Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу.
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

«Святкування» чи «відзначення»,

або Доки триватиме для українців полтавська баталія?
23 червня, 2007 - 00:00
СПРАВА ГІДНОГО ПОХОВАННЯ ТИХ, ХТО ЗАЗНАВ ПОРАЗКИ, ЦІКАВИЛА ПЕРЕДОВСІМ ШВЕДІВ. НА ФОТО: ПЕРША ШВЕДСЬКА АРХЕОЛОГІЧНА ЕКСПЕДИЦІЯ 1911 РОКУ / ПАМ’ЯТНИК ПЕТРУ I ПЕРЕД ВХОДОМ ДО МУЗЕЮ ПОЛТАВСЬКОЇ БИТВИ ПАМ’ЯТНИК ЗАГИБЛИМ ШВЕДСЬКИМ СОЛДАТАМ ВІД СПІВВІТЧИЗНИКІВ (1909) ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК НА МІСЦІ, ДЕ ПЕТРО I ВІДПОЧИВАВ ПІСЛЯ ПОЛТАВСЬКОЇ БИТВИ (1847) ПАМ’ЯТНИК ШВЕДАМ ВІД РОСІЯН (1909) ПАМ’ЯТНИК ЗАГИБЛИМ РОСІЙСЬКИМ ВОЇНАМ (1894)

Великі історичні ювілеї завжди змушують нас хоч трошки замислитися над тим, як багато у нашому житті є наслідком визначних подій, які відбулися сотні років тому. Існують такі віхи і такі постаті в долях народів, які позначають цілі епохи: Жанна д’Арк і зняття англійської облоги з Орлеана, Велика Революція і Наполеонівські війни — для французів, збройне об’єднання нації в одній державі — для італійців та німців, війна за Незалежність та громадянська війна — для американців, Полтава і Бородіно — для росіян, зруйнування Храму та Голокост — для євреїв, Перемога 1945 року — для всіх, хто зазнав наруги фашизму. Кожний народ знає ті визначальні моменти своєї історії, які зробили його таким, яким він є, безвідносно до того, були це величні перемоги або катастрофічні поразки, що ставили його на межу виживання. Українці в цьому сенсі мало чим відрізняються від інших, за єдиним винятком, — у них коротша пам’ять про самих себе і набагато краща та уважніша щодо моментів «спільної історії» — адже останні 350 років вони набагато частіше вважали себе частиною чогось більшого, аніж лише «український народ». Короткі спалахи незалежного існування швидко топилися в крові, і набагато довші часи українці вивчали свою історію з чужих слів, починаючи вірити у ті історичні концепції, які відводили їм місце лише на маргінесі чиєїсь набагато більш «славної», але, зізнаємось, — чужої історії. А чужа історія — це чужа доля.

Через два роки, у 2009 му,буде 300 років славетній Полтавській битві, яка визначила результат Великої Північної війни 1700—1721 років. Ми, усі, кому за тридцять, «проходили» цю подію на уроках історії у радянській школі. Ми знали, що ця велична перемога зробила Росію великою державою і зупинила шведських агресорів. Для нас втіленням цієї доленосної епохи була велична постать царя Петра, який здійснив історичну місію — уведення Московської держави (яка саме за нього стала Російською імперією) до кола провідних держав Європи. Відомо, що Президент Російської Федерації Володимир Путін запропонував Президенту України Віктору Ющенку спільно відзначити цю подію. Зрозуміло, що безвідносно до того, хто саме у тому ювілейному році буде президентами обох країн, ця подія вiдзначатиметься на державному рівні. Росія, безперечно, буде святкувати, і тому хочеться уточнити: а як відзначатиме Україна? Бо між словами «святкування» і «відзначення» існує суттєва різниця. «Відзначення» може означати і святкування, і жалобу.

Для історичної пам’яті росіян «Полтава» означає початок Імперії, державної величі, натомість для шведів — це день скорботи, пов’язаний з тим, що це була найбільша воєнна катастрофа в історії Швеції. Тисячі життів їхніх співвітчизників були загублені далеко поза батьківщиною заради безглуздих імперських прагнень. Тому чимало людей у цій скандинавській країні сприймають Полтаву як сумний історичний урок, усвідомлення якого дозволило Швеції згодом уникнути участі у двох світових війнах. Видається, що сучасні росіяни навряд чи зможуть подивитися на будь-яку подію своєї історії під таким кутом зору. Росія, створивши колись імперію, у ХХ столітті вже під личиною Радянського Союзу наблизилася до межі світового панування, але також зазнала краху експансіоністських прагнень — так само, як Швеція у Північній війні триста років тому. Дуже схожий результат, але висновки зовсім інші — бо ж сучасні реалії виключають у наших сусідів саму можливість критичного осмислення власної історії. Героїчна боротьба Росії проти ворожого оточення за всіх часів та епох сьогодні не може бути там запереченою. Але це — внутрішня справа росіян. Набагато більше проблем з усвідомленням «Полтави» в українців, на землі яких, власне, і відбулася ця історична подія.

Але перш, ніж звернутися до ролі Полтавської битви в історії саме України, варто сказати, що ця битва нами часто сприймається надто вузько — лише як вирішальна битва російсько-шведської війни, яких було чимало — і до того, і після. Але наші шкільні підручники позбавили нас «зайвої інформації»: у цій війні брали участь, окрім Росії та Швеції, такі держави, як Фінляндія (у складі Швеції), Данія, Норвегія (у складі Данії), Річ Посполита, Ганновер, Голландія, Саксонія, Бранденбург, Османська імперія, Англія (з 1707 — Велика Британія) та, не забудемо, й Україна. Річ Посполита, Англія та Україна брали участь у цій війні з обох суперницьких сторін. Врешті, для європейської історії XVIII століття були вирішальними дві війни на його початку: війна за iспанську спадщину (1701— 1714) та наша Північна війна (1700—1721). Перша, зупинивши імперські прагнення Франції Людовіка XIV, визначила розвиток Західної Європи до Великої французької революції 1789 р., а друга, перервавши імперський зліт Швеції, який тривав з 1630 р., визначила подальшу долю Східної Європи, поступово завойованої Росією. Ця війна забезпечила і поклала початок знищенню українського Гетьманату, поділам Речі Посполитої, кінцю цілої епохи в історії великого європейського регіону. На цьому історичному тлі Полтавська битва може сприйматися як дійсно доленосна для багатьох народів, і цим вона подібна до «битв народів» під Віднем 1683 р., Лейпцигом 1813 р. та Ватерлоо 1815 р. Наступні доленосні «битви народів» відбувалися вже на фронтах світових війн, позначивши новітню історичну епоху. Але це аж ніяк не знецінює людських життів, щиро і героїчно покладених на вівтар своїх батьківщин до того. Кожна з цих історичних битв визначала долі країн, держав і народів на чимало десятиліть, а наслідки деяких з них визначають наше життя і сьогодні.

Це — роль Полтави у європейській історії. Подивимося ж тепер з «вузького» українського погляду. Ми маємо на це право, бо ця битва відбулася на нашій землі, і ми не можемо бути її віддаленими спостерігачами. Північна війна, у яку Україна вступила з російського боку під проводом гетьмана Івана Мазепи, дала нашій країні шанс історичного вибору, який міг змінити долю країни у бік звільнення від російського контролю. Саме це обумовлює те, що з 1708 р. Україна брала участь у війні вже з шведського боку. Автономне утворення під протекторатом Московської держави — український Гетьманат — опинився перед необхідністю відповідально обрати свій шлях у нових історичних умовах. Нова Росія Петра I ставила перед собою завдання такого рівня і масштабу, які знецінювали саме буття України. За які ідеали і за яку країну мали воювати українські козаки на Балтиці? Які жертви мала принести Україна за геополітичний «вихід Росії до морів»? Чим завинила Швеція перед Україною, аби покласти тисячі українських життів на «канальних роботах» та розбудові нової величної імперської столиці — Санкт-Петербургу? Цей важкий вибір випав на долю Івана Мазепи, людини, яка з усіх визначних постатей української історії досі має через це найсуперечливішу історичну оцінку, яка коливається від «Іуди» до «національного героя». Лайливий термін «мазепинці» став попередником настільки ж зневажених «петлюрівців» та «бандерівців».

Тут не варто перераховувати ті здобутки Мазепи, які і без цього повстання за незалежність надали б йому заслужене місце в українському національному Пантеоні. Звернемося лише до його «зради». У російськомовному Інтернеті, задавши пошук на слово «Мазепа», ми знайдемо такі визначення: «Десятигривенный герой: символ подлости и предательства» (тут порівнюється купюра в 10 гривень з Мазепою та іудині тридцять срібників) або ж «кавалер Ордена Иуды». Перша розвідка, сповнена справедливого гніву, природно розміщена на порталі «Православие.ру». Таке ставлення з боку росіян можна зрозуміти, але дещо складніше второпати потребу дослівних запозичень з цього тексту на сайті української Партії регіонів («Партія регіонів. Офіційний інформаційний сервер»). Стаття зветься «Изменник русского царя» і тут можна прочитати таке ж саме тлумачення зображень на купюрі: «Его (Мазепы) портрет сурово смотрит на нас с «десятки» (знаменательно, что на другой стороне купюры изображена Киево-Печерская лавра, в которой похоронен Кочубей, убитый Мазепой. Купюра объединила убийцу и жертву)». Хоча освічений українець може зрозуміти зміст обох боків купюри дещо інакше, — навряд чи хтось зробив більше для української православної церкви за останні 500 років, аніж гетьман Мазепа, у тому числі й для Києво- Печерської лаври. Від новозбудованих і відновлених храмів до щедрих пожертв і дарунків, велич меценатства, не повторена згодом ніким. Втім, це не впливає на позицію найпопулярнішої української партії, резюмовану в кінці тексту: «Чему научит жизнь Мазепы новое поколение? Идти напролом во имя своих корыстных целей, ради карьеры предавать друзей, Родину, народ? Заискивать перед сильными, топча слабых и шагая через их трупы? Ничего себе примерчик для подражания, черт его побери!».

Я би поставив питання інакше: що може змусити людину, яка має статки, незрівнянні ні з ким в Україні, користається приязню всевладного царя і чекає на обіцяний тим титул князя Священної Римської імперії, кинутися у зрадницькі оборудки з очевидною вірогідністю втратити усе? Може, хоч трошки любові до своєї злиденної і зневаженої Батьківщини? Але це — питання, які варто задавати тим історикам, хто краще орієнтується у тій добі і краще знається на психологічній вдачі Івана Мазепи, який, зробивши ставку на українську свободу, втратив усе, що мав, і невдовзі помер у вигнанні. Запитаю про інше: а як пересічний українець може дізнатися про цей складний вибір гетьмана Мазепи і вирішення долі України у Полтавській битві, яка врешті обернулася національною катастрофою? Найпростіше звернутися безпосередньо до Полтави, а саме до Державного історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви». Це — те саме історичне поле, на якому зіткнулися потуги Росії і Швеції, а поразка останньої як нашого союзника визначила й сумну подальшу долю нашої країни. По закінченні цієї війни Гетьманат буде скасовано, і урядувати почне Малоросійська колегія, а ще два ситуативні відновлення гетьманства будуть лише декораціями для супроводу у небуття української державності.

Втім, відвідавши музей на місці славнозвісної битви, ми навряд чи дізнаємося про те, що вона відіграла хоч якусь роль в історії нашого народу. Як не дивно, якісь «українські теми» потрапляють в експозицію цього українського музею радше випадково — принаймні таке уявлення складається про його сьогоднішній вигляд. Перед входом до музею стоїть пам’ятник Петру I, і цей «початок експозиції» не є дивним: такої кількості різноманітних зображень всеросійського самодержця ви не зустрінете ніде більше, в Україні — точно, а який заклад в Росії може тут конкурувати, мені також важко собі уявити. Ми можемо дізнатися в окремому залі про «Историю русского флота», що дуже цікаво, але є не зовсім зрозумілим в українському доволі сухопутному місті Полтава. Справедливо, що представлено й «ворожий» бік — шведський, бо скандинави не полишають увагою місце, де Швеція втратила 11 тисяч своїх солдат (загалом в цю кампанію вони загубили мертвими та полоненими більше 25 тисяч людей). Дарунки музею з шведського боку представлені в експозиції. Про вшанування участі Росії (оскільки цей музей почав створюватися більше ста років тому, вже працював під час святкування 200-ї річниці битви у 1909 р., і був суттєво розширений у післявоєнний час) годі й говорити. Але історична і моральна справедливість на місцях «битв народів» відчувається у тому, що рівну шану мають усі вояки, які віддали свої життя за свої країни, адже ми пам’ятаємо старий вислів: «Мертві ганьби не мають». Це ми можемо побачити на меморіалі у німецькому Лейпцигу, або ж у французькому Вердені, — але ми не побачимо цього в українській Полтаві. Існує величний пам’ятник загиблим російським воїнам (1894 року), стоять пам’ятники шведам від росіян та шведам від співвітчизників (1909), але: здогадайтеся, кому немає пам’ятника на полі Полтавської битви? — Думаю, ми усі здогадалися: немає пам’ятника загиблим українцям. Навряд чи ми можемо таким вважати невеличкий залізний хрест, поставлений років десять тому за власною ініціативою «рухівцями».

А чи були українці під Полтавою? На офіційних російських і радянських схемах битви ми побачимо десь на краю «козаків Скоропадського», але не побачимо козаків Івана Мазепи та запорожців Костi Гордієнка, які разом зі шведською королівською гвардією чинили героїчний опір російським військам ще довго після того, як битва «офіційно закінчилася». У цифрах людських втрат «українці» не фігурують. Іван Скоропадський, що став гетьманом після «зради» Мазепи, перебував під час битви під щільною «опікою» російських підрозділів. Ми можемо так і не дізнатися, чи є правдивими відомості про те, що його козаки сповіщали шведів під час битви про своє бажання перейти на їхній бік. Загалом під Полтавою загинуло близько 5 тисяч українських козаків. Звідки ми це знаємо? З повідомлення шведської археологічної експедиції, яка у цьому році почала дослідження на полтавському полі битви, вдруге після 1911 року. Цій другій експедиції працювати ще два сезони до ювілею у 2009 році, і ми маємо шанси ще трошки дізнатися про свою власну історію. Дивним лишається те, що ми маємо про це дізнаватися лише від шведів. Здається, що вітчизняна наука ігнорує цю історичну для України подію.

А взагалі, якщо почати розбиратися з самою битвою, то що ж не співпаде з вивченим у школі? Те, що вона насправді більше нагадувала бійню (шведи та українці втратили в десять разів більше вояків, аніж їхні противники), і в цьому сенсі є протилежною переважній більшості визначних російських битв. Згадаємо: зазвичай російська армія (це торкається і радянської) є набагато гірше озброєною, укомплектованою і надолужує це чисельною перевагою та особистим героїзмом солдат, які масово гинуть, компенсуючи технічну відсталість країни або некомпетентність командування. Під Полтавою росіян було не лише більше (40 тисяч одних росіян плюс 8 тисяч козаків Скоропадського проти 16 тисяч шведів, 1 тисячі валахів та 8 тисяч козаків і запорожців), але вони мали перевагу й в артилерії (102 гармати проти 4 шведських) і набоях. Шведам не було чим стріляти, і їхнім шансом були лише відчайдушні багнетні атаки. Шведський король Карл ХII, один з найвизначніших полководців свого часу, був перед цією битвою поранений, втрачав свідомість і не міг дієво командувати військом. Петровські редути, зорієнтовані на знищення ворога вогнепальною зброєю, зробили свою справу: шведів буквально викосили, і їхня несамовита хоробрість їх не врятувала. Якщо ж говорити про дійсно рубіжну для росіян битву, то це була Лісна у Білорусії попереднього 1708 року, коли вони здолали чисельно більший корпус шведського генерала Левенгаупта, який і віз ті резерви і набої для Карла ХII, котрих йому так забракло під Полтавою. Згадані вище земляні укріплення — редути — були згодом сумлінно відновлені і позначені пам’ятними знаками. Проте їх відновлено вже не на тих місцях, де вони були під час битви (тому відвідувачам не варто там надто благоговіти). Шукати масові компактні поховання загиблих шведів та українців — марно, бо московські санітарні команди після битви розкидали їхні тіла по рівчаках та окопах, і їх ще треба знайти (що, сподіваємось, зробить шведська експедиція — бо кому це ще потрібно?).

Можемо ще додати, що «героїчної і тривалої» оборони мешканців Полтави від шведських загарбників не було. Московський гарнізон вдерся в українське місто, яке до кінця коливалося в своїх симпатіях, і утримував його дуже «героїчно» за умов відсутності штурмів. Що ще додати? Що завершили битву 30 тисяч вершників-калмиків на російській службі, які підійшли під кінець баталії і остаточно «зачистили» Полтавське поле і полонили рештки ворожої армії. Але калмиків ви не знайдете в офіційних довідках про Полтавську битву. Так само, як і тих українців, яким поставлено сучасний пам’ятник вже безпосередньо у колишній Полтавській фортеці. Цей невеликий козацький хрест один хоч якось позначає у Полтаві, що Полтавська битва 1709 року — це подія і української історії також, а не лише якесь абстрактне перехрестя Швеції і Росії. Воювати з пам’ятниками — безглуздо і нецивілізовано, і, думаю, що у Полтаві завжди існуватиме і пам’ятний знак на тому місці, де Петро I просто відпочивав (не рахуючи решти величних і не дуже монументів у тому ж дусі). Але ж де тут Україна і та трагедія її історії, яку становить собою Полтавська битва?

Найдивнішим є те, що усі ці «нові історичні відомості» автор отримав, вислухавши ґрунтовні доповіді співробітників цього самого музею «Поле Полтавської битви» на Міжнародній науковій конференції «Україна і Полтава у Північній війні. Усвідомлення історичного вибору», що відбулася 15 червня. Після цього вкрай важко зрозуміти, чому ж нічого подібного не можна дізнатися з самої експозиції музею, котрий більш докладно повторює відомості радянського підручника з історії для 7 класу. Після п’ятнадцяти років незалежності ми можемо з новинок музею тішитися хіба одним стендом, присвяченим Києво-Могилянській академії (що не дуже дотично до Північної війни) та великим портретом Мазепи, який насправді є портретом литовського князя Сапеги (що відомо усім науковцям вже чимало років).

Здобутки вкрай невтішні, з урахуванням того, що про невідповідність підпису під портретом «Мазепи» співробітникам музею відомо доволі давно, але ніхто з них не спромігся просто вписати до таблички кілька слів: «Тривалий час вважався портретом Мазепи». Невже таке ставлення характеризує усю нинішню «концепцію експозиції»? Взагалі очевидним є те, що зусилля з підготовки до ювілею Полтавської битви можуть нас дуже прикро розчарувати вже через рік: у 2008 році буде ювілей українсько-шведського союзу та повстання гетьмана Івана Мазепи за незалежність України — і у представників Швеції в Україні не буде проблем з відчуттям власної участі у тих доленосних подіях. Проблеми будуть у українців, бо їх там начебто і не було. І ми не побачимо пам’ятника Івану Мазепі навіть у столиці Україні — Києві, якому він віддав найбільше: збудовані барокові собори та Академію. Зате із монументальним вшануванням Петра I, солдати якого знищили тисячі українців у Батурині (почитайте результати археологічних розкопок про «кістяки довжиною 50 см» — рубали шаблями й немовлят), і чиї кати замордували тисячі «мазепинців» у Лебедині — немає жодних проблем. Поки перед входом до музею Полтавської битви не з’являться постаті Мазепи (гетьмана України) та Карла ХII (союзника України), і єдиним репрезентантом історичної події буде пам’ятник Петру I, не варто щось там офіційно бовкати про «відновлення історичної пам’яті».

Звичайно, безглузда справа висувати претензії до співробітників Державного заповіднику, який перебуває на балансі міста Полтава, хоча за рівнем має бути заповідником національного статусу. Співробітники підготували до майбутнього ювілею нову концепцію розвитку заповідника та оновлення експозиції музею; саме зараз вона проходить обговорення та експертизу в інституціях Національної Академії Наук. Не передуючи висновкам експертів, усе таки хочеться поставити запитання: а чи буде майбутня реалізація концепції та підвищення статусу заповідника до «Національного» відповідати тому змісту, який буде запропонований відвідувачам? Чи не загубиться знову наша дійсно національна трагедія на тлі славетної перемоги російської зброї?

Звісно, що музейники справедливо скаржаться на відсутність фінансування. Але при тому благоговійно згадують слова Президента України про те, що «відзначення ювілею Полтавської битви буде «лакмусовим папірцем» для сучасної України, усвідомлення нею власного минулого». Втім, як зазначив директор заповідника Олександр Янович, виділених після цього коштів вистачило лише на ремонт туалетів у будівлі музею. Звучить це відверто дико: або кошти витрачаються не за цільовим призначенням (хоча самі туалети є безперечно корисними), або ж наша столична влада якось не розрахувала обсяг інвестицій під «лакмусовий папірець». Хоча, принаймні вже зрозуміло, де цей папірець у музеї можна з комфортом використати.

P.S. Є ще «гірша» інформація: у тому ж 2009 році буде 350 тарічниця блискучої перемоги Івана Виговського над московським військом під Конотопом. Це поставить перед нашим суспільством іншу проблему: ми відзначаємо лише поразки (Берестечко, Полтава, Крути) чи колись будемо святкувати перемоги? Можливо, Росія й образиться, але хіба ми повинні з пошани до сусідів увічнювати лише свої втрати і робити з українців націю невдах? У подібній ситуації французи навряд чи могли щось заперечити проти встановлення монументів на Бородинському полі...

Кирило ГАЛУШКО, директор Центру соціогуманітарних досліджень імені В. Липинського. Фото автора
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments