Свобода, друже мій, священна, це одна з найбільших цінностей, яку ми повинні врятувати за будь-яку ціну.
Ернесто Сабато, аргентинський письменник, фізик і художник

Україна в переплетіння держав

Пьотр І, Ференц ІІ Ракоці та Карл ХІІ: дипломатичний трикутник початку XVIII ст.
7 червня, 2019 - 10:54
ПЬОТР І РОБИВ УСЕ, ЩОБ ЗБЕРЕГТИ ЦІЛІСНІСТЬ І КОРДОНИ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, ВКЛЮЧАЮЧИ УКРАЇНУ. САМЕ ЗАДЛЯ ЦЬОГО ВІН ВОРОГУВАВ ІЗ СУСІДАМИ, ЗОКРЕМА, З КАРЛОМ ХII ТА ФЕРЕНЦЕМ ІІ РАКОЦІ

Політична мапа Європи наприкінці XVII — початку XVIII ст. була дуже строкатою, не співпадала зі сучасною, а кількість незалежних чи напівзалежних держав, нанесених на неї, була досить значною. Так, у Північно-Східній Європі існувала Трансільванія (інакше Семигород — за кількістю основних історичних фортець) — нині центральна частина Румунії. Сьогодні вона найбільше відома як батьківщина літературного вампіра графа Дракули, але справжній Влад Цепеш (Дракул)  був володарем Мультянії, іншого регіону Румунії. Впродовж XV—XVII ст. Трансільванія був об’єктом дипломатичних і військових суперечок між Австрією та Туреччиною.

Основу населення краю складали угорці, сакси та секлери (народ тюркського коріння), а також волохи, слов’яни, переважно українці. Після поразки Угорського королівства у війні з османами в XVI ст. Трансільванія стала угорським князівством під зверхністю Оттоманської імперії (1541). Семигородом послідовно правили представники знаних угорських родів Заполья, Баторі, найяскравішою постаттю серед яких був Стефан Баторій, видатний полководець і король Речі Посполитої (1576—1586). Із XVIІ ст. цю естафету перейняли роди Бетленів та Ракоці. Семигородські князі вдало користувалися протистоянням Стамбула та Відня, тому Трансільванія набула значення центру відродження угорської незалежності від Габсбургів. Окрім того, Семигород зажив слави оплоту протестантизму на Сході Європи, адже османи підкреслено толерували кальвінізм і лютеранство на противагу католицизму.

Австрія після перемоги над турками під Віднем 1683 р. розпочала окупацію Трансільванії, зрештою зовсім скасувала тутешнє князівство, позбавлене захисту Туреччини. Проте на початку XVIІІ ст. вибухнуло народне повстання проти Габсбургів, яке згодом очолив спадковий князь Семигорода Ференц ІІ Ракоці, син попереднього правителя Ференца І Ракоці. Перед тим, переслідуваний віденським двором за участь у антигабсбурзькій змові, Ракоці був ув’язнений у фортеці Вінер-Нойштадт, але 1701 р. утік до Польщі. Там утікач завів потрібні зв’язки серед польської еліти. Користуючись відсутністю в Угорщині головних військових сил австрійців, з 1703 р. задіяних у війні за іспанську спадщину (1701—1714), він повернувся до родового замку Паланок у Мукачевому, став на чолі повстанців-куруців. Ракоці сформував регулярне військо, яке 1703—1704 роках звільнило практично всю Угорщину по Дунай, Трансільванію, Закарпаття. 1704 року його було обрано князем Трансільванії, а згодом — правителем усієї відновленої Угорської держави.

У складних візерунках європейської дипломатії початку XVIII ст., як, зрештою, і сьогодні, доля новопосталої держави залежала від підтримки головних політичних гравців. Ракоці зробив ставку на Францію, яка традиційно підтримувала протестантів у німецьких землях Священній Римській імперії. Але Франція розташовувалася далеко від Трансільванії, до того ж вела жорстоку боротьбу за іспанську спадщину проти цілого альянсу держав, які оточували її з усіх боків: Англії, Голландії, Австрії та німецьких католицьких князівств. Тому більше реальної допомоги міг надати шведський король Карл ХІІ, який з сильним і, здавалося, непереможним військом з 1701 р. оперував на теренах Речі Посполитої. Його поява в Центрально-Східній Європі була викликана неспровокованою агресією трьох ситуативних союзників: московського царя Пєтра І, короля Речі Посполитої та саксонського курфюрста Августа ІІ (Фрідріха-Августа Веттіна), данського короля Фрідеріка IV, кожен з яких намагався вирвати шматок шведських володінь. Проте юний шведський король, дідичну спадщину якого планували поділити між собою Данія, Річ Посполита, Саксонія та Московське царство, проявив неочікувані військові таланти, послідовно розбивши всіх противників. Класичною стала десантна операція шведів під Копенгагеном восени 1700 р., що завершилася Травендальським миром і виходом Данії з Північного союзу. Найдошкульнішою була поразка царя під Нарвою в листопаді 1700 р., унаслідок якої практично припинила існування стара московська армія. Пьотр був у розпачі, в будь-який момент очікував непереможних шведів під Новгородом або Псковом, а то й Москвою. Проте Карл, вочевидь вважаючи Московське царство найслабкішою ланкою антишведського альянсу, не вартим великої уваги, зосередився на боротьбі з королем Речі Посполитої та саксонським курфюрстом. Відтоді Карл на кілька років загруз у Польщі.

Московський цар намагався якнайповніше використати неувагу свого супротивника. Великі надії Пьотр покладав на міжнародну ситуацію, яка відволікала практично всіх ключових світових гравців від Північного Сходу Європи. 1701 р. розпочалася війна за іспанську спадщину між двома коаліціями: Франції, Іспанії, Баварії, Мантуї, з одного боку, Англії, Австрії, Голландії, Португалії, Савойї, Данії та німецьких князівств — з іншого. Цар дуже радів з цього приводу, висловившись 5 червня 1702 р. у листі адміралу Ф. Апраксіну: «война общая началась; дай Боже, чтобы протенулась: хуже нам не будет».

Саме з таких міркувань Пьотр І у період тріумфу Ференца Ракоці несподівано зацікавився угорським питанням. Воно становило, очевидно, інтерес для московського самодержця його лише з одного боку — як ще один привід відволікти увагу світових гравців від Московського царства. Тому він давав завдання: «Изволте проведывать с своей стороны, а здесь весть есть (хотя еще и не подлинная), будто в Венграх начинаютца бунты».

Той очевидний факт, що Пьотр не зважав на визвольні прагнення угорського народу, чи особисто на Ференца Ракоці, засвідчувала його пропозиція австрійському цісарю Леопольду, зроблена дипломатичними каналами у січні 1705 р. Як свідчив керівник московського зовнішньополітичного відомства канцлер Ф.      Головін, цар пообіцяв цісарю за допомогу в схилянні данського та прусського королів на боротьбу зі шведами військову допомогу в придушенні угорських заворушень («и тогда обещаетъ его царское величество ему въ Венгры и Семиградскую землю толикимъ числомъ и такими войски вспомогать, како онъ желати будетъ»). Характерно, що в цей час Пьотр роздавав такі обіцянки направо і наліво: московські загони різної чисельності було обіцяно данському і прусському королям, Англії та Голландії; згодом — навіть Франції. А в Речі Посполитій і Саксонії насправді перебувало царське допоміжне військо. Все це робилося з однією метою — за будь-яку ціну утримати шведів подалі від московських кордонів. Цар намагався воювати з Карлом якщо не чужими руками, то принаймні на чужій землі.

Ідея участі московського війська в придушенні угорського повстання побутувала і роком пізніше, про що писав московський агент у Варшаві князь В. Долгорукий світлішому князю А. Меншикову у вересні 1706 р.: «На то вымислили способъ, чтобъ сию войну скоряя прекратить такимъ образомъ: естли царское величество соизволитъ, чтобъ трактовать съ цесаремъ, чтобъ войскамъ царского величества вступить въ Венгры и утолить бы бунты, и цесарь и ево союзники за то допустили бъ вступить Дацкого короля въ войну противъ Шведа, чтобъ выставить флотъ, и совокупя бъ съ флотомъ царского величества воевать на море...». Отже, вже йшлося не просто про виділення допоміжного корпусу, а про безпосередню операцію московського війська на користь австрійського цісаря на території Угорщини. Згадаємо, що саме так зробив у середині ХІХ ст. інший цар — Ніколай І, придушивши своєю армією Угорську національну революцію 1848—1849 років.

Пьотр справедливо підозрював Ракоці в прихильності до шведів, адже на початку XVIII ст. Карл став наймогутнішим протестантським володарем і неформальним лідером антикатолицького руху. Тому повстання в Угорщині та Трансільванії розглядалося царем у контексті війни за іспанську спадщину та Великої північної війни як акція, спрямована на підтримку Франції і Швеції. Цар доручив послу А. Матвєєву переконувати Англію та Голландію в тому, що вторгнення шведів у Саксонію 1706 р. означало підсилення французького блоку, на який уже явно працював Карл ХІІ: «понеже то всемъ явно, что онъ весма Француской факцыи (фракції, тобто орієнтації. — Г. П.) и ни для чего иного ныне, не обвестя имъ, союзнымъ, противно всехъ своихъ обещаний, своеволно во империю вступилъ и самовластно въ Саксонии поступаетъ и оную до основания разоряетъ, какъ для сочинения темъ отдуху Французу въ нынешнемъ его упадке и для потпоры бунту Венгерского, какъ то и по тому знатно, что передъ вступлениемъ в Саксонию Швецкой король съ Рагоцыемъ виделся, якоже о томъ изъ многихъ местъ писали...». Чи насправді відбулася така історична зустріч двох протестантських володарів, достеменно не відомо. Але їхня взаємна симпатія стала вирішальним фактором, який визначав зовнішньополітичні пріоритети Ракоці. Окреслюючи надії, які покладали протестанти Священної Римської імперії на Карла, варто згадати дипломатичну місію словацького пастора Д. Крмана. Євангелічний Синод у 1707 р. відрядив його до шведського короля, щоб спонукати останнього активніше виборювати права протестантів Центрально-Східної Європи. Місія не мала наслідків, адже в той час король рушив углиб московських володінь, але залишила глибокий слід у історіографії: щоденник Initerarium 1708—1709 років, в якому Крман описав великий східний похід шведів та їхню поразку.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»

Георгій ПАПАКІН, доктор історичних наук
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments