Трагічний оптиміст

Відповідно до указу Президента Віктора Ющенка у липні цього року українці в Україні та за її межами вперше на державному рівні відзначатимуть день народження відомого українського поета, вченого і політичного діяча Олега Кандиби-Ольжича. У 2007-му йому б виповнилося рівно сто років. Поки що невідомо, наскільки ювілей поета прислужиться відновленню історичної справедливості щодо його постаті, яка у радянські часи була під жорстоким «табу». Однак немає сумніву, що нинішній ювілей — ще одна нагода пізнати людину, без якої неможливо уявити культурне та політичне життя української нації у 20— 40-х роках минулого сторіччя.

ВІХИ ЖИТТЯ І БОРОТЬБИ

Олег Кандиба-Ольжич народився 21 липня 1907 року в Житомирі. Його батьком був відомий український поет Олександр Олесь. У1909 році сім’я Кандиб переїхала до Києва. Згодом — до Пущі-Водиці, ближче до місця роботи батька.

Олег був свідком бурхливих і трагічних подій української революції 1917 року. У1919 році його батько стає культурним аташе Української Народної Республіки в Будапешті, що згодом негативно відбилося на долі Олега та його матері, які після поразки УНР та з приходом радянської влади стали «ворогами народу».

У січні 1923 року Олег з мамою покидають Україну й прибувають до Берліна. Там довго не затримуються й переїжджають до Чехословаччини, оселяються за п’ятдесят кілометрів вiд Праги у Горніх Черношицях, згодом — Ржевницях. До 1924 року О.Кандиба навчається в Українському громадському комітеті в Празі, а в зимовому і літньому семестрах 1924 — 1925 років стає слухачем філософського факультету Карлового університету. Водночас він відвідує лекції з передісторичної археології та історії мистецтва, пише наукові та дослідницькі роботи з археології та суспільствознавства.

Ґрунтовні праці молодого археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету. Олега Кандибу запрошують до США, а згодом до Італії, де він читає лекції. У Римі Олег, який на той час був уже відомим науковцем, зустрічається з головою Проводу українських націоналістів полковником Євгеном Коновальцем. Як стверджують біографи Ольжича, ця зустріч мала вирішальне значення для його подальшої долі як діяча націоналістичного руху. Полковник Коновалець побачив у молодому вченому та видатному поетові обізнану з тодішньою дійсністю в Україні людину, яка дуже добре розуміла значення духовного фактора у визвольно-революційному процесі державного відродження українського народу.

У1928 році в Празі з’являється друком перше оповідання молодого літератора під назвою «Рудько», підписане псевдонімом О. Лелека. Навчання на філософському факультеті Олег Кандиба завершив у 1929 році, водночас навчаючись на літературно-історичному відділі Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Того ж року в журналах «Літературно-науковий вісник», «Студентський вісник» публікуються перші вірші поета. Як стверджував Улас Самчук, відомий український письменник, публікації О.Ольжича у «Віснику»забезпечили йому «одне з перших місць емігрантського Олімпу».

У 1929 році О. Кандиба вступає до Організації українських націоналістів й одразу ж стає її провідним діячем. На доручення полковника Є.Коновальця він організував «Культурну референтуру ОУН», яка налагодила випуск легальних і нелегальних видань українських націоналістів, об’єднала довкола себе чимало відомих діячів культури та мистецтва.

Ольжич був одним із будівничих та оборонців Карпатської України, яка постала у березні 1939 року внаслідок розвалу Чехословацької Республіки.

У 1940 році стався розкол ОУН, зокрема група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою утворила «революційний провід ОУН». Ольжич різко засудив розкол і беззастережно став на бік ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника.

З вибухом Другої світової війни О.Ольжич на чолі перших похідних груп ОУН вирушає в Україну й очолює націоналістичне підпілля в Києві. З його ініціативи у столиці розпочинається розбудова українського політичного і культурного життя. Постає Українська національна Рада як майбутній парламент незалежної України. Починає виходити газета «Українське Слово», організовуються інші українські інституції.

З метою мобілізації народу на побудову Української держави О.Ольжич за дорученням проводу ОУН організовує багатолюдне відзначення та звеличення подвигу героїв, які у 1921 році були розстріляні більшовиками поблизу села Базар, що на Житомирщині. Незважаючи на протидію окупаційної німецької влади, до Базару зійшлася велика кількість українців з усієї України. Німці, здивовані розмахом маніфестації, зайняли спочатку вичікувальну позицію. Але вже невдовзі розпочалися арешти, зокрема, найбільш масові — на Житомирщині та Коростенщині. До початку грудня було заарештовано понад 200 активістів ОУН.

Активізація діяльності ОУН на східних теренах призводить, врешті-решт, до масових арештів у Києві. Зокрема заарештовано, а згодом страчено у Бабиному Яру Олену та Михайла Теліг, Івана Рогача, Петра Кошика, Ореста Чимеринського та інших чільних діячів ОУН.

На той час О.Ольжич як заступник голови ОУН фактично керує всією роботою націоналістичного підпілля в Україні, а тому змушений постійно переховуватися від окупантів. Він покидає Київ та оселяється на Прикарпатті, де на той час вже активно діють партизанські відділи ОУН та загони УПА.

Усвідомлюючи неминучість поразки у війні Німеччини та окупації Радянським Союзом території України, О.Ольжич ухвалює рішення про створення «Куреня смерті», загону добровольців, який мав залишитися за лінією фронту з метою проведення широкомасштабних диверсійних акцій в тилу ворога. Очевидно, він добре розумів приреченість людей, які б відважилися на цей крок, однак вважав, що ідея нових Тернопілів чи Крутів неодмінно підніме на нову боротьбу майбутні покоління українців. Але О. Ольжичу так і не вдалося реалізувати свою ідею.

Фашисти чатують за ним, а в травні 1944 року на конспіративній квартирі у Львові гестапівці знаходять його й заарештовують. На сьогодні існують три версії, що пояснюють причини та обставини арешту провідника ОУН. Зокрема, висловлюється припущення, що арешт О. Ольжича відбувся через «провал» однієї з його зв’язкових, яка раніше потрапила до гестапо й видала керівника українського націоналістичного підпілля. Арешт провідника міг бути спричинений цілеспрямованою діяльністю німецьких спецслужб, які розшукували рукопис книжки «Революція рве кайдани», де О.Ольжич зібрав факти про злочини нацистської Німеччини проти українського народу. Також існує припущення, що арешт керівника ОУН зумовлений його намаганнями встановити контакти із західними союзниками, які на той час готувалися до відкриття другого фронту. У всякому разi можна стверджувати, що питання арешту О.Ольжича — одне із малодосліджених у його біографії й потребує додаткового вивчення.

Як особу, особливо небезпечну для Рейху, його терміново везуть на допит у Берлін, а згодом — у концтабір Заксенхаузен, де після неймовірно жорстоких катувань він загинув. Фашисти боялися О.Ольжича навіть мертвого, а тому тіло героя було наказано спалити у крематорії.

ПОЕТ НАЦІОНАЛЬНОГО ГЕРОЇЗМУ

Творча спадщина О.Ольжича, якщо не брати до уваги його наукових праць, невелика: три поетичні збірки, низка публіцистичних статей та кілька нарисів про культуру. Але, як стверджує Зенон Городиський, соратник О. Ольжича з національно-визвольної боротьбі, вона «багата за змістом, бо в ній він глибоко з’ясував ідеологічні засади і напрями культурної політики».

За життя О. Ольжич видав лише дві книжки поезій: «Рінь» (Львів, 1935) та «Вежі» (Прага, 1940). Третя збірка «Підзамчя», упорядкована самим автором, побачила світ уже після його смерті.

Поетична творчість О. Ольжича має безпосередній зв’язок із його ідеологічними та політичними переконаннями. Саме у поетичних формах він намагався скристалізувати власні ідеологічні й навіть політичні концепти. Спробуємо це довести на прикладі його поетичних збірок «Рінь», «Вежі» та «Підзамчя».

Але насамперед треба відзначити, що у поета не було періоду учнівства, часу на становлення. Його талант реалізувався одразу, засвітитився усіма барвами і гранями. Три такі різні на перший погляд збірки, — «Рінь» (1935), «Вежі» (1940) та «Підзамчя» (1946) — це насправді спалах однієї зірки. Праісторична тематика й мотиви давнього середньовіччя «Ріні» перегукуються з героїчним духом збірки «Вежі» та філософськими ремінісценціями «Підзамчя». Якби О. Ольжич захотів видати замість трьох збірок одну, то умовні цикли: «Рінь», «Вежі», «Підзамчя» вибудували б доволі струнку композицію.

Незважаючи на високі оцінки художнього рівня двох перших збірок, ще й досі побутують діаметрально протилежні погляди щодо їхньої ідейної спрямованості.

Першу вважають аполітичною, своєрідним наслідуванням неокласиків, зразком високого стилю й вишуканої естетики. Другу — навпаки, трактують як соціально заангажовану, де гору беруть заклики до боротьби за незалежність України.

Насправді, на нашу думку, між двома збірками існує тісний взаємозв’язок. У «Ріні» Ольжич намагається віднайти історико-філософські основи буття української нації, джерела її нескореності й войовничості. Гали, анти, готи — головні персонажі віршів — це ідеал хоробрості й благородства, шляхетності й мужності. Саме такими постають рядові бойовики ОУН у збірці «Вежі», де на зміну суворому минулому праісторичних часів приходить динамічне сьогодення. Набронзовані лицарі минулого наче оживають, стають безкомпромісними борцями за визволення свого народу.

«Рінь» О. Ольжича тільки на перший погляд аполітична збірка. Історіософські алюзії, заглиблення у сиву давнину — не самоціль і не наслідування неокласиків. Поет шукає філософське обґрунтування нового націоналістичного світогляду, який неминуче має прийти на зміну чужинським теоріям матеріалізму та детермінізму. Щоб бачити майбутнє, треба дивитись у минуле. Така закономірність історичного поступу. У минулому поет намагається відшукати вічні та незмінні основи буття, на які в першу чергу мала б опертися людина — творець історії:

Є незмінна земля,
і усе на ній зміна невпинна,
Золоте — на світанні;
за дня вітряного — срібляне,
Мідь розтоплена — озеро
в надвечірніх годинах,
І застигле залізо — в ночі,
у холодних туманах. ...
І в дужих карбах людське
неспокійне і жадібне серце.
І для нього судився
довічний почвірний колобіг.

Ольжич вважав, що прогрес та відносне матеріальне благополуччя зіпсували людину, а бездуховність або ж фальшива соціалістично-інтернаціоналістська культура вбивала у ній творчі потенції. Саму ж людину він хотів бачити якісно оновленою. Це добре підмітив Олег Штуль-Жданович, соратник О. Ольжича, який, зокрема, відзначав: «Маємо на увазі, що та людина була не зіпсута, та людина не вміла на конференціях говорити про мир, а в суті готувати війну, та людина не вміла говорити про боротьбу за правду, а торгувати тією правдою одночасно. І до образу людини морально чистої звернувся зір О. Ольжича. На рівні поетичних узагальнень цей тип «нового покоління» можна проілюструвати такими рядками:

Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.
Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи вагання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.

Ольжичеві ремінісценції також спрямовані на пошук героїчного, що в поета асоціюється з прагненням нації до свободи. Категорію героїчного О.Ольжич підносить до величини культу. Це самодостатня вартість, що вимагає самопожертви, а не просто життєвого оптимізму. Сам поет з цього приводу писав: «Починаючи старою добою і кінчаючи новітніми поетами, тягнеться червона нитка самовідданості та героїчної жертовності для ідеї». Плекати культ героїчності — це гартувати національний характер, національний дух: «Чи це дух княжих воїв, чи дух козаків, чи дух Крут та Базару, чи дух полонин Закарпаття, — це український дух і характер». Такий соборницько-ідеалістичний підхід з особливою силою проглядається у збірці «Вежі».

До збірки увійшли дві ліро- епічні поеми «Городок 32» і «Незнаному воякові». З прадавнього минулого поет переходить у XX сторіччя й потрапляє у вир смертельної боротьби. Тут все підпорядковано одній меті: щоб «нація дужа і вічна, як Бог», перемагаючи ворогів, утвердилась на своїй землі, як «Залізна Держава». Надзвичайний динамізм, експресивність розповіді, лицарсько-романтичний пафос підкреслюють неминучу фатальність повсякчасної готовності націоналіста-революціонера до смерті. Закони боротьби вимагають чину, конкретної дії, а не пустопорожніх фраз та нарікання на «нещасну долю»:

І ми будемо гідні не слави й похвал,
Учину, що горами руха!
Гранати, петарди, живий арсенал
Із плоті розкутого духа.

Час спресовано, волю нації сконцентровано в кулаці, розрахунок тільки на власні сили:

Захочеш — і будеш.
В людині, затям,
Лежить не відгадана сила.

Чималий інтерес становить поема О.Ольжича «Городок 32». Цей твір з’явився у 1940 році у переддень Другої світової війни, коли ОУН отримала можливість активно включитися у боротьбу за утвердження української самостійницької ідеї. Відомо, що О.Ольжич ніколи не плекав ілюзій щодо майбутніх світових баталій, а перед українською громадою ставив вимогу її мобілізації, готовності до прийдешніх змагань.

У цьому контексті поему «Городок 32» можна вважати програмним твором поета. «Городоцький чин», «городоцька трагедія» — тема, з відомих причин маловідома в українській літературі. А тому доробок О.Ольжича і в цьому плані видається значущим.

Василь Білас і Дмитро Данилишин, бойовики УВО— ОУН у 1932 році здійснили невдалий напад на поштову установу в місті Городку, що на Львівщині. Тікаючи, молоді хлопці були схоплені польськими жандармами й заарештовані, а згодом страчені. Але геройська постава, мужність, лицарська поведінка молодих хлопців під час суду вразили українське суспільство.

Як інтерпретує цю тему О.Ольжич? Для поета подвиг молодих галицьких хлопців, — це привід для розмови більш широкої та важливої. Для автора це нагода порушити низку проблем, які й сьогодні залишаються актуальними. Найголовніша з них — формування в українця характеру безкомпромісного воїна, готового віддати життя за визволення своєї Батьківщини.

Ольжич у притаманній йому манері — стиль, мов переблиск гострого меча, наче крицевий передзвін — не залишає ворогам України жодних шансів. Рубікон перейдено, моральний бар’єр слабкодухості подолано, всяка жертва віднині потребує помсти. Все особистісне, що пов’язане з добробутом, віднині має відійти на задній план. Лише «дух одвічної стихії», що об’єднає мільйони, поведе до вистражданої волі:

Потрібно всіх у роботі,
А серце б’є, як обух.
Прокляття моїй плоті,
Що слабша за мій дух.

До речі, у поемі не зустрічаємо імен героїв, але дух Біласа і Данилишина тут присутній. Усі авторові медитації сприймаються саме через призму подвигу бойовиків. Навіть тоді, коли поет апелює до народу, робить він це від імені полеглих героїв. Від того голос його впевнений і сильний, звідси абсолютна переконаність і віра в силу та велич своєї нації.

Подвиг В.Біласа і Д.Данилишина став зразком мужності й жертовності покоління, до якого належав О.Ольжич. Це була одна з найтрагічніших подій, яка глибоко вплинула на почуття і свідомість не лише галичан, а й всього українського народу.

Третя збірка «Підзамчя» має характер філософсько-індивідуальних медитацій. Це своєрідний синтез двох попередніх збірок, де у дивовижній гармонії поєднано особисті переживання поета, його історіософічні візії та ритми тогочасної доби. Широким є тематично-ідейний спектр збірки, але провідний мотив його творчості — віра у призначення нації, людини, її чеснот і її правди тут повністю домінують:

Ясне мерехтіння кіна.
Прах, що зринає вгору.
Ти вічна й одна. Людина.
Дитя землі і простору.
Ні мертве каміння міста,
Ні мертва сила машин
Твоєї мрії не стисне,
Пориву твого не спинить.

Віра у людину гіперболізується й доходить до межі болю. О. Ольжич ставить великі вимоги до людини, коли кидає свого героя в пекло боротьби, але його подвиг — це не лише результат величезної сили духу, а й свідома причетність до духовного стрижня українського народу, тобто усвідомлення себе його частинкою, що творить націю господарів, лицарів і творців.

Як поет, О. Ольжич усіляко пропагував цінності, що підкреслювали героїчну суть українця та української нації. В одній із статей він писав: «Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться уже ніяких фізичних ударів. З почуттям власного благословення на чолі, назавжди рішена на свойому шляху, в революції народжена, сучасна Україна спокійним ликом зустрічає негоди і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде».

Ольжич гартував характер української людини, бо хотів, щоб залізний характер мав український народ.

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ НА МАРГІНЕСАХ ІСТОРІЇ

Як поета, його надзвичайно цікавили питання «культурної політики». На цю тему він написав кілька ґрунтовних статей, у яких дослідив вплив культури на духовне життя суспільства й людини, становлення та розвиток нації.

Зокрема, у своїх статтях поет намагається осмислити «українській національний культурний зміст».

Ольжич був палким прихильником ідеї «нової української духовності». Він був переконаний, що найціннішим трофеєм національно-визвольної боротьби, що її вів український народ у 1917—1922 роках, є «духовний суверенітет». На відміну від більшості тодішніх ідеологів українського націоналізму, які різко критикували політичну еліту доби УНР за її неспроможність адекватно реагувати на внутрішні та зовнішні виклики, О. Ольжич у статті «У двадцятиліття» писав: «Проте обставина, що український нарід устами законних представників зафіксував свою волю в ряді державно-правових актів цих років, створила нерушиму підвалину під його дальші зусилля в боротьбі та зовнішній постановці української справи.

По довгих століттях виступає Україна, окреслюючи свою територію, як підмет міжнародного права, нав’язує широкі зв’язки із зовнішнім світом і так себе історично фіксує».

І хоч УНР як держава українського народу не встоялася під тиском зовнішніх сил, передусім більшовицької Росії, головним здобутком її нетривалого існування, за словами О.Ольжича, стало те, що Україна перестала бути ідейною провінцією, «її духовність відтоді самобутня і самовистарчальна: післанництво цієї духовності — в майбутньому».

Отже, характерною особливістю методологічного підходу О.Ольжича до питань осмислення місця і ролі культури у духовному житті нації стає апелювання до історії. Історіософізм для нього є своєрідною лупою, крізь яку він бачить сильні й слабкі сторони національного організму. Його головне завдання — віднайти у минулому ті «точки опори», на які й сьогодні може спертися нація для того, щоб здобути не лише духовний, а й державний суверенітет. З цього приводу у статті «Українська культура» О.Ольжич відзначає: «Тільки національна культура, оперта на духовій природі та історичній традиції, забезпечує органічний вияв творчих сил одиниці й нації».

Як уважний дослідник історії України та її культури, О.Ольжич приходить до висновку, що надійним стрижнем, який крізь віки дозволяв тримати випрямленим духовний хребет нації, була «героїчність» як прикметна риса української культури і духовності. Аналізуючи різні етапи історичного минулого українського народу, О.Ольжич концентрує увагу на тому, що пафос «героїчності», або «героїчний дух», ніколи не покидали українців, а в складних ситуаціях історичної безперспективності дозволяли зберегти оптимізм як основу національного поступу.

Якщо «героїчність» О.Ольжич вважав невід’ємною складовою національної духовності, то її провідною ідеєю була, на його думку, — «слава»: «Провідна ідея української духовності — це «слава» впродовж цілої історичної перспективи». У пізнішій статті «Націоналістична культура» він у такий спосіб розгорнув свою думку: «Провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави — тобто беззглядна цінність героїчного повнення призначення людини». Як приклад, він наводить «Слово о полку Ігоревім», де головний лейтмотив — це «іскати собі чти, а князю слави». «Славу» також шукало Військо Запорозьке, врешті «коронна ідея Шевченкового духа й цілої новітньої української літератури —«Слава України».

Ідеалістичний світогляд О.Ольжича спонукав його серйозно замислитися над питанням духовної спадкоємності поколінь. Після детальних історичних студій він приходить до висновку, що національна спільнота в українській духовності усвідомлюється передусім через ідею Роду. У згаданій статті поет наголошує, що саме з «ідеї Роду» родиться вся «потуга Української Держави та відродження». Усвідомлення роду притаманне різним історичним епохам, але його відчуття знайшло свій вияв насамперед у козацькій добі. «Вся козацька експансія», — каже Ольжич, — росла з міту й величі «славних і великих русов». Не випадково кожен новий етап національно-визвольного руху починається із осмислення здобутків попередників. Так, скажімо, не випадково українські митці захоплюються княжою добою, оскільки саме вона — першоджерело національної потуги.

Як бачимо, О. Ольжич вибудував доволі чітку концепцію так званої нової української духовності, яка, з одного боку, віддзеркалювала його власні світоглядні переконання, а з другого, — претендувала стати ідейною основою новітнього націоналістичного руху, до якого належав сам поет.

Не випадково він вважав за необхідне говорити не стільки про «українську» як «націоналістичну» культуру». На його переконання, «духовно-історичний здвиг української нації, що виявляється у формі націоналістичного руху, творить всесторонньо нову дійсність народу у всіх ділянках життя. Творить він теж відмінну культуру. Тому можемо говорити про українську націоналістичну культуру».

Зразком такої культури, безумовно, є творчість самого О.Ольжича та цілого мистецького напряму, який сформувався у 20—30-х роках під впливом ідей українського націоналізму. Осередком, де гартувалася нова «націоналістична духовність», був журнал «Літературно-науковий вісник» за редакцією Дмитра Донцова. Навколо цього часопису об’єдналася молода генерація українських поетів, яких Д.Донцов назвав плеядою «трагічних оптимістів». До них, крім самого Д.Донцова, можна зарахувати Євгена Маланюка, О.Ольжича, Олену Телігу, Юрія Липу, Юрія Клена та багатьох інших митців, ідейно- естетичні засади яких лягли в основу концепції націоналістичної культури. Творчість «трагічних оптимістів» і сьогодні є взірцем героїчного стилю та високої ідейності, що спрямована передусім на формування повноцінної особистості, здатної на жертовне служіння й відстоювання інтересів нації.

Загалом ідея необхідності формування «нового покоління», позбавленого різних комплексів національної меншовартості, була провідною в націоналістичному інтелектуальному середовищі. На початку 30-х років минулого сторіччя відомий діяч націоналістичного руху Євген Онацький писав: «Хуторянство і провінціалізм — ось два наші головні вороги, що їх мусимо перемогти, ось на який фронт ми мусимо скерувати цілу свою силу характеру, щоби збудити в нашому народові приспаний творчий дух, піднести його, а власне, його інтелігенцію і провід до усвідомлення дійсної необхідності справжнього духовного імперіалізму...» Змальовуючи духовний портрет українця, один із провідних ідеологів ОУН Ю. Вассиян зазначав: «Принципіалізм», «переконання», це часто показувана поза без почуття відповідальності, за якою криється лінивство, моральне боягузтво, пусте честолюбство, титуломанія, «патріотизм», «Батьківщина», «загальна справа» — це часто речі для особистого вжитку і вони існують для особи, хоч вона завзято горлає про обов’язки абсолютної посвяти для нації».

Ольжич як член ОУН мав сформований націоналістичний світогляд. Водночас усіляко намагався розвинути націоналістичну ідеологію, максимально адаптувати її до реального стану та потреб нації. Невичерпним джерелом для нових ідей та думок була вітчизняна історія, яку він постійно досліджував, а тому добре знав. Через те О. Ольжич сміливо руйнував усталені міфи та стереотипи, які формували «гречкосійний» образ українського народу та його начебто природний пацифізм.

Навпаки, історичні приклади засвідчують, писав О.Ольжич у статті «Українська історична свідомість», що «імперіальний ідеал ніколи не покидав нації», а в основі української духовності лежить мужнє й активне сприйняття життя. Насправді «меч, що його колись в наддніпрянських степах боготворили скити, а пізніше так добре кували майстри старого Києва, став символом України та її історичної долі». Проте ніколи «мілітаризм» чи прагнення нації до «імперіальної тенденції» О.Ольжич не сприймав поверхово: «Мілітаризм — це універсальний світогляд і мораль, що формує людину і народи. Що у ворогові бачить не злочинця чи виродка, а теж людину, глибокою, творчою і мудрою, трагіком життя поставлену боротись з другого боку».

Таке сприйняття історичної долі нації відбилося на його розумінні націоналізму, прикметними рисами якого, як він вважав, мають бути «ідея вивершеності та єдності нації, гін до її всесторонннього розросту назовні, вождівська засада, войовничість з усією гієрархією її чеснот, віра у покликання і призначення української нації та героїчне нап’яття в службі національному ідеалові».

Нарешті, так звана концепція «власних сил», якої послідовно дотримувався Ольжич. У листі до свого батька Олександра Олеся він писав: «Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком, а його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур».

Він був одним із небагатьох українських політиків, який застерігав від реальної спокуси на німецьких багнетах принести Україні волю: «Німеччина — це дикий кабан, що його гонять дикі пси, — зазначав Ольжич. — Він кидається в найгірші хащі, щоб їх позбутись, але вони його не пускають і спускають йому кров. Він час від часу пристає, обертається і розриває на шматки того, чи іншого пса, але вони його не пускають, і врешті він впаде від виснаження — кабанячим трупом». Підкреслимо, що це категоричне висловлювання припадає на 1940-й рік, коли серед різних політичних кіл германофільські настрої були досить сильні й існували домагання розіграти німецьку карту на користь України.

...Відомий літературознавець Юрій Бойко якось висловив припущення про доцільність «культу славного поета- революціонера». Проте видається, що постать О. Ольжича буде важко канонізувати, тобто чітко поставити в рамки визначених ідейних чи естетичних канонів. До характеристики його значущості годяться слова, сказані Євгеном Маланюком про Миколу Хвильового. Це «постать, особистість, жива людина, з тих небагатьох для нас живих людей, що їхня фізична смерть не перешкоджає їм жити далі».