У світі покаліченої свідомості

У літературно-мистецьких, наукових, публіцистичних текстах вітчизняних авторів події Голодомору репрезентовані достатньо широко. В обіг уводяться нові джерела, політичні й правові обгрунтування, збагачується фактологічна база. Такого роду дослідження, здійснені подвижницькою працею учених, учителів, студентів, зрештою просто небайдужих людей, поза будь-яким сумнівом необхідно продовжувати й стимулювати. Але обмежуватися саме цим уже недостатньо. Історичні масштаби й значимість явища Голодомору потребують ширших контекстів свого осягнення. З якою б повнотою ми не відкривали все нові й нові факти, від яких у нормальної людини відбирає мову, як би активно і вміло ми не висвітлювали їх для своєї й світової громадськості, все ж існує небезпека того, що в очах міжнародної спільноти (та й, головне, для нас самих!) Голодомор так і буде уявлятись якимось локальним, окремішним у просторі й часі явищем, такою собі культурною «капсулою» в світовій історії, одиноким витвором параноїка-можновладця і створеної ним державної структури. Тому сьогодні ми мусимо вийти за межі історичного, правового, політичного аналізу Голодомору, переосмислити це явище в ширших — філософських, історико-психологічних, соціологічних — вимірах і категоріях.

Так, зокрема, на часі постає висвітлення Голодомору і його наслідків крізь їх екзистенційні і метафізичні складові. В доповнення до знання фактів, до їх політичних і правових оцінок уже необхідно заглибитись у дослідження питань, пов’язаних з виявленням внутрішнього світу людини, втягненої свого часу у вир щоденної й щохвилинної боротьби за елементарне виживання, людини, яка змушена бачити навкруг себе муки й смерть найдорожчих їй людей, будучи нездатною хоч щось вдіяти. При цьому абсолютна більшість жертв не могла зрозуміти, за що ж їм така доля? Адже вони вступили до колгоспу, як цього вимагала влада, виконали всі плани м’ясо- й хлібозаготівель, віддавши все, що в них було... То яких духовних трансформацій під тиском цих умов зазнавали ті, кому судилось вижити і як ці трансформації вкарбовувались, а згодом виявлялись в їх життєвих та виховничих настановах, релігійних уявленнях, моральних нормах і вчинках? Як формувалась воля, ідеали й ціннісні орієнтації тих дітей, які бачили жертвеність і безсилля батьків, цинізм і звірства тих представників влади, що, прирікши цілі родини до голодної смерті, на довгі роки ставали в очах влади шанованими людьми, самовідданими провідниками передових ідей найкращого у світі суспільства?

Але йдеться наразі не тільки про безпосередні жертви. Які уявлення про справедливість, гідність, про добро й зло витворювались у свідків цих страшних процесів, наприклад у дітей тих сільських активістів, які коштом добра і життів своїх же сусідів та односельців зуміли уберегти себе й своїх дітей від голодної смерті? Оскільки ж усі ці процеси переорювали свідомість без перебільшення мільйонів людей, то годі й думати про справжній аналіз світосприйняття, суспільних відносин в українському суспільстві, про розуміння глибинних причин економічної, політичної, електоральної поведінки українців після голоду 1928—1929, 1930-х років, у післяголодоморні роки, десятиліття і навіть у сьогоденні.

Такий аналіз потребує переосмислення багатьох усталених понять і уявлень. Це, наприклад, стосується такої важливої речі, як соціальна структура українського села в 1932—1933 роках. Практика викачування хліба, інших продуктів та створення ситуації штучного кількарічного безперервного голоду на селі вкупі з політичним терором з другої половини 20-х років розмивала як традиційну, так і новостворену, нав’язану владою соціальну структуру жителів українського села. Позаяк в основі «класового» поділу селянства в дійсності лежав майновий принцип, то в результаті масових продуктових реквізицій, обшуків, арештів перед загрозою голодної смерті різні класи й прошарки українського села опинились ще в кількох неоднакових за розміром і статусом, неформальних соціальних групах — групі об’єктів позбавлення життєвих засобів і групі, яка здійснювала це позбавлення (представники місцевих партійних та державних органів, активісти і т. ін. Їм належала частка вилучених в своїх односельців продуктів, а самих селян, в яких ці продукти відібрали, залишали помирати або виживати будь-якими засобами.). Окрему групу становили «пільговики», які самі могли й не брати безпосередньої участі в реквізиційних заходах. Становище другої й третьої групи було вельми хистким. Будь-хто з представників цих груп міг у перший-ліпший момент бути викинутим у першу групу з усіма сумними наслідками цього. І острах опинитись одного дня в становищі цих мучеників великою мірою диктував спосіб поведінки представників місцевої сільської і районної влади, активістів.

Абсолютна більшість селян виявилась належною до першої групи. Це було виразне, хоча і нестійке, дуже специфічне, ба навіть унікальне за своїми психологічними і соціальними ознаками утворення, окремі елементи якого розрізнялись за можливістю доступу або ступенем позбавлення засобів існування, коротше — за шансами на виживання. Тому навіть короткочасне перебування людини в цій спільноті (звісно, якщо їй судилося вижити) накладало карб на все подальше її життя, на її розуміння моралі, влади, на ставлення до інших людей, на її заповіти дітям... Та й не лише її саму. Діти й внуки тих, хто в 1932 — 1933 рр. блискавично перетворювався рішенням місцевих владців з малоспроможного середняка в куркуля (а значить у винуватця репресій і смертей) десятиліттями носили наличку «куркулів». Це я знаю по своїх шкільних товаришах у 60-ті роки. Не менш тривалі й міцні світоглядні наслідки «забезпечувало» й перебування людини в двох інших групах. Вивчення особливостей духовного світу представників цих груп, соціальних та психологічних наслідків такого поділу ще чекає на своїх дослідників і воно дозволить проникнути в невідомі ще нам глибини самого явища Голодомору і особливо його наслідків, перш за все віддалених.

Наприклад, поділ на такі групи виявився напрочуд потужним і довготривалим важелем розпалювання і підтримання ненависті, ворожості всередині селянства, «атомізації» особистості в його середовищі. Якщо на ранніх етапах голодування нав’язування селянам переконання, що в усіх їх бідах винні місцеві куркулі, не було ефективним, то пізніше доведена до граничного стану фізичного й духовного виснаження людина дійсно починала вбачати головного винуватця в своєму сусідові, односельцю, в жителях свого району. Це вміло підігрівалося владою на всіх рівнях. Будь-що несправедливе, дике в сільському житті негайно ж у пропаганді отримувало ярлик «куркульського». Щоб не бути голослівним, наведу тільки один приклад. Ось замітка, надрукована в районній газеті «Більшовицьким шляхом» (орган Великотокмацького РПК, РВК та РПР) від 30.07.1933 р. (орфографію залишаю без змін). «Ми проробляли постанову обкому КП(б)У та облвиконкому про громадське харчування, де зазначено, що кращу і більше їжі повинні одержати косарі, але в 3-й бригаді артілі ім. Леніна ніяк не розквитаються зі зрівнялівкою. Борщ ділять усім по два половника, як скидальщикам, так і останнім, навіть куховарка знайомим дає густіший борщ... Колгоспники вимагають ліквідувати зрівнялівку в громхарчуванні». Підпис — «Колгоспники». Ця замітка поміщена серед номерів газети, де ці ж колгоспники прийняли відкритого листа, який починається словами: «Ми зібралися якраз у той час, коли вирішується питання організаційно-господарського зміцнення колгоспів, перетворення колгоспів у більшовицькі, колгоспників у заможних». Така «заможність» радше годилася би для становища і прагнень чорношкірих рабів на плантаціях. Але найбільша біда виявилась у тім, що оце накидання руйнівної, роз’єднувальної психології «двох половників» важкою іржею на довгі роки і навіть десятиліття в’їдалося в душі зголоджених і упосліджених селян.

Ось тут перед нами постає ще одна з найстрашніших злочинних рис тоталітарного режиму в Україні, розкриття якої мусить стати пересторогою далеко не тільки як факт суто історичного характеру і далеко не лише для нас. Першорядне завдання нормального суспільного організму полягає в нейтралізації, а то й придушенні антисоціальних потягів і вчинків, настроїв жорстокості й ненависті або нелюдської байдужості з боку окремих індивідів, які були і є в кожному суспільстві. Інша річ — тоталітарна система. Тоталітаризм апелює до найтемніших боків людської душі, стимулює й культивує саме деструктивні, руйнівницькі настрої мас, адже розсвареними, просякнутими міазмом взаємної недовіри й ненависті людьми управляти значно легше. Мене просто приголомшили свідчення очевидців із сіл Київської області про те, як голова сільради на полі ногами забив до смерті дитину, яка збирала колоски; про те, як активісти на полі ж забили до смерті чоловіка, який збирав і тут-таки їв колоски. А найбільше вразила розповідь про «поховальні бригади», які закопували ще живих людей, щоб зайвий раз не везти їх на кладовище, зокрема й немовля, яке, вкинуте в яму, плакало й кликало матір, аж доки його не прикопали. Справа тут не тільки в оцінці дій таких дегенератів (даруйте!). Прикметно те, що всі вони прекрасно розуміли: за ці вбивства й катування їм нічого не буде. А ось якби хтось із них хоч словом обмовився щось осудливого про Сталіна чи Радянську владу, де б він опинився наступного дня? Цю обставину чудово розуміли всі сучасники Голодомору. І таке розуміння не могло не накладатись на пізніші судження про справедливість, про першочергові й другорядні цілі суспільства, про гуманітарну політику та ін. Не раз і не два мені довелось зустрічати в спогадах очевидців, які були в 1933 році ще малими дітьми, що матері боялись випускати їх самих на вулицю, щоб збожеволілі від голоду односельці не зарізали їх і не з’їли. До якого почуття довіри, відкритості, солідарності можуть підштовхувати людину такі спогади?

Ось так притаманне тоталітаризмові зведення людського життя, людської гідності до рівня найнижчих соціальних цінностей ще довго породжує в людині болюче зіткнення ціннісних настанов, стає потужним суперечливим складником у ситуаціях життєвого вибору, формування ідеалів, прагнень цілих людських груп.

Виведення на яв ще не досліджених пластів Голодомору не тільки розкриває його внутрішні світи, а й породжує все нові й нові питання в царині історії нашого суспільного життя. Чи не залишки досвіду психологічної атмосфери Голодомору пізніше стали одним (з-поміж багатьох інших) з чинників такого примирливого ставлення наших людей до умов власного проживання в промислових містах, де повітря перенасичене канцерогенами з труб заводів і де більшість їх мешканців не вагаючись віддавали на виборах свої голоси директорам цих заводів? Чи не підсвідомий страх перед владою, накинений терором і загрозою мук голодної смерті в часи Голодомору (хоч може на раціональному рівні такий зв’язок з Голодомором може людиною й не усвідомлюватись!) сприяв відверто ворожій позиції з боку частини українських селян щодо публікацій у рухівській пресі матеріалів про злочини Радянської влади, зокрема й про Голодомор?

Ці й багато інших питань ще потребують роздумів, дискусій, аналізу...

Голодомор надає нам надзвичайно примітну пам’ятку з нашого недавнього минулого — пам’ятку про опір. Мова мусить вестись далеко не лише про відкриті акти силового протесту проти безпосередніх виконавців реквізиційних дій — вони були, хоч і зрідка. Йдеться про менш примітний зовні, але винятково важливий за своєю суттю внутрішній опір людей процесам дегуманізації, умовам, що підштовхували до втрати людської гідності, моральних норм і цінностей. Так повсякчас буває межи людей у граничних ситуаціях їх життя. В’язні фашистських концтаборів згадують, що завжди знаходились і серед ув’язнених, і серед наглядачів люди, які, ризикуючи власним життям, намагались якось полегшити долю жертв. Такими прикладами переповнені спогади й свідків Голодомору. Тут і самопожертви батьків заради виживання дітей, і факти, коли родичі чи сусіди померлих батьків брали осиротілих дітей у свої сім’ї, хоч самі перебували на межі виживання. Тут і спогади про дванадцяти-тринадцятилітніх дітей, які вже працювали в полі і самі, будучи виснаженими, приносили додому частинку отриманої порції хліба. З-поміж таких достойних закарбування в історії (і не тільки української!) фактів боротьби людини за свою людську сутність у нелюдських соціальних умовах неможливо обійти увагою й дії безпосередніх виконавців політики влади (голів сільрад і колгоспів, бригадирів, комірників і т. п.). Вони жили серед жертв цієї політики, серед таких жертв були і їх родичі, і сусіди, і добрі знайомі. І в цій ситуації перед ними поставав справді екзистенційний вибір — або таємно допомогти кілограмом гречки вимираючій сім’ї з ризиком бути звинуваченим в опортунізмі й самому (разом зі своєю сім’єю) впасти в жорна Голодомору, або зберегти себе шляхом прирікання на голодну смерть своїх ближніх. Різні люди чинили по-різному. Районні газети часів Голодомору рясніють гнівними інвективами та вимогами строго покарати тих керівників, які стали «пособниками куркулів», «ворогами Радянської влади», «незаконно» роздаючи колгоспний хліб. А це були акти героїзму, акти непозбутності совісті в людській душі. В цьому плані Голодомор мусить виступати і в наших шкільних підручниках, і в нашій пропаганді для всього світу не тільки як втілення страждань чи як пересторога для світу. Голодомор надає нам і світові також і взірці духовного опору зусиллям влади вбивць, взірці людської мужності й самопожертви, гуманізму, благородства й милосердя. І ці уроки ми мусимо вивчити й засвоїти.