Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Трибуна совісті

Єдність політики та моралі за Олександром Герценом
19 квітня, 2003 - 00:00


Як сказав один класик — «ми ліниві та байдужі». Живучи лише сьогоднішнім днем, що блискавично зникає, дуже багато хто з нас не встигає (не можуть? не хочуть?) замислитися про суть тих дорогоцінних історичних уроків, які, немов скарб, захований в землі, залишений для нас великими історичними особистостями минулого. А тим часом, варто тільки відмовитися від примітивно-нігілістичного підходу до спадщини класиків («ну що мені можуть дати Драгоманов, Чаадаєв, Грінченко, Франко, Герцен... Вони ж усі давно померли, а ми живі!») з подивом виявляєш, наскільки їхні ідеї співзвучні нашим нинішнім спорам. Чи йдеться про співвідношення мети та засобів у політиці, національного, класового й загальнолюдського, радикалізму та еволюції, демократії та «сильної руки», руйнівного та творчого начала у соціумі — ми просто не зможемо обійтися без книг великого росіянина Олександра Герцена (1812 — 1870). У них не знайдеш готових відповідей — але високий розум цього мислителя, той душевний біль, з яким він шукав виходу з кризи європейської цивілізації ХIХ століття («Ми не лікарі, ми біль», — говорив Герцен про місію найкращих представників інтелігенції) допоможуть i сьогодні, немов дороговказна нитка Аріадни, знайти вихід із лабіринту проблем ХХI століття. Якщо додати до цього рідкісний людський шарм Герцена, якщо пригадати, що це ледь чи не єдиний громадський діяч Росії тієї епохи, який завжди послідовно боровся з агресивним, знахабнілим імперським шовінізмом (чого, на жаль, не можна сказати про його друга Віссаріона Бєлінського), безстрашно підіймав свій голос на захист розтоптаної, але не скореної Польщі та зi щирою повагою ставився до історії, культури, політичних і людських прав українського народу (про що мова попереду) — то актуальність творів Герцена не потребує доказів. Ми тут зупинимося здебільшого на творчості Герцена-публіциста і на ідеях Герцена- політика, вимушено залишивши осторонь «Былое и думы». Але спочатку — про те, чим близький нашому століттю Герцен-мислитель.

НА МЕЖІ ДВОХ СВІТІВ

Чим більше пiзнаєш Олександра Івановича, тим більше вражає одна рідкісна особливість герценівського світогляду: «незамкнутість думок» (за словами філософа А. Володіна). Він завжди відкидав готові схеми розвитку суспільства, був рішучим противником шаблонних, спрощено-примітивних відповідей на найскладніші питання буття. Герцен умів поглянути на будь-яку проблему немов одразу з багатьох сторін — і саме в цьому була його сила, а не слабкість, як вважали деякі сучасники. Нам, які пережили трагічне ХХ століття з його канібальськими доктринами, котрі не підлягали ані обговоренню, ані сумніву, це особливо чітко видно.

Візьмемо, наприклад, проблему корінного визвольного переустрою Росії — основну для Герцена. Так, він був переконаним прихильником такого переустрою — але при цьому невтомно підкреслював, як важливо зберегти чистоту ідеалів і гуманність практичних дій революціонерів. «Думка про переворот без кривавих засобів нам дорога», — таким був підхід великого росіянина. Цю думку Герцен висловлював багаторазово і в 40-і роки, і в 50-і, і в 60-і.

Ось його слова з передсмертної роботи «К старому товарищу» (1869 р.): «У соціальних безглуздостях сучасного побуту ніхто не винен і нікого не можна стратити — з більшою справедливістю, ніж море, яке висік персидський цар, або вічовий дзвін, покараний Іваном Грозним. Взагалі винуватити, карати, віддавати на списи — усе це стає нижче нашого розуміння». І далі Герцен обгрунтовує свої погляди як глибокий мислитель-соціолог: «Народна свідомість — така, як вона виробилася, — є природним, безвідповідальним, сирим витвором, який сам по собі склався, різних зусиль, спроб, подій, успіхів і невдач людського співжиття, різних інстинктів і зіткнень — її слід приймати за природний факт і боротися з нею, як ми боремося з усім несвідомим — вивчаючи його, опановуючи ним і спрямовуючи його ж засоби згідно з нашою метою». Тому сила в соціальному світі має свої межі, доповнимо ми Герцена; часто вона безглузда й безсила. Бо «старий порядок речей міцніше визнанням його, ніж матеріальною силою, що його підтримує» .

Духовний вигляд Герцена особливо привабливий для нас ще й тим, як прозорливо, з позицій істинного гуманізму та демократизму аналізував він проблему соціального прогресу та засобів — насильницьких або ненасильницьких, — якими цей прогрес забезпечується. Революція чи реформа? Цю дилему автор «Былого и дум» вирішує так: «Новий встановлюваний порядок має постати не тільки мечем рубаючим, але й силою охоронною. Завдаючи удару старому світу, він не тільки повинен врятувати все, що в ньому гідне порятунку, але й залишити на свою долю все те, що не заважає, різноманітне, своєрідне. Горе бідному духом і порожньому художнім змiстом перевороту, який з усього минулого і нажитого зробить нудну майстерню, якої вся вигода буде полягати в одному харчі, і тільки в харчі» . Може здатися, що у Герцена в цьому пророцтві йдеться про більшовицьку революцію. Але чи лише тільки про неї?

Найвищим, священним пріоритетом для Олександра Івановича залишалася внутрішня свобода, завдяки чому він і сьогодні дає нам нетлінний приклад морально чистої опозиції. Бо «не можна людей звільняти в зовнішньому житті більше, ніж вони звільнені всередині. Як не дивно, але досвід свідчить, що народам легше винести насильницький тягар рабства, ніж дар надмірної свободи». Більш того «народ — консерватор по інстинкту і тому, що він не знає нічого іншого, він не має ідеалів поза існуючими умовами; його ідеал — буржуазний достаток... Чим народ далі від руху історії, тим він наполегливіше тримається за засвоєне, за знайоме. Він навіть нове розуміє тільки у старому одязі».

Одночасно і західник, і російський патріот, соціаліст і переконаний ліберал («соціалізм» Герцена, як і нашого Івана Франка, був, м’яко кажучи, дуже своєрідним), Олександр Іванович, стоячи ніби на рубежі різних світів, вбачав свій обов’язок саме в тому, щоб будити голос совісті в рідному народові. Такою великою «трибуною совісті» стали для нього знамениті «Полярная звезда» і «Колокол». І величезною заслугою великого росіянина було те, що він не втомлювався ідейно протистояти шовіністам, «яригам патріотизму», «утриманцям III відділення» в момент, коли всі ці суб’єкти відреагували на Польське повстання 1863 р. злобним гавкотом. Назавжди залишаться в історії світової демократичної думки слова Герцена, сказані проти «горе-патріотів»: «Ми з Польщею — бо ми за Росію. Ми на боці поляків — бо ми росіяни. Ми хочемо незалежності Польщі, бо ми хочемо свободи Росії. Ми з поляками, бо одна мета сковує нас обох». Так, Герцен справді врятував честь демократії у своїй країні, довівши, що крім Росії Олександра II та Валуєва, жандармів та вішателів, катів Польщі та України є й інша Росія, уособленням якої він був. На жаль, моральний подвиг Герцена й досі залишається швидше винятком, ніж правилом на тлі «бетонних» імперських традицій його великої батьківщини. Чи засвоєний у Росії, наприклад, урок, який дав Олександр Іванович своїм ставленням до України?

«РОЗВ’ЯЖІТЬ ЇМ РУКИ!»

Боротьба зі свавіллям (соціальним, національним, духовним) не силою зброї, а передусім силою протестуючої совісті — це був свого роду політико-філософський «патент» Герцена, хоча водночас він не відкидав і політико-організаційних форм опору деспотії. Свавілля російської імперської адміністрації щодо України у ХIХ столітті глибоко обурювало видатного російського мислителя. Біль нашого народу був і його болем — тут немає перебільшення.

Герцен вважав, що і Україна, і Білорусія повинні бути самостійними демократичними державами — порушуючи водночас питання (в дусі «Кирило-Мефодіївського братства») про створення федерації майбутніх слов’янських демократичних держав. Але переслідування української мови, культури, відсутність на нашій землі елементарних громадянських прав викликали у нього гнівний протест. Тим більше, що Герцен знав історію України та пам’ятав, що у минулому «Україна була козацькою республікою, в основі якої лежали демократичні та соціальні засади. Запорізька Січ була дивним явищем плебеїв-рицарів, витязів-мужиків» (стаття «Росія і Польща», 1859 р.; очевидно, Герцен, кажучи про «плебеїв», все ж таки недооцінював питому вагу культурного, духовного елемента у запорожців...)

Те, що Олександр Іванович відчував біди українського народу як свої, близькі серцю, дуже особисті — і водночас захоплювався мужністю наших предків! — дуже яскраво демонструє уривок зі статті «Історичні нариси про героїв 1825 року, за їхніми спогадами». Герцен наводить справжній історичний факт, що стався у 1831 році. Він пише: «Один козак, від якого вимагали, щоб він пішов служити у військових поселеннях, і якому загрожували кількома тисячами ударів батогами у разі відмови (доходило до шести- восьми і навіть десяти тисяч), просить хвилину на роздум. Йому дають кілька хвилин. Він повертається з мішком, розв’язує його, кладе перед катами в еполетах трупи обох своїх дітей, яких він щойно вбив, і каже: «Вони вже не будуть солдатами», додавши: «І я також не хочу їм бути!» Потім він знімає з себе одяг і каже: «Я готовий!»

Коментарі до цієї, шекспірівської сили, сцені (тим сильнішої, що невигаданої; сучасні дослідники схиляються до висновку, що йдеться про полтавського селянина, колишнього козака Андрія Яковенка). А яка ж позитивна програма Герцена стосовно України? Вона проста: «Розв’яжемо їм руки, розв’яжемо їм язик, нехай мова їхня буде абсолютно вільна, і тоді нехай вони скажуть своє слово!» (із цитованої статті «Росія і Польща»). А ось ще одна герценівська стаття «З приводу листа з Волині», вміщена у грудні 1861 року в «Колоколе». Головна думка її така: «Визнаємо ж раз і назавжди як незмінну істину, що нікого не треба ані русифікувати, ані полонізувати, що нікому не слід заважати говорити й думати, вчитися й писати, як йому заманеться... Заради чого українець, приміром, проміняє свою рідну мову — ту, якою він говорив у вільних лісах, ту, яка зберігає в його піснях усю історію його — на мову зрадницького уряду, який постійно обманює Малоросію? Але з цього не випливає, щоб українець навчався, наприклад, польської тільки тому, що «весь освічений клас народу розмовляє польською» (пригадаймо варварські «пацифікації» польської влади на Волині та Галичині початку 30-х років ХХ століття!).

Найцікавіша сторінка нашої спільної (в точному, істинному значенні слова) з Росією історії — це стосунки Герцена й Шевченка та глибока взаємна повага, яку відчували один до одного ці великі люди. Коментуючи опублікований в «Колоколе» в січні 1860 р. лист Костомарова, Герцен підкреслює: Шевченко — істинно народний поет, до голосу якого прислухається вся Україна. У березні 1861 року «Колокол» друкує некролог, присвячений Великому Кобзареві, і, крім того, замітку однієї з шанувальниць творчості нашого генія українською мовою.

Дуже цікава бесіда між Герценом і дочкою графа Федора Толстого. Вона відвідала Лондон у 1862 році та залишила спогади про зустріч з Олександром Івановичем. Йшлося про Шевченка. Герцен сказав: «Він тим великий, що він цілком народний письменник, як наш Кольцов, але він має значно більше значення, ніж Кольцов, бо Шевченко також і політичний діяч і став борцем за свободу» . Ціна цих слів видатного борця тим більша, що він сказав їх менше, ніж через рік після непоправної втрати — смерті Тараса Григоровича — в той момент, коли аж ніяк не всі представники російської інтелігенції ясно усвідомлювали масштаб його особистості...

Почуття поваги було в цьому випадку взаємним, Шевченко чудово знав творчість Герцена, свідченням чому — записи в його «Щоденнику». Прочитавши статтю «Крещеная собственность», наш поет так відгукнувся про Олександра Івановича: «Сердечне, задушевне — людське слово! Нехай осяє тебе світло істини та сили істинного бога, апостоле наш, наш самотній вигнанцю!» (запис від 11 жовтня 1857 року).

Прочитавши номер герценівської «Полярной звезды» з профілями п’яти страчених декабристів на обкладинці, Шевченко занотовує до свого «Щоденника»: «Обкладинка, тобто портрети перших наших апостолів- мучеників, мене так важко, сумно вразили, що я досі ще не можу відпочити від цього похмурого враження. Як би добре було, якби вибити медаль на пам’ять про цю мерзотну подію. З одного боку — портрети цих великомучеників з написом «Первые русские благовестители свободы», а на іншому боці медалі — портрет «неудобозабываемого Тормоза» (Миколи I. — І.С. ) з написом: «Не перший російський коронований кат». До речі, «Неудобозабываемый Тормоз» — цей шевченковий вислів також сходить до Герцена!

Коли кажуть про «спільну історію» України та Росії — у цей вислів досить часто вкладають неабияку частку лукавства, маючи на увазі наступне: «А нікуди ви від нас (читай — від Росії!) не подінетеся і без нас не проживете!» Але саме такі люди, як Олександр Іванович Герцен, і є кращою частиною нашої спільної історії, той «золотий запас» шанобливого, рівноправного ставлення одного великого слов’янського народу до іншого, розтратити який ми не маємо права. Ми всі, і українці, і росіяни, ще маємо незмірно багато працювати, щоб забезпечити ту «незалежність людського життя від державної волі» , про яку писав Герцен і яка була для нього найдорожче. І одним із найкращих засобів на шляху вирішення цієї проблеми стало б виконання ще одного, «найнагальнішого нашого завдання» (скористаємось знову ж таки герценівськими словами: «Знайомити одне з одним демократів і борців за свободу слов’янських країн!» І України, і Росії, і Польщі, і багатьох інших .

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments