Турок – не козак

ТЮРКСЬКИЙ «СЛІД» В УКРАЇНСЬКІЙ  КОЗАЧЧИНІ

Дехто вважає, що козаки — творці української нації. Тому українець і козак — майже одне й те саме. Козацтво є «стержнем» ідентифікації українців, відрізняє їх від сусідніх народів. Згідно з цим поглядом, козацтво справило позитивний, власне прогресивний вплив на розвиток українського народу, його господарського, соціального, політичного, культурного й релігійного життя. Словом, воно є своєрідним ідеалом для українця і водночас його «візитною карткою» в світі.

Власне, тут маємо справу з козацьким міфом, який загалом сформувався на початку XVII ст. в середовищі ієрархів Теофанового свячення. Потім він зазнавав помітних змін у відповідності зі змінами в українському соціумі. Чимало для розвитку цього міфу зробили козацькі літописці.

Не можна сказати, що цей міф не відповідав певним реаліям. Зрештою, будь-який міф мусить мати реальну основу. Але міф (і в цьому його сила) часто видає бажане за дійсне. А цим бажаним є те, на що чекають люди, що вони охоче сприймають.

Виникнення ж українського козацтва — «тайна за сімома печатями». У різних історичних працях маємо міркування, які, узгоджуючись між собою в деяких моментах, водночас різняться одне від одного. Можна виділити низку гіпотез з цього питання¹. Їх можна розбити на три групи.

Показово, що першу, чи не найбільш репрезентативну, групу становлять «тюркські теорії». Передусім хозарська теорія, яка набула поширення ще в XVIII ст. і згідно з якою козаки беруть початок від давньої тюркської хозарської людності, що в ранньосередньовічний період проживала в українських степах. Є ще кілька теорій, які пов’язують виникнення козацтва з тюркськими кочівниками цього степового регіону. Зокрема, предтечами козаків бачили чорних клобуків Поросся, черкесів із Тмуторокані (звідси ніби пішла назва міста Черкаси), зрештою татар, які були поселені за князів Володимира Ольгердовича й Вітовта на Київщині, де вони перемішалися з місцевою бродячою людністю.

Поряд із теоріями, які виводять козацтво з неслов’янської кочової людності, є друга група теорій, які, навпаки, говорять, що українське козацтво започаткувала слов’янська, фактично протоукраїнська людність. Так, існує теорія, згідно з якою предтечами козацтва є вічові громади Київської Русі, котрі в часи існування Великого князівства Литовського ніби перетворилися на військово-службові колективи. Також у давньоруському періоді вбачають витоки козацтва прихильники бродницької теорії. На їхню думку, козацтво бере свій початок від бродників — слов’янського населення, яке в часи Київської Русі мешкало у степових районах пониззя Дунаю. Згідно з іншою, так званою болохівською теорією, українську козаччину започаткували мешканці Болохівської землі (Поділля), що після монгольського завоювання вийшли з-під влади місцевих руських князів й добровільно підпорядкувалися ординцям. Останнім часом набула поширення боярська теорія, відповідно до якої кістяк українського козацтва становили нащадки колишніх давньоруських бояр, що не змогли отримати статус шляхтичів².

Маємо також низку соціальних теорій походження козацтва. Найбільш поширеною з них є так звана утікацька теорія, згідно з якою козацтво виникло в результаті загострення соціальної конфронтації, котра змушувала залежне від феодалів-експлуататорів селянство втікати на «неосвоєні» землі. Ще одна соціальна теорія, уходницька, виходить з того, що Дніпровський Низ був привабливим для риболовецьких та мисливських промислів. У результаті цього тут формувалися промислові ватаги, які й поклали початок козацтву. Існує також сторожова теорія, згідно з якою козацтво виникло із військових сторожових загонів, котрі за часів Великого князівства Литовського, особливо в часи правління князя Вітовта, спеціально створювалися владою на землях пограниччя для оборони від татарських набігів.  

Звісно, цей поділ на теорії походження козаччини має дещо умовний характер. Часто дослідники комбінували вказані теорії, поєднуючи їх.

ПОРТРЕТ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАКА (КЛАСИЧНИЙ ВАРІАНТ) /  ФОТО З САЙТА ATS.IN.UA

Тепер поглянемо, як питання походження українського козацтва трактувалося представниками провідних напрямків української історіографії. Знаний український історик козаччини, її апологет Дмитро Яворницький, котрий відверто писав про вплив на нього міфологем Гоголівського «Тараса Бульби»³, вважав, що «початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії»⁴. Він, зокрема, писав: «...спочатку на півдні Росії з’явились татарські козаки, за татарськими — козаки українські або південноруські, часто слов’янської народності. Спочатку українські козаки були не більше, як прикордонною сторожею, що перебувала під головним віданням воєвод і другорядним — старост литовсько-руських прикордонних замків і міст»⁵. Яворницький також вказував, що слово «козак» тюркського походження і що воно означало «людину неосілу, рухливу, завжди готову до війни, схильну до розбою, грабунку, завоювання». На думку цього дослідника, слово «козак» складається з двох тюркських слів «кай» (легко) і «сак» (в’юк), тобто легков’ючний⁶.

Яворницький все-таки був схильний розділяти тюркських і слов’янських козаків. Останні, на його думку, це сторожа на межі зі степовими районами України, Диким полем. Поповнювали цю сторожу люди, яким було некомфортно на землях Польського королівства, Великого князівства Литовського, інших держав, де відбувалося посилення феодального гніту, виникали земельні проблеми і тощо.⁷. Фактично Яворницький на перший план у виникненні козацтва ставив причини соціально-економічного характеру. Подібні думки поділяли й інші представники української народницької історіографії, зокрема Михайло Грушевський.

Останній вважав, що «мусимо вирізнити козаччину, як побутове явище і як певну організовану суспільну верству, правно-суспільний інститут; з другого боку розрізняти козаччину, як явище і її термін, з яким вона спеціалізується і кристалізується»⁸. На його думку, козаччина як побутове явище виявила себе ще в часи Київської Русі, але як певна суспільна верства з’являється лише на рубежі XVI—XVII стст. Навіть у першій половині XVI ст. воно ще не представляло «з себе ніякої замітної скільки-небудь організованої верстви»⁹.

Щодо радянської історіографії, то в ній виникнення козацтва трактувалося в широкому контексті антифеодальної боротьби «народних мас». Мовляв, простолюд, передусім селяни, зазнаючи важкого феодального гніту, втікали зі своїх насиджених місць на «вільні землі», якими в XVI—XVII стст. були степи України.

Відповідно, українське козацтво було «демократичним», складалося майже суцільно з простолюду, і, звісно, мало «антифеодальну налаштованість». Саме це й визначало характер козацьких повстань. При цьому ігнорувався той факт, що серед козаків було чимало шляхтичів і навіть вихідців із князівських родин.

До українських дослідників, які спеціально звертали увагу на тюркські пласти в ґенезі козаччини, належав Ярослав Дашкевич. Він говорив про Україну як культурну межу між Сходом і Заходом, через яку проходив «Великий Кордон». Правда, не був той кодон адміністративним, радше, це був «живий» кордон, який перебував у постійному русі протягом п’яти з половиною століть. Межа між руським (українським) й тюркськими етносами була придатною для взаємопроникнення. Кілька століть близького спілкування й контактів українців і татар на суміжних територіях не минули безслідно. Дашкевич відзначав, що чимало звичаїв, які вважаються традиційно українськими, як от — не вітатися й не прощатися через поріг, підкидати на руках шановану людину і тощо — наші предки запозичили в тюрків. Також, на думку цього дослідника, чимало тюркських елементів увійшли в військову організацію українського козацтва, побут і т. ін.¹⁰

Щодо нинішньої української історіографії, то вона схильна до «синтетичного підходу», намагаючись комбінувати деякі із вищенаведених теорій. Знана дослідниця історії України ранньомодерного періоду Наталя Яковенко трактує походження козацтва таким чином:

«Принциповим розходженням у спорах істориків було те, чи розцінювати козацтво як органічне явище, що виросло з надр руського життя, чи визнати за факт привнесений, відгомін тюркських інститутів... у такому протиставленні немає сенсу хоча б тому, що жива історія — це не розграфлена шахівниця, і в житті будь-якого народу навряд чи знайдете явище, яке б виникло саме з себе, не обплутуючись масою подекуди непрямих і важко вловлюваних сторонніх впливів. То ж і в проблемі генези козаччини доцільно вичленовувати баланс свого з чужим, бо саме в такому сплаві зароджувалася козацька стихія, котрій з часом судилося визначити оновлене національне обличчя України-Русі, таке відмінне від старого візантійського лику Русі Київської.

А ЦЕ — ПОРТРЕТ ТЮРКСЬКОГО КОЗАКА, ОХОРОНЦЯ КОРДОНІВ

Строго кажучи, тюркське і українське козакування — це речі різної генетичної природи, об’єднані лише наявністю спільного полігону — Поля. Козаків-татар породжував розклад родоплемінних відносин, з яких виламувалися свавільні одиниці. Натомість перші козаки-християни, котрі здаються ніби дзеркальним відбитком своїх татарських колег, були ранніми носіями розвинутого індивідуалізму, протиставленого державі та її контролю. Окрім того, збройно-сторожова і розбійницька функції у слов’янському козакуванні від початків ішли в парі з промислово-господарською діяльністю на степових уходах, а невдовзі — і з піонерським землеробством. Останнє, цілком чуже кочовому тюркському світові, прокладало шлях просуванню осілого способу життя в степи, здійснюючись на власну руку і з власної ініціативи і не тільки не потребуючи підтримки офіційних влад, але навпаки — уникаючи державного нагляду»¹¹.

Далі Яковенко спеціально акцентує увагу на тому, що козаки мали предтеч — «напіввоєнізовану-напівпромислову слов’янську людність XII—XIII стст., згадувану в літописах під назвами бродників і берладників, яка мешкала в пониззях Дунаю і Дністра у найтіснішому сусідстві з половцями, не підпорядковуючись безпосередньо княжій владі»¹².

Тобто, якщо виходити з цих міркувань, то українське козацтво в своїй основі явище автохтонно-слов’янське. Воно бере початок від бродників-берладників (при бажанні цих предтеч можна замінити нащадками давньоруських бояр, як це, наприклад, маємо в згадуваній «Історії українського козацтва»¹³. З точки зору дослідниці, тюркське й українське козацтва — явища соціально різнотипні. Останнє правомірно навіть розглядати як «прогресивне», адже воно було носієм осілого способу життя в степовій зоні, розвивало промисли й землеробство і поставало як «ранній носій розвинутого індивідуалізму». Так і хочеться провести паралелі з індивідуалізмом ренесансного типу!

Правда, Яковенко після таких міркувань дає «задній хід». Наводить низку прикладів, які свідчать, що і в побуті, і в культурі, і у сфері військовій українські козаки взяли чимало від татар. Навіть «прізвища доброї чверті українців спираються на тюркську мовну основу». І що канонічним в українців «вважається цілком неслов’янський тип краси, а класика української фольклорної культури — дума — є яскравим породженням азіатської моделі мелосу». Дослідниця для розгляду питання походження козаччини вирішує вдатися до художньо-літературних образів. Пише про «гігантський маятник, де певна критична маса в сусідстві двох етносів — руського і татарського — переміщається то на користь однієї, то на користь другої сторони». Або ось ще один пасаж у такому ж стилі: «Нічиї люди на нічиїй землі — ось головна суть дітей Поля, які взаємно перемішують одяг і тип їжі, збройні навички і спосіб мислення»¹⁴.

Правда, Яковенко не є істориком козаччини. Вона переважно вивчає історію шляхти в ранньомодерний період. Але їй, людині, що добре орієнтується в цій епосі, але займається дещо іншими питаннями, ніж козацтво, «з боку видніше». Зрештою, не можна сказати, що «професійні» історики української козаччини запропонували щось принципово інше, ніж комбінацію вищезгаданих теорій, як це й робить Яковенко. «Новизна» тут може бути хіба що в структурі цього комбінування, акцентації уваги на певних моментах.

Проте коли неупереджено розглядаєш відносно недавню та сучасну українську козацьку історіографію, впадає у вічі один момент, який, радше, є наслідком культурних впливів, традиційного світосприйняття, ніж наукового аналізу. Наприклад, у згаданих Дашкевича, Яворницького, Яковенко та багатьох інших авторів є розуміння того, що в процесі становлення козаччини важливим чинником був тюркський. Більше того, історичні факти свідчать: саме цей чинник був початковим. І водночас є намагання дистанціюватися від цього чинника, по можливості його проігнорувати, довести, ніби українське козацтво мало автохтонне слов’янське коріння. У Яворницького ця дилема вирішується відносно просто: мовляв козаки-тюрки — це одне, а козаки-слов’яни щось інше; спільне між ними переважно стосується формальних речей. У Яковенко — це вже «драма». З одного боку, бажання довести слов’янськість козацтва. З другого, розуміння того, що в козацтві занадто багато тюркського. Здається, найлегше вирішувала цю дилему радянська історіографія. Для неї козаки — це українські селяни, які втікали від феодальної експлуатації. До чого тут тюрки?

Таке неприйняття, ігнорування тюркського чинника в козацькому генезисі є зрозумілим. Адже,через певні історичні обставини, українці в ранньомодерний та модерний періоди сприймали тюркський світ як чужий і ворожий. Тому їм психологічно важко (навіть сьогодні) поєднати це «чуже» зі своїм «рідним» козацтвом.

Натомість, у зарубіжній історіографії є роботи, які говорять про особливу роль тюрків у становленні українського козацтва. До них належить фундаментальна праця німецького дослідника Гюнтера Штьокля «Виникнення козаччини»¹⁵. Формування українського козацтва цей автор розглядає у зв’язку з діяльністю іноетнічних козацьких утворень, зокрема татарських козаків, що були на московській та литовській службі. Ці козаки, вважає Штьокль, зазнавши «слов’янізації», відіграли помітну роль у становленні російських та українських козацьких спільнот.

Говорячи про козацтво, деякі дослідники звертають увагу, що це своєрідний «суперетнос», який зайняв степові простори від ріки Урал, Прикаспію до Північного Причорномор’я, аж до Дунаю. Відразу впадає у вічі те, що ця «пригранична» людність мала чимало тюркських елементів. Ці елементи були домінуючими в справі військовій, яка посідала в житті козаків одне з головних місць. Тюркські елементи стосувалися також побуту, мови й культури. Зазвичай християнське козацтво майже в усіх регіонах, де набув поширення цей «суперетнос», мало своїх тюркських мусульманських «відповідників» — мобільні військові формації, які «живилися» приграничною війною. Віктор Брехуненко таким чином характеризував християнських козаків: «Козацтва, виникнувши на неспокійній еластичній межі між осілою цивілізацією й кочовим / напівкочовим світом, між лісом і степом, християнською й мусульманською ойкуменами, були покликані самою своєю природою уособлювати дух Степового Кордону Європи, наповнений конфронтаціями та взаємодіями, фобіями та запозиченнями в найрізноманітніших сферах. Козаки перетворилися на суб’єкт перехресних впливів, які стримували з обох боків цього Кордону і, подібно до своїх аналогів на Балканах (граничарів, ускоків, гайдуків, секеїв), не могли не бути тим оголеним нервом, який чутливо реагував на будь-які зміни тутешньої ситуації»¹⁶.

Українське козацтво не було тут винятком. Його основною зброєю був не руський меч, а татарська шабля. Широко використовувалися лук і стріли, що теж було характерним для татарських воїнів. Козацьку піхоту із вогнепальною зброєю, вважають дослідники, було скопійовано із турецьких яничарів. До речі, козаки тривалий час іменували рушницю «яничаркою» чи «янчаркою». Взагалі козацька військова термінологія була переважно тюркського походження — кіш, курінь (відповідно, кошовий та курінний отамани), булава, сагайдак, осавул, бунчук, джура, ватага, барабан, сурма, табір, майдан тощо. Одяг, зовнішній вигляд козака теж мали чимало тюркського. Це ж до широких штанів (шароварів), зачіски (оселедця), носіння довгих вусів, високих шапок, які іноді іменувалися татарським словом «кучма», довгополих каптанів та широких поясів. Поширеним серед козаків стає танець гопак. Чимало тюркських елементів було в способі господарювання козаків, у побудові та обладнанні жител, харчуванні. Подобається нам це чи ні, але головні ознаки козацтва, зокрема українського, є не слов’янського, а, радше, тюркського походження. Тюркські впливи позначилися навіть на мові нинішніх центральноукраїнських земель. І справа не лише в лексиці, де чимало тюркських слів, які з часом почали вважатися «типово українськими». Це також мелодика мови, в якій відчувається м’якість, співучість, своєрідне «лінивство», що саме було притаманне тюркським мовам. Важко все це пояснити зовнішніми впливами, тривалими контактами християнських і тюркських козаків. Переконливіше виглядає те, що християнські, зокрема українські, козаки брали собі за взірець уже існуючі тюркські козацькі ватаги. А можливо, навіть на початку формувалися на базі таких ватаг.

 ¹ Аналіз літератури, в якій представлені різні теорії походження козацтва, поданий у розвідці Любомира Винара «Огляд історичної літератури про початки української козаччини». Див.: Винар Л. Козацька Україна. — К. — Львів — Нью-Йорк — Париж, 2003. — С. 466-497.

 ² Відстоювання, зокрема, боярської теорії походження козацтва зустрічаємо в Сергія Леп’явка: Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996.

 ³ Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: У трьох томах / Пер. з рос. І. Сварника. — Львів, 1990. — Т. І. — С. 11.

 ⁴ Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: У трьох томах / Пер. з рос. І. Сварника. — Львів, 1991. — Т. ІІ. — С. 6.

 ⁵ Там само. — С. 11.

 ⁶ Там само. — С. 6-7.

 ⁷ Там само. — С. 12-13.

 ⁸ Грушевський М. Історія України-Руси: У одинадцяти томах, дванадцяти книгах. — К., 1995. — Т. VII. — С. 74.

 ⁹ Там само. — С. 82.

¹⁰ Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV-XVIII ст.) // Записки НТШ. — Т. CCXXII. Праці історико-філософської секції. — Львів, 1991. — С. 29-43.

¹¹ Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — К., 1997. — С. 111.

¹² Там само.

¹³ Історія українського козацтва. — Т. 1. — С. 69.

¹⁴ Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — С. 112.

¹⁵ Stokl G. Die Entstehung das Kosakentums. — Munchen, 1953.

¹⁶ Див.: Брехуненко В. Козаки на степовому кордоні Європи: Типологія козацьких спільнот XVI — першої половини XVII стст. — К., 2011. — С. 7.

(Початок. Продовження читайте у наступному випуску сторінки «Історія та «Я»)