Наша свобода залежить від свободи преси, яку, якщо обмежити, значить втратити.
Томас Джефферсон, президент США, один з авторів Декларації незалежності США, політичний діяч, дипломат і філософ

Трагедія подвижниці

Хресний шлях Людмили Старицької-Черняхівської
14 листопада, 2009 - 00:00
ЛЮДМИЛА МИХАЙЛІВНА СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКа

...Липень 1941 року. Німецько-нацистські війська рвуться до Дніпра й Києва, вони вже окупували значну частину України. Проте й цей трагічний перебіг подій не змусив «надпильні» органи НКВС припинити або ж хоча б послабити невтомні пошуки «ворогів народу», «прихованих шпигунів», «ворожих агентів», «таємних фашистських диверсантів» тощо. І ось, можливо, найбільш приголомшливий приклад: 20 липня 1941 року за сфальсифікованими звинуваченнями були заарештовані видатні діячі української культури — академік Агатангел Кримський (його схопили на Черкащині у власному будинку) та Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, блискучий драматург, прозаїк, мемуарист, визначний громадський діяч, донька класика вітчизняної літератури Михайла Петровича Старицького. Цій дивовижній жінці було вже 73 роки, здоров’я її було підірване важкими випробуваннями (коли згадати, що вона втратила єдину, безмежно кохану доньку Вероніку, яку розстріляли у вересні 1938 року сталінські кати, єзуїтськи сповістивши перед цим матір, що Вероніка, мовляв, жива, їй винесено вирок: «10 років без права листування» і вона відбуває строк у одному із сибірських або уральських жіночих спецтаборів; не витримавши такого удару, помер чоловік Людмили Михайлівни, Олександр Черняхівський — коли згадати все це, то йдеться воістину про «ходіння по муках»!), але ніщо не могло зупинити нелюдську репресивну машину.

У постанові про арешт Людмили Старицької, зокрема, стверджувалося таке: «Зараз Старицька-Черняхівська германофільськи налаштована, чекає на прихід німців до Києва. Разом із своєю сестрою Стешенко Оксаною та націоналістом Іринархом Черкаським (раніше заарештовувався) розробляють план своєї діяльності у так званому «Українському уряді», який, на їхню думку, створить Гітлер у Києві. Згідно з цим планом, вони візьмуть на себе керівництво культурним фронтом в Україні, все решта має бути зосереджене в руках німців». Людмила Михайлівна, яку було піддано виснажливим допитам, категорично заперечила ці звинувачення. Проте механізм знищення працював бездоганно навіть і у військовий час. Людмилу Старицьку-Черняхівську разом із групою інших репресованих (академіком Агатангелом Кримським, молодшою сестрою письменниці Оксаною Стешенко, Іринархом Черкаським, Андрієм Ярошевичем) вантажівкою вивозять до Харкова. 14 вересня 1941 року офіцер держбезпеки, дехто Кокостіков пред’явив Людмилі Михайлівні звинувачення в тому, що вона, будучи «активною українською націоналісткою, протягом ряду років провадила антирадянську націоналістичну діяльність» (знову, як і багато років до цього, і багато десятиріч по тому, карателі використовують ярлик «націоналізму!). Наступ гітлерівців на Харків стрімко розвивався, суд над обвинуваченими українськими інтелігентами відкладають (а чи цілком серйозно планувався цей суд узагалі?), заарештованих, серед них і Людмилу Михайлівну, терміново вивозять у так званому «телячому вагоні» на відстань 2500 кілометрів, у Казахстан, до Акмолінська. 73-річна письменниця не витримала знущань, принижень, холоду й голоду — дорогою вона померла...

Після війни навіть ті ж самі «чекістські» органи фактично були змушені визнати, що «справа Старицької» є, по суті, цинічною фабрикацією. Ось що записано у «постанові від 31 липня 1948 року про припинення слідства у справі № 070447 за звинуваченням Старицької-Черняхівської Людмили Іванівни» (помилка байдужого слідчого. — І. С.). «У процесі слідства ніяких даних про приналежність її до антирадянської націоналістичної організації виявлено не було, а з наближенням лінії фронту Старицька-Черняхівська з Києва була етапована для подальшого слідства вглиб Радянського Союзу. Даних про місцезнаходження Старицької-Черняхівської через родинні та інші зв’язки сьогодні не встановлено; також у справі немає матеріалів про її втечу з-під варти. Майор МГБ УРСР Тоцький». Звичайно, в МГБ були люди, які добре знали про те, що насправді сталося з Людмилою Михайлівною.

А втім, радянські тоталітарні каральні органи (як це траплялося дуже часто) добре знали, кого вони вбивають. Сталінських сатрапів абсолютно не цікавили величезні заслуги перед українською національною культурою Людмили Старицької-Черняхівської — автора досконалих історичних драм «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа», «Останній сніп», повістей «Діамантовий перстень», «Жива могила», перекладів із Гейне, Рилєєва, Надсона, мемуарів «Двадцять п’ять років українського театру, «Хвилини життя Лесі Українки», «Спогади про Миколу Лисенка», «Володимир Самійленко», — так само, як і нічого для них не важило ім’я великого митця Михайла Старицького, батька мучениці. Проте цим катам, поза сумнівом, були дуже добре відомі слова Людмили Михайлівни з її промови пам’яті загиблих юнаків-героїв Крут, виголошеної у березні 1918 року: «Каїн, Іуда і большевик — три людські потвори, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня. Ні, і те порівняння неправдиве! Каїн убив брата, але сам вжахнувся свого злочинства і як безумний кинувся тікати від братнього трупа; Іуда продав Христа, але не стерпів муки сумління і «удавився» сам. А большевик перед смертною карою, перед розстрілом одрізав носи, вуха, проколював очі, випускав тельбухи, добивав недострелених прикладами по голові, мов скажених собак, і тішився мукам своїх братів». Вогняні слова... Зрозуміло, що ні забути, ні пробачити таке духовні й політичні спадкоємці крутійських убивць не могли.

* * *

Служіння Україні ніколи не було для Людмили Михайлівни таким собі засобом самоствердження, задоволення власних амбіцій (до речі, саме це слово «амбіція» якось непомітно змінило забарвлення з негативного на цілком позитивний; гарний приклад — модне слово «амбітний», вживане щодо людини, проекту, наміру тощо). Ні, від початку життєвого шляху ця унікальна жінка ясно розуміла, що відданість власному народу — це свідомий вибір страждань, невдячної, важкої праці (в умовах байдужого, а то й ворожо налаштованого оточення). Проте перед очима дівчини був вражаючий приклад великого батька, приклад матері, Софії Віталіївни Лисенко, рідної сестри корифея української класичної музики Миколи Лисенка. Страшний поворот історії: спадкоємиця роду Рюриковичів (адже саме від царської родини Рюриковичів відраховували свій родовід Старицькі, принаймні, про це свідчать сімейні перекази) гине під жорнами каральної тоталітарної машини, гине у табірному спецпоїзді...

Із дитинства Людмила вільно володіла іноземними мовами: англійською, німецькою, французькою. Водночас «відчуття рідного слова» (українського!) визріло у неї дуже рано. І жодні глузування та кпини геть зрусифікованого київського дворянсько-міщанського середовища не могли залякати дівчинку. До речі, Михайло Старицький, звертаючись, щоправда, не до Людмили, а до старшої сестри її, Марії, писав так:

Не плач, моя доле кохана,
Шануй оченята — зірки:
Тебе оганьбила догана,
Образили пани бридкі;
Із тебе сміялися знову
На гулянці майській в гаю, —
За одіж селянську, крайову,
За мову питому твою....

Проте немає сумнівів, що цей вірш, написаний 1876 року, міг бути присвячений і Людмилі. Після смерті батька, 27 квітня 1904 року, Людмила Михайлівна, за її власним визнанням, «втратила половину серця». Батько був її духовним наставником, середня донька успадкувала ледве не всі таланти Михайла Петровича, і, як і він, працювала в найрізноманітніших жанрах: драматургії, прозі, поезії, есеїстичної мемуаристики. Спадщині письменниці, м’яко кажучи, «не щастило» (злі вітри історії були нещадними до неї). Лише один приклад: декілька непересічних п’єс Людмили Старицької були свого часу втрачені (хотілося б вірити, що не назавжди), зокрема, «Право на життя», де описуються часи більшовицького вторгнення у Київ 1918 року (агресію Муравйова письменниця перечекала разом із донькою і чоловіком в льоху, бо мала вагомі підстави побоюватися за своє життя), «Перемога», «Декабристи», «Тихий вечір».

І все ж таки у розлогій творчій спадщині Людмили Старицької є твори, непідвладні часу, цькуванню, наклепам та замовчуванню (а наклепів було неймовірно багато; ось, наприклад, журналіст М. Берлін у «Літературній Україні» від 15 квітня 1930 року стверджував: «На квартирі Старицької-Черняхівської свого часу була влаштована відома вечірка, присвячена вшануванню пам’яті Петлюри. Там збирався націоналістичний «бомонд», контрреволюційна інтелігентська верхівка, що мріяла про «заснування буржуазно-демократичного ладу з парламентом, президентом», а одночасно прагнули повернути приватну власність і встановити фашистську диктатуру»). Це, передусім, історичні драми «Гетьман Дорошенко» (1911 р.) та «Іван Мазепа» (1928 р.). Народ і владоможці; свобода й кривава ціна, котру доводиться за неї платити; справжні та уявні друзі й вороги України; Руїна військово-політична і Руїна духовна — ось коло проблем, що їх торкається авторка у цих творах, котрі, сміємо стверджувати, ще належно не поціновані нашими читачами, як, утім, і театральними постановниками й критикою.

«Високодумні владолюбці — ви у попіл все повернете!» — ці слова одного з головних героїв драми «Гетьман Дорошенко» сотника Яненка пояснюють, в чому полягали причини, в чому крилося коріння страшенного лиха, що спіткало Україну в 60-х—70-х роках XVII століття — лиха Руїни. І навіть сам гетьман Дорошенко, чия висока, свята мета — «з’єднать розшарпану Україну», врятувати Вітчизну, навіть він мусить гірко вигукнути: «О горе нам, оспалим і сліпим» («оспалість» — це той гріх, що його повинне спокутувати все покоління часів Дорошенка й Мазепи). Дорошенко, великий патріот України, зазнає поразки, і це не так його гріх чи особиста провина — це трагедія цілої доби, бо «нема, нема людей! Немає в Україні заступників, Запроданці, кати керують усім, А рідні, вірні діти зрікаються отчизни!». Через це історичні драми про долю Дорошенка та Мазепи доречно було б назвати історичними трагедіями.

А проте, як і її герой Дорошенко, так і сама Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська — обидва зберігали найкращу, можливо, рису українського характеру — незламну, непохитну віру в краще майбутнє. Дорошенко у драмі, стоячи вже на порозі незворотної катастрофи, наказує музикам грати і йде у танок: «Ну ж, шпарче грай! Танцює Дорошенко... Козак вмира, але не йде на ласку». А сама Людмила Старицька під час так званого «процесу СВУ» 1930 року, перебуваючи у в’язниці (то була, по суті, репетиція майбутньої розправи) пише такий вірш:

Бо ж і ми у кельї цій
Бачим ще краєчок неба...
Бачим промінь золотий...
Ні! Журитись нам не треба.
Глянь — межа того життя
Ой, ой, ой, уже близенько.
Та жалю не знаю й я —
Бо танцює Дорошенко!.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments