Історія — це пам'ять нації... Це спосіб, яким нація встановлює свою ідентичність і наміри
Джон Фітцджеральд Кеннеді, 35-й президент Сполучених Штатів Америки від Демократичної партії

У пошуках українського Плутарха

12 липня, 2003 - 00:00

У мене є карта Європи, видана нещодавно в Італії. Там моє рідне місто позначене як Сharkiv, який прийшов на зміну варіанту за імперських часів на західних мапах —Kharkov. Західні європейці — люди політкоректні. А чи можлива західна культуркоректність — щоб, наприклад, у Британській енциклопедії стаття «Gogol» починалася не «Ukrainian-born Russian humorist, dramatist, and novelist», а «Ukrainian humorist etc.»? Можлива. Але для цього потрібні зусилля української дипломатії. «Культурної дипломатії».

Вступну статтю до творів Плутарха, що побачили світ 1983 року, виданих окремим томом у московському видавництві «Художня література», О. Лосєв закінчує хорошою провокацією: «Це була скромна людина. А завоювала світову славу. Ось спробуйте-но». Справді, чому б не спробувати? Всякому автору, який так чи інакше пише про минуле, провокаційним повинен здаватися сам факт небувалого успіху «Порівняльних життєписів». Причому чим далі йде в минуле Плутарх із Херонеї, тим більше волає до честолюбства письменницького племені ця безприкладність: історія досі не знає жодного(!) представника жанру, хто хоч би віддалено наблизився до класичного зразка. Більш того, під питанням виявляється саме існування жанру паралельних описів, тобто те, що насамперед виділяє Плутарха — біографа, філософа й історика.

Ця жанрова особливість викликала і викликає здивування, що часом межує з нерозумінням. Скажімо, для радянського юнацтва Плутарха видавали розрубаним навпіл і, природно, без порівняльної родзинки («Знамениті греки», «Знамениті римляни»). Хоч ще М. Монтень обурювався таким нерозумінням суті значущості Плутархової новації, «бо у цих порівняннях (які є найкращою частиною творів Плутарха...) вірність і щирість його думок не поступаються їхній глибині і значності…»

Уже в наступному після Плутарха поколінні такий собі Амінтіан виступив імітатором херонейського біографа, запозичивши у нього «паралельне» розташування життєписів. Але хто нині знає Амінтіана? С. Аверінцев згадує про безліч «Німецьких Плутархів» (і персонально про Ф. Шіллера — як автора одного такого, щоправда, нездійсненого, компаративістського проекту), «Французьких Плутархів», «Плутархів для дам» тощо, але хто нині знає імена цих «плутархів»?

Дивним здається не тільки те, що кількість «плутархів» так і не переросла в якість — мається на увазі відверто епігонський характер творів — а й їхня локалізація у часі: сплеском компаративістики a la Plutarch відзначено чомусь тільки XVIII століття. Останній обставині, напевно, можна знайти вагомі культурологічні пояснення, на зразок тих, що виявляють причину запитаності у наш час таких видань, як «Сто найвідоміших коханців» чи «Сто найкращих тортур», проте такі пояснення залишають без відповіді запитання про повну відсутність заслуговуючих на увагу зразків жанру протягом інших дев’ятнадцяти століть, що відділяють нас від Плутарха.

С. Аверінцев говорить про велике культурне змагання між римлянами і греками — двома першенствуючими народами імперії, що становило справжнє значення античної історії. Але хіба протистояння між двома світовими релігіями не становило справжнього значення історії Середньовіччя подібно до того, як змагання суспільно-політичних систем біполярного світу наповнювало справжнім значенням історію ХХ століття? Що стосується темної пристрасті роду людського до солодкого коріння, то так, нині людські курйози знов у великій пошані в читаючої публіки, але не вічно ж її так цікавили (і, сподіваємося, не вічно цікавитимуть) «Сто найкращих коханців» і тирани на кшталт Гітлера та Сталіна. То чому ж Земля наша не може народжувати точних порівнянням Плутархів?

Частково правильним буде послатися на особливості епохи. Для адепта монотеїстичної релігії немислимо порівняти Ісуса з Мухаммедом — так само прийняти, як говорив Плутарх, «кожного з великих людей у своєму домі, як дорогого гостя». На подібний прийом були здатні хіба що безбожники (див. популярну в Середньовіччі байку «Про трьох обманщиків»; третій — Мойсей). Для Плутарха не існували варвари, хоч би якими значними з погляду розмірів завойованих ними територій і кількості підкорених народів були їхні геройства. Але яким об’єктом порівняння повинен був би обмежити себе німецький Плутарх, скажімо, XVII століття, якщо тільки німецьких держав нараховувалося понад чотири десятки — і хто з європейців є тими «варварами», якими можна нехтувати?

Плутархівський просторово-часовий «дуалізм» — тільки греки та римляни — вдало доповнюється «дуалізмом» моральним. Мужі Плутарха однозначно добродійні і доблесні, всі вони — платонівські «великі натури», про які б ганебні для їхньої доброчесності і доблесті діяння ми не дізналися, прочитавши «Порівняльні життєписи». «Старанно вивчаючи історію і займаючись своїми писаннями, я привчаю себе постійно зберігати у душі пам’ять про найкращих і найзнаменитіших людей, а все погане, порочне і низьке, що неминуче нав’язується нам під час спілкування з оточенням, відштовхувати і відкидати, спокійно і радісно спрямовуючи свої думки до найгідніших із зразків», — таке творче credo Плутарха.

Гомер знав тільки одну доброчесність — хоробрість, і одну ваду — боягузтво. З цього погляду, загалом, недалеко пішов від архаїчних зразків і Плутарх. «Доблесть того, хто зазнав фіаско, приносить йому справжню повагу навіть у ворога, але немає в очах римлян нічого ганебнішого за боягузтво, навіть якщо його супроводить успіх!» — говорить херонейський біограф вустами Емілія Павла. Плутарх вважає втіленням суспільного ідеалу Спарту, де дітей примушували красти, дружин позичали сусідам, а рабів, звільнених на знак вдячності за воєнну допомогу, потім таємно вбивали, але при цьому всі хором возвеличували хоробрість і зневажали боягузтво: «На тих самих засадах будували свою державу Платон, Діоген, Зенон і взагалі всі, хто про це говорив і чиї праці отримували похвалу. Але ж після них залишилися одні лише писання та промови, а Лікург не в писаннях і не в промовах, а на ділі створив державу, рівної якій не було і нема, показавши очам тих, хто не вірить в існування істинного мудреця, ціле місто, віддане філософії. Цілком зрозуміло, що він перевершує славою всіх греків, які коли-небудь виступали на державному терені».

Поговоримо про ту сторону питання, яка, на думку С. Аверінцева, подальших роз’яснень не вимагає: «Неодноразово вказувалося, що структура «Паралельних життєписів» слугувала пропаганді важливої для Плутарха ідеї елліно-римської співпраці у рамках Римської імперії. Бажаючи зблизити греків і римлян, Плутарх мав намір довести своїм співвітчизникам, що римляни — не варвари, й одночасно нагадати римському читачу, що греки — не жалюгідні Graeculi («грекоси» — Є.З. ). Своєрідний акт культурної дипломатії».

Культурна дипломатія Плутарха «народжена» римським чоботом, занесеним над головою кожного грека: «Коли Плутарх народився, Греція не тільки переживала важку економічну і культурну розруху, а й перебувала у стані величезного приниження» (С. Аверінцев). Але було й усвідомлення своєї автономії, значності, культурної міці, стійкості своєї «культурної валюти». Інакше не було б дипломатії — діалогу рівних, а тільки лише вірнопідданське еллінство, коли грек уже не громадянин поліса, а підданий монарха. Плутарх-«культурний дипломат» відрізняється від Плутарха-римського громадянина (про своє римське громадянство Плутарх не згадує жодного разу!) тією ж мірою, якою дипломатія канонерок відрізняється від звичайної війни.

Відомо, що, представляючи свою країну, дипломат має на те відповідні повноваження, які виражаються вірчими грамотами. А «культурний дипломат» повинен представляти культуру свого народу, що дане аж ніяк не кожній людині, хоч би навіть і висококультурній. З цієї причини не може бути «культурним дипломатом» сутнісний інтернаціоналіст чи космополіт.

Плутарху безперечно можна присвоїти ранг надзвичайного і повноважного представника грецької культури. «Він із дитинства почувався уродженцем справжньої і бездомішкової Греції... Херонейський і взагалі беотійський патріотизм — це для Плутарха одночасно і палке почуття, і свідоме переконання, що впливає на всю його систему оцінок. Відомо, з якою теплотою ставився він до беотійських державних діячів, поетів, філософів, міфологічних героїв. Він не втрачає нагоди пригадати, що один із уродженців Херонеї був учнем Сократа, не може пробачити жодної найменшої насмішки над рідним беотійським діалектом. Серйозніша його глибока антипатія до всіх теорій космополітизму…» (С. Аверінцев).

Таким чином, доходимо висновку, що живильним суспільно-політичним «бульйоном» для виникнення шедевра художньо-історичної компаративістики, яким є «Порівняльні життєписи», слугував культурний націоналізм Плутарха, розвинений в умовах кінця древньої і славної історії висококультурного народу, в умовах його політичного підкорення, безсилля і приниження.

Як часто на кухні Кліо варився такий бульйон, мені важко нині сказати; це потребує окремого дослідження. Але що можна сказати напевно — цей бульйон «смакує» будь-якому культурному українському націоналісту. Національно свідомий українець почувається уродженцем тієї найсправжнісінької і бездомішкової України-Русі, звідки вийшли і Велика, і Біла Росії; для нього український патріотизм одночасно і палке почуття, і свідоме переконання, що впливає на всю його систему оцінок; він не може пробачити жодної найменшої насмішки над рідною мовою; він відчуває глибоку антипатію до усяких теорій буржуазного космополітизму і комуністичного інтернаціоналізму.

Коли «національно свідомий» українець народився, Україна не тільки переживала важку економічну і культурну розруху, але й перебувала у стані великого приниження. А сьогодні і, дай Боже, на віки вічні — за будь-яку можливу розруху (і в клозетах, і в головах), за будь-яке приниження своєї держави відповідати тільки українцям!

Україна існує, і потреба у власне дипломатичному (політичному, військовому) визнанні вже позаду. Але їй вельми необхідне визнання економічне і, головне, — культурне. Тому Україна гостро потребує культурної дипломатії і майстерних «культурних дипломатів», які гідно представлятимуть свою країну й уміло відстоюватимуть її інтереси на теренах світової культури. Так, як це для своєї рідної Еллади робив Плутарх.

Євген ЗАРУДНИЙ, кандидат філософських наук, Харків
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments