Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Технологія незалежності-4: уроки минулого століття

Доба Леоніда Кравчука
3 серпня, 2002 - 00:00


27 червня цього року Леонід Кравчук дав інтерв’ю газеті «День». Увагу його привернули історичні екскурси у щорічних посланнях Президента України до Верховної Ради. Державотворчий процес поділявся в них на дві частини 1994-м роком. Підкреслювалося, що недоліки і прорахунки першого етапу доводилося з колосальними зусиллями долати на другому. Леонід Макарович не радив шукати причини повільного поступу у прорахунках попередників. Проте 90-ті рр. об’єктивно поділяються на дві різні доби. Ми не помилимося, якщо кожну з них назвемо за прізвищем глави держави, який за посадовими функціями має змогу найбільше впливати на державотворчий процес. Що ж до прорахунків або досягнень президентів, то вони не завжди мали вирішальне значення в становленні держави. Повноваження глав держав у демократичних суспільствах незрівняно менші, ніж у тоталітарних. Проте за звичкою, що дісталася від минулого, ми схильні обтяжувати виною за всі прорахунки людину, яка стоїть на вершині влади. Сказане вище аніскільки не суперечить тому, що діяльність людей, які очолюють державу на етапі її становлення, накладає відбиток на всі сфери життя. Тільки у політично стабільному і матеріально благополучному суспільстві роль людини на вершині влади мінімізується.

ПЕРШИЙ КРОК НАЗУСТРІЧ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

У радянській імперії налічувалося до трьох десятків цілком залежних від імперського центру союзних республік або напівзалежних держав-сателітів. Коли прийшов строк, імперія почала розвалюватися на складові, кожна з яких мала власні кордони, органи влади та інші ознаки державності, а головне — населення, яке усвідомлювало свою національну ідентичність, тобто окремішність від інших, сусідніх націй.

Здавалося б, смерть імперії була тотожною народженню її складових частин як окремих держав. Насправді, однак, сам собою склався тривалий і болісний процес державотворення, який не завершений й досі.

У 1917—1920 рр., коли українська державність народжувалася вперше, розпад Російської і Австро-Угорської імперій супроводжувався шістьма війнами: двома українсько-російськими, двома російськими громадянськими на території України, українсько-польською і радянсько-польською. Такого навантаження демократична національна державність не витримала. Переможці створили нову російську державу в облудній оболонці інтернаціонального союзу радянських республік. Одночасно було створене унікальне державосуспільство — штучний соціально-економічний організм, який всотував у свої структури кожну людину, позбавляючи її повністю або частково природних зв’язків — класових, релігійних, а неросіян — й національних.

Радянська наддержава була своєрідною, різко відмінною від оточуючого світу цивілізацією. Коли вона розвалилася, політична еліта новонароджених держав довго не могла зорієнтуватися в часі і просторі. Поки в радянських школах і вузах вивчали працю В.І.Леніна про імперіалізм як останню стадію капіталізму, оточуючий світ пішов від капіталізму далеко вперед і залишив Радянський Союз з його амбітними, поглинутими месіанськими уявленнями лідерами на манівцях історії.

Після перших вільних виборів у березні 1989 року у Москві відкрився З’їзд народних депутатів СРСР. Дебати на з’їзді передавалися в прямій трансляції по радіо і телебаченню. З цієї історичної події горбачовська бюрократична «перебудова» стала переростати в революцію. Завдяки засобам масової інформації учасником її ставав кожний. Однак ніхто тоді не усвідомлював, на відміну від 1917 року, що почалася революція.

Революцією ми називаємо політичну подію, в ході якої відбувається зміна форм влади і власності. Зміни власності на засоби виробництва не помітила переважна більшість громадян. Часто її не помічали навіть ті, хто працював на потай відчужуваних у безликої держави підприємствах. Вона відбувалася без радикальної зміни законодавства, під прикриттям існуючих юридичних норм розпорядження державною власністю, з утворенням незліченної кількості маскувальних структур в окремих ланках технологічного процесу.

Зміни політичної влади не помітили навіть ті, хто її змінював: делегати ХIХ конференції КПРС (липень 1988 року) і депутати Верховної Ради СРСР (грудень 1988 року), які реалізували ідею Михайла Горбачова про «повновладдя рад». Вони належали до покоління правлячої еліти, яке з довірою ставилося до засвоєних з дитинства аксіом марксизму-ленінізму на зразок записаної на грамплатівку ленінської промови «Що таке Радянська влада?» Це покоління не зрозуміло, що радянський тоталітаризм тримається на симбіозі цілком реальної влади рад із диктатурою незалежних від виборців компартійних комітетів. Поруйнування владної зв’язки «партія — ради» виявилося на практиці більш радикальною революційною дією, ніж заміна монархічного абсолютизму парламентаризмом в класичних революціях.

Справді, з набуттям радами повновладдя КПРС втрачала статус державної партії, а депутати парламенту ставали залежними від тих, хто їх обирав. Тобто з першими вільними виборами СРСР перестав бути тоталітарною державою, а вся радянська цивілізація опинялася у безповітряному просторі. Чиновники радянського апарату ще продовжували за інерцією дивитися знизу вверх на чиновників компартійного апарату, але посада генерального секретаря ЦК КПРС відразу втратила політичне значення. Першим це помітив сам М.Горбачов і на черговому з’їзді народних депутатів у березні 1990 року без проблем був «обраний» президентом СРСР. Від цього моменту структури радянської державності почали трансформуватися в пострадянську систему влади. Ця посада була чужою для радянської системи влади.

У березні 1990 року відбулися вибори до Верховних Рад союзних республік і місцевих рад. У Верховній Раді УРСР дві третини депутатських місць дісталося представникам компартійно-радянського апарату, керівникам підприємств, головам колгоспів. Не дивно, що спікером парламенту став перший секретар ЦК Компартії України Володимир Івашко. Парламентську більшість очолив Олександр Мороз, а демократичну меншість депутатів — Ігор Юхновський.

Компартійно-радянська політична еліта прогавила втрату тоталітарної влади, оскільки її вчили, що в СРСР тоталітаризму не існує. Та вона мала розвинутий інстинкт влади і цілком точно розрахувала, що вільні вибори не перешкодять їй зберегти свої посади. Нечисленні, недосвідчені і неорганізовані демократи її не лякали. Демократи ставили питання про суверенізацію національних республік, звертаючись до дорадянського історичного досвіду. Українська компартійно-радянська еліта була вихована Кремлем в догмах «соціалістичного інтернаціоналізму». Останні добре виглядали в теорії, але практика вимагала мало не щоденних поїздок у Москву для узгодження найменших деталей управлінської роботи. І це — в тій невеликій сфері управління (не більше 10—20%), яку довіряли українцям. Основну частку управлінської роботи у кожній союзній республіці брали на себе загальносоюзні міністерства та відомства.

Не дивно, що у питанні про владу комуністи і демократи знайшли спільну мову. Тим більше, що демократи були, за винятком кількох десятків дисидентів, тими ж комуністами, тільки більш дозрілими для реформ. Тому питання про політичну владу в радянській імперії (яка у 1989 році вже втратила свій зовнішній пояс держав-сателітів) було поставлене на першій же сесії республіканських парламентів нового скликання. Для такої постановки питання існували конституційні підстави.

За радянськими конституціями у Росії були однакові з національними республіками права. Всі союзні республіки мали конституційне право вийти з федерації і здобути незалежність. Коли навесні 1990 року парламенти союзних республік вперше зібралися на сесії, постало питання про межі їхнього суверенітету і обсяг повноважень союзного центру на чолі з президентом СРСР М. Горбачовим. Поки КПРС існувала як державна партія, ця норма радянських конституцій була декларативною. Тепер вона ставала діючою.

«Канарейок, які народилися в клітці», не так просто звідти вигнати. Те, що клітка більше не закрита, спочатку помітили тільки республіки Балтії. 24 березня 1990 року Верховна Рада Литовської РСР прийняла закон «Про відновлення незалежної Литовської держави». Під тиском союзного центру парламентське керівництво національних республік, крім Латвії та Естонії, засудило цей крок.

Однак такі самі конституційні права, як національні республіки, мала й Росія. При утворенні СРСР центральне компартійно- радянське керівництво дистанціювалося від неї, бажаючи відповідно з конституційними нормами представляти всі союзні республіки, разом узяті. Хоч Росія була державоутворюючою республікою, її демагогічно назвали «першою серед рівних». Керуючись популістськими розрахунками, центр не перешкодив формуванню в Москві російської політичної еліти другого ешелону. Якраз вона й показала національним республікам цілком очевидну обставину: із втратою правлячою партією державного характеру Основним Законом СРСР стає Конституція, а не статут КПРС. 12 червня 1990 року з ініціативи Бориса Єльцина Російська Федерація ухвалила Декларацію про державний суверенітет. Намагаючись скинути М.Горбачова, Єльцин скористався популістською конструкцією радянської державності.

Верховна Рада УРСР почала розгляд питання про державний суверенітет через два тижні після прийняття російської декларації. 16 липня 1990 року Декларація про державний суверенітет була схвалена. Після цього депутати парламенту розглянули організаційне питання. Вони задовольнили прохання свого голови В. Івашка про відставку. Останній брав участь в роботі XXVIII з’їзду КПРС і дав згоду балотуватися на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Ця посада видалася йому вагомішою, ніж посада лідера українського парламенту, який зосереджував у своїх руках всю владу в республіці (хай тільки спочатку декларативно). Серед 27 претендентів на посаду голови Верховної Ради реальні шанси були тільки у другого секретаря ЦК Компартії України Леоніда Кравчука. 18 липня його обрали голосами 239 депутатів. Очолювана О. Морозом парламентська більшість мала офіційну назву: «За суверенну Радянську Україну». Тепер цей блок стали називати «групою 239».

ПРОВАЛ СПРОБ РЕАНІМАЦІЇ НАДДЕРЖАВИ

Декларації союзних республік про державний суверенітет позбавили легітимності союзну державу. Договір 1922 року не узгоджувався з ними. М.Горбачов змушений був розгорнути підготовку до прийняття нового союзного договору. У листопаді 1990 року Верховна Рада СРСР опублікувала його проект. Союзні республіки проголошувалися суверенними державами, які мали всю повноту влади на своїй території. Але проект перекреслював суверенітет республік, тому що запроваджував норму про верховенство законів Союзу над республіканськими.

Декларація про державний суверенітет України суперечила майже всім пунктам проекту нового союзного договору. Було зрозуміло, що союзна республіка ніколи не погодиться з таким проектом. Тому у Верховній Раді СРСР утворилася депутатська група «Союз», яка висунула ідею проведення Всесоюзного референдуму про долю СРСР. «Союзники» розраховували на те, що люди завжди зацікавлені у стабільності і висловляться за збереження держави, в якій народилися. Підтримка союзної держави на референдумі перетворювала б прийняті парламентами республік декларації про державний суверенітет на клаптики паперу. Більше того: позитивна відповідь населення створювала нову легітимну основу для існування багатонаціональної держави, яка тільки іззовні нагадувала союзну, а насправді була централізованою. Її унітарний характер тепер мав забезпечуватися не диктатурою централізованої і монопольно існуючої КПРС, а народним волевиявленням. Національні республіки заганялися референдумом у глухий кут.

Тим часом «група 239» не поспішала втілювати в закони революційні положення Декларації про державний суверенітет України. Тільки під тиском громадськості парламент йшов на окремі кроки у справі реальної суверенізації України. Його законотворча діяльність мала один сценарій: спочатку демократична меншість формулювала положення, спрямоване на суверенізацію; комуністична більшість з ним не погоджувалася, після чого меншість апелювала до виборців; виборці тиснули на парламент, і закон ухвалювався. Керівництво Компартії України мусило підтримувати закони, які суперечили його переконанням, але не інтересам. Суверенізація республіки була невигідна тільки тим, хто ототожнював себе з союзним центром. Слід визнати, що таких було немало.

У грудні 1990 року черговий З’їзд народних депутатів СРСР схвалив проведення Всесоюзного референдуму у запропонованому «союзниками» формулюванні: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» Формула запитання була навмисно ускладнена і містила в собі вирази, позбавлені юридичного змісту: «оновлена федерація», «повною мірою». Важко було сумніватися в тому, що населення дасть позитивну відповідь на запитання, витримане у кращих традиціях радянського популізму. Претензії до союзного центру поглиналися формулою про «оновлену федерацію». Голосуючи проти, виборець висловлював незгоду з положеннями про рівноправність і суверенність власної республіки, про необхідність державних гарантій прав і свобод людей всіх національностей.

Саме від цього моменту зійшла зоря Леоніда Кравчука. Досі він був лише безликим представником могутньої владної корпорації, якому вона дозволила стати на її чолі. Коли почалося саморуйнування проіржавілих конструкцій тоталітарного ладу, він знайшов спосіб перешкодити своїм московським товаришам по партії в їхніх зусиллях за допомогою демагогії подовжити існування централізованої держави. Спосіб був популістським, як весь зміст компартійно-радянської пропаганди, простим, як все геніальне, і стопроцентно ефективним. На пропозицію свого спікера Верховна Рада України одночасно із загальносоюзним референдумом організувала республіканське опитування. Приходячи на виборчу дільницю, щоб відповісти на хитро поставлене «союзниками» запитання, людина діставала можливість відповісти й на інше питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?»


17 березня 1991 року позитивну відповідь на питання референдуму дали 70%, а на питання республіканського опитування — 80% тих, хто одержав бюлетені. Негативною була відповідь на питання референдуму з боку 28%, а на питання республіканського опитування — 18% громадян. Не вступаючи в пряму конфронтацію з союзним центром, парламент України здобув для своєї Декларації про державний суверенітет переконливу підтримку населення.

«Союзники» прагнули зробити як краще, а вийшло — як завжди. Відповіді по референдуму і опитуванню в Україні виявилися однаковою мірою позитивними, хоч запитання були протилежні за змістом. Березневий референдум на підтримку дальшого існування СРСР увінчався ніби успіхом, але насправді став каталізатором стрімкої суверенізації України. Українська політична еліта зрозуміла: якщо вона орієнтуватиметься на М.Горбачова і «союзників», то безповоротно втратить владу. Політичні позиції Л.Кравчука і нечисленних спочатку суверен-комуністів, які йшли за ним, вирішальною мірою зміцнилися. Почуття українських компартійно-радянських апаратників до Бориса Єльцина трансформувалися від палкої ненависті до палкої любові.

Після референдуму в Москві почали готувати проект нового союзного договору. Процес його узгодження з керівниками союзних республік тривав кілька місяців і дістав назву «новоогарьовського» (від назви резиденції президента СРСР). Відчуваючи народну підтримку, Верховна Рада України поставилася до проекту різко негативно. Було вирішено у вересні, тобто після відпусток, докладно його проаналізувати на предмет відповідності Декларації про державний суверенітет України. Проте невідповідність новоогарьовського проекту тому документу, який у республіці вважався конституційним, усім кидалася у вічі без будь-якого аналізу.

М.Горбачов та його найближчі співробітники не сумнівалися, в тому, що осінь 1991 року не принесе нічого доброго. Відчуваючи, як влада вислизає у них із рук, керівники союзних відомств зважилися на спробу силового розв’язання назрілих проблем. Технічно не підготовлений путч 19—21 серпня був актом відчаю. Важко сказати, коли б Україна зробила останній крок на шляху від декларування суверенітету до проголошення незалежності, якби не було путчу. Завдяки путчу це трапилося 24 серпня 1991 року.

Розглядаючи події 1989—1991 рр. як революцію, ми одразу опиняємося перед питанням: яку соціальну верству можна назвати її рушійною силою? Як не вдивлятися в дійових осіб на політичній авансцені, серед них ми не знаходимо революціонерів. Називають їх по-іншому: реформаторами.

У терміни «революція» і «реформа» вкладається протилежне значення. Перший з них означає стрімке і насильницьке руйнування старих порядків, щоб дати дорогу новим суспільним силам, які поступово визрівали в дореволюційний період. Другий означає повільне і ненасильницьке пристосування старого суспільного порядку до нових умов.

Радикальна зміна форм влади і власності у країнах, які постали на місці радянської наддержави, є безсумнівним фактом. Таким же фактом є набуття народами цих країн реального суверенітету. Можна мати різні судження про ступінь залежності трьох десятків новонароджених країн від інших в різних сферах суспільно-політичного та економічного життя, але ніхто не оспорює самого факту їх появи в 1989—1991 рр. Тому події цих років слід кваліфікувати як соціальну і національну революцію. Яке місце вона займає в ряду попередніх?

Кожна революція з попередніх мала свою специфіку, але всі вони відбувалися в рамках переходу від аграрного і станового до індустріального і класового суспільств. Антикомуністична революція в радянській наддержаві не мала з ними нічого спільного. Вона означала повернення опанованих комунізмом країн на стовповий шлях розвитку людства. У ХХ столітті комунізм здійснив колосальний вплив на світову історію, але в кінцевому підсумку виявився глухим кутом.

Головною особливістю антикомуністичної революції було те, що в Україні (як і в Росії) вона здійснювалася руками компартійно-радянської номенклатури. Це може означати тільки одне: радянський лад саморуйнувався під вагою створених ним же нерозв’язних проблем після того, як вичерпав свій ресурс існування. В атомізованому комунізмом суспільстві не існувало незалежних від номенклатури організаційно-політичних структур, які могли б стати рушійною силою революції. Українська номенклатура відмовилася від компартійно-радянських цінностей у ситуації розвалу загальносоюзних структур і тільки після того, як одержала чіткі сигнали від суспільства.

Продовження читайте на наст. стор. «Історія та «Я»

Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments