали свободу за колективний викуп у 200 тисяч динарів,
інші стали рабами, а кращі майстри були відряджені в Монголію.

Найбільш запеклий опір чинили завойовникам захисники столиці
Хорезму — Ургенча. Облога тривала шість місяців, і втрати монголів були
величезні. Шах Мохаммед у своїй власній державі застосував тактику випаленої
землі, монгольська кіннота ганялася за ним по п’ятах. Тікаючи від чергової
погоні, вибившись із сил, покинутий майже всіма, володар Хорезму помирає
своєю смертю в січні 1221 року. «Під керівництвом нетерпимого і нездібного
володаря, недостатньо спаяний мусульманською релігією, розчленований дестабілізуючим
феодальним устроєм, Хорезм являв собою здобич, створену для монгольської
експансії» (Мішель Хоанг, «Чингісхан»).

Спрямувавши свої війська на південь, до земель сучасного
Афганістану, полководці великого хана вперше на ісламських землях зазнають
поразки. Скіпетр шаха підхопив принц Джелал- ад-Дін, енергійний і безстрашний
воїн. Йому вдалося зібрати до 60 тисяч воїнів і під Перваном розбити армію
зведеного брата Чингісхана Шигі-Кутуху. Сам великий хан вирушає до місця
бою, докоряє братові, але й у хорезмійців через зраду тюрків- найманців
позначився розкол, і Джелал-ад-Дін у грудні 1221 року відступає на схід.
Невеликий загін принца приймає останній бій поблизу річки Інд, намагаючись
прорватися до Пенджабу. Лише особиста мужність рятує Джелал-ад-Діна, і
він, кинувшись у річку, переховується від ворогів. Принц знайшов притулок
у султана Делі. Чому ж Чингісхан не став завойовувати Індію, а звернув
свій погляд на захід? Цей факт так і залишається загадкою; адже скарби
Індії завжди приваблювали завойовників. Хіба що, можливо, він урахував
не зовсім вдалий досвід Олександра Македонського?

Настала черга Хорасану і земель, населених персами: з лиця
землі було стерто Нішапур, Кум, Хамадан. Ворожнеча серед мусульман — шиїтів
і сунітів — також відіграла фатальну роль. Кум — релігійний центр шиїтів,
місце, де знаходилася могила Фатіми, сестри імама Рези, — було зрівняно
із землею.

На шляху наступних походів монголів стали Грузія, Азербайджан
і Багдад — столиця халіфів. Ці держави так і не зможуть оговтатися від
навали монголів і прийдуть у занепад, а 1256 року увійдуть до складу імперії
Хулагу — сина Чингісхана.

Кочовики-монголи подолали шлях до 8 тисяч кілометрів і
вдерлися до земель аланів (1223 р.). Алани (предки сучасних осетинів) об’єдналися
перед вирішальною битвою з іншими кавказькими народами та половцями, але
у вирішальній битві останні зрадили своїх союзників і віддалилися з щедрими
дарами. Субедей і Джебе, Чингісханові полководці, атакували аланів і розбили
їх. Проте зрада не допомогла половцям, і їхні стоянки все одно зазнали
спустошливого нападу монголів.

Після цієї поразки половці звернулися по допомогу до князів
Південної Русі (один iз вождів кочовиків віддав у дружини галицькому князеві
Мстиславу свою дочку). У пониззі Дону, на річці Калці 31 травня 1223 року
розгорнулася всiм вiдома битва монголів і союзного війська руських князів
та половців. Чим вона завершилася, відомо всім — тяжка, принизлива поразка
русько-половецького війська. Попереду, вже після смерті Темучина, на давньоруську
князівську державу чекало страшне нашестя Батия (1237 — 1242 рр.).

1223 року Чингісхан повертається у свої рідні степи. Він
починає думати про майбутнє своєї імперії, що простягнулася від Тихого
океану до Каспійського моря. Китай, уже переможений, але не зламаний, струшували
заколоти. 1226 року, щоб знеохотити інших до виявлення непокори армії монголів,
вона карає свого васала — імперію Си-Ся, що відмовилася виділити перед
походом до Хорезму кавалерійські частини. Імператор Лі Ян капітулював після
річної боротьби 1227 року, і є всі підстави стверджувати, що він схилявся
перед пустим троном. Монгольські полководці примушували повірити Лі Яна,
що він здався великому ханові, здатному помахом руки «наказувати хмарам».
«Історія династії Юань» повідомляє, що великий завойовник помер 18 серпня
1227 року від внутрішнього крововиливу неподалік від сучасного міста Пінлян
у провінції Ганьсу.

Хан мав вирішити питання про наступника у присутності двох
синів — Угедея і Толуя. Джагатай десь воював, на відстані декількох днів
шляху верхи, а Джучи (батько Батия) помер ще в лютому 1227 року. Чингісхан
волів мирним шляхом розв’язати проблему успадкування у великій імперії.
І йому це вдалося.

Чингісхан устиг поділити імперію ще під кінець 1226 року.
Джучи, старший син, одержав степи Західного Сибіру й Туркестану і — заздалегідь
— землі, які будуть завойовані (і були захоплені онуком Чингісхана Батиєм
впродовж 1237 — 1242 років) на заході. Чагатай одержав колишню Каракитайську
імперію, східний і західний Туркестан. Угедей, третій син, був призначений
наступником у великому ханстві — на величезній території, розташованій
обабіч озера Балхаш. І нарешті, молодший син Толуй, згідно із звичаєм свого
народу, успадковував батьківські землі, колиску монголів.

Особистість людини, що терпляче кувала цю могутню імперію,
залишається досі погано вивченою. Історики використовують у своїх працях
в основному ті джерела, які були опубліковані вже по смерті великого хана.
Ще багато століть його ім’я наводило жах на ті народи, землями яких котком
пройшла його орда. Шаблею чи дипломатією він підкорив сотні народів і зробив
їх своїми васалами. Але він не став безсмертним — зотлілому тілу Темучина,
напевно, вже було все одно...

Сергій МАХУН, «День»  ЧИНГІСХАН. СЕРЕДНЬОВІЧНА КИТАЙСЬКА ГРАВЮРА  Шкода, що надлюдська слава своєї доби — Чингісхан — натягував свій лук, цілячись лише в орлів! Мао Цзедун Яка особистість втілює дух багатого на події, д
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments