Українські Дон Кіхоти і Санчо Панси-2

Закінчення. Початок читайте «День»№ 200-201

Отже,  В. Липинський переконував читача, що втрата українською аристократією свого соціального обличчя, перехід її у лави т. зв. демократії призвели зрештою до загальнонаціональної трагедії. Позбавлене проводу, який могло  прищепити усьому суспільству і селянству — Санчо Пансі — ідеалістичне «донкіхотське» прагнення до власної національної держави, українське селянство не пішло за кволим прагматичним українським Дон Кіхотом —  демократом і опинилося в обіймах Дон Кіхота чужого, московського.

В цей драматичний період української історії, коли суспільством, здавалося, тотально опанували «демократичний» хаос і соціальна деструкція, В. Липинський побачив і конструктивні компоненти розвитку. Вони були пов’язані з тим, що «відродився був на хвилину старий український Дон Кіхот Гетьманщини» і на західних землях України, де «не дійшов був культ кающогося дворянина і ідеалізованих босяків, створив він Галицьку Армію». На його думку, це були одинокі конструктивні моменти доби Українських національно-визвольних змагань, коли український Санчо Панса відчув гордість за свого Дон Кіхота. «Але не стало в Дон Кіхота сили» і тому, за словами В. Липинського, «знов почалася трагедія Санчо Панси... і він в слушнім обурені ремствував з цілою люттю на свого Дон Кіхота, що він був слабий, що він не зумів його повести за собою». Ця трагедія буде продовжуватися доти, поки замість українського демократа — «схамілого, босяцького, самоопльованого українського інтелігента із кающихся дворян і смиренних поповичів» не з’явиться Дон Кіхот з «непохитною вірою... в себе, в свою стару зброю, в свою стару традицію, в свою стару культуру...».

Тобто в реанімації українських консервативних сил, на Сході і Заході України, які зуміли відновити національну форму державності — Гетьманщину та її суспільні інститути, створити регулярну Українську галицьку армію, він бачив реальний шлях подолання загальнонаціональної деструкції. Лише політична і духовна активізація національного консерватизму, перехід до його рук всеукраїнського проводу могли повернути українське селянство — «нашого Санчо Пансу» на шлях національно-державного усвідомлення і покласти край його страшній трагедії. У підсумку В. Липинський наголошував, що український Дон Кіхот мусить залишити демократичні шати, стати самим собою і повернути віру в самого себе і в заховані в собі завіти національно-державного існування.

Більш глибоко та всебічно В. Липинський розглядає проблеми взаємин класів та станів, зв’язок еліти та народу на різних етапах історичного розвитку у своїй книзі «Листи до братів-хліборобів». У ній  знайшли своє відображення його політична філософія, теорія державотворення та основи практичної політичної програми українського консерватизму. Розкриваючи суть свого національно-політичного задуму, В. Липинський, зокрема, наголошував, що «ніколи не уявляв собі можливості існування Української Нації без власної Української Держави, і в цьому основна психологічна ріжниця між мною і українською демократією».

Апелюючи до інтелігенції, В.Липинський наголошував, що народ і демократія — це не синоніми, оскільки «народ був, єсть і завжди буде і йому завжди належить будучина», але народ ніколи сам не править, а лише висуває з своїх лав народну еліту. І найкраще народові тоді, коли народні обранці керуються «вірністю, честю, розумом і організаційним досвідом провідників старих». Таку демократію В.Липинський вітав. В той же час він не бажав миритися з претензіями інтелігенції на верховну політичну владу, як це мало місце у 1917-1921 рр. Замість того, щоби дати «своїй нації одну об’єднуючу політичну ідеологію», вона породила «паразитарне розбивання нації на множество взаємно себе пожираючих партій та ідеологій». І.Лисяк-Рудницький слушно зауважував, що політичне безсилля української демократії стало для В.Липинського одним з найвагоміших аргументів у запереченні оптимальної спроможності демократичного методу організації держави взагалі. Автор справедливо відзначив, що ідеолог українського консерватизму не прагнув перетворювати подану ним критику демократичних принципів суспільства на критику «нелюбих» комусь партій чи політиків. Навпаки, на думку І. Лисяка-Рудницького, В. Липинський виступав за «здорову» опозицію.

У праці «Листи до братів-хліборобів» В.Липинський звертав увагу на сотні фактів української історії, які засвідчували, що демократія, «всі оці канцеляристи і писарі по фаху, демагоги по тактиці й кар’єристи по духу — всі оці Брюховецькі, Тетері, Петрики й їм же «нєсть числа»» — представляли собою руйнівну силу, спрямовану проти державотворчих елементів українського суспільства. Як і в часи Руїни після Хмельниччини, в добу 1917-1921 рр., вони нищили «власну українську державно-творчу аристократію, а з нею й українську державу». «Військово-хліборобський, козацько-шляхецький аристократичний клас, що відродився був і сформувався знов за Великого Гетьмана Богдана, — констатував В.Липинський,  — потім був демократією нашою вирізаний і винищений до коріння». Спільним для обох періодів української історії є те, що «збудувати щось нового, свого на тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла». Причина цього, на думку В.Липинського, була не в тому, що між нею не було людей, які  не змогли б зайняти місце старої знищеної аристократії, а в тому, що демократія, живучи з експлуатації «любові  до народу» , може розвиватись й зростати лише доки в народі існує опозиція і ненависть до аристократії. Коли наступає катастрофа і стара аристократія — об’єкт цькування й ненависті падає, — демократія одразу ж починає розкладатися. Повна залежність демократії «від любові того народу примушує її кинутись на своїх давніх товаришів, а тепер коли вже аристократії не стало — на своїх конкурентів» і вжити проти них тих же «противаристократичних засобів демократичної боротьби, доведених тільки до найвищих розмірів». В результаті в середовищі демократії панував «руйнуючий, завидющий, злобний» дух, який унеможливлював державотворення. «Всі ці, поодинці іноді й гарні, здібні й чесні люди, всі разом творили руйнуюче розкладове тіло, якому на ім’я — демократія».

Намагання лідерів Української Центральної ради у 1917 р. будь-що утвердити соціалізм навіть ціною втрати національної самостійності (згадаймо Винниченкове — «або соціалістична Україна, або ніяка») на практиці вело і до соціально-економічної руйнації України, розколу національного руху. «В результаті українська інтелігенція, — пише В. Липинський, —  замість во ім’я національної ідеї та єдності української нації подати братню руку українським хліборобам, облобизалася во ім’я єдности російського революційного фронту з Керенським...Потім прийшов «третій універсал». Український хлібороб був зруйнований до щенту, а антантський фінансист потирав із задоволенням руки».

Отже соціальна політика української демократії, на його переконання, привела не до примирення класів і національної консолідації, вкрай необхідних у боротьбі за державність, а вела до розпалювання міжкласової боротьби і руйнації державності. 

Розвиваючи тезу про головні засади державного націотворення, В.Липинський зазначає, що «нації творяться перемогами, або нещастями психологічно спільними для всіх членів одного національного колективу». Натомість, за його словами , українці «побили себе  самі», оскільки «ідеї, віри, легенди про одну єдину, всіх Українців об’єднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили» і тому «не боролись і тому... така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла». Наслідком такої боротьби є  «нова руїна національна зі старим поділом на різні орієнтації зовні, з безнадійною й безвихідною боротьбою бувших бідних і бувших багатих унутрі».

В.Липинський звертає увагу на оцінку демократії теоретиком французького робітничого синдикалізму Ж. Сореля: «Зненависть, заздрість і помста, се підстави кожної демократії». Без цих основних прикмет, на його думку, не можна було помислити і демократії української. За його словами, щоб існувати, вона мусила мати «внутрі нації об’єкт не тільки соціального, але й національного цькування». «Колиб раптом сталось таке чудо, що одного дня всі наші помосковлені та спольщені хлібороби стали Українцями — се була б для української демократії найстрашніша катастрофа», яка б означала кінець її провідної політичної й національної ролі. Саме тому свою головну мету вони бачать у боротьбі з «українською буржуазією». В листі до А.Жука від 14 березня 1924 р. В.Липинський наголошує, що В.Винниченко в одній з своїх промов у Празі 1924 р. висловився «проти української реакції і «української буржуазії»» і заявив про готовність «знов увійти в союз з Російською Комуністичною Партією».

В.Липинський критикує українську демократію за її настирливі намагання порозумітися з російською — «в часі російської революції» і будувати свій метод державної творчості на випадковому і «скороминучому досвіді цієї революції». При цьому він скептично оцінює спроби демократії спертися лише на т. зв. трудящі класи у державотворенні. «Державу не можна сотворити — як думає наша демократія — тільки одним революційним поривом неорганізованих мас або-ж якоюсь щасливою міжнародною комбінацією, — зауважує він. — Всяка держава, отже і Держава Українська, може повстати тільки тоді, коли на даній території єсть хоч один клас, посідаючий свою власну матеріальну силу і сильний своєю внутрішньою єдністю, який за цю державу буде боротись і на якім ця держава може опертися».

І в складних умовах після поразки національно-патріотичних сил у боротьбі за державну незалежність В.Липинський залишався реалістом і практиком. Він пропонував шукати дальші можливості для продовження боротьби і не поглиблювати конфронтацію між різними гілками української еміграції. «І наша гетьманська держава й їхня демократична республіка не вдержались, — наголошує він. — Чи тому ми тепер маємо кинутись на себе й вирізати себе взаємно...? Коли й це вкінці станеться, то вина за остаточне знищення та зруйнування України спаде на тих, хто ту взаємну різню пропагує, хто її хоче, хто з неї живе». Він пропонував українським демократам змиритися з думкою, що гетьманці мають право на існування: «Ми ще поки живемо й єсть тільки одна єдина Україна на якій ми всі разом, у купі з нашою демократією, жити мусимо». Водночас В.Липинський закликав усвідомити помилки національно-визвольної боротьби і головні причини її поразки і прилучитися до тяжкої «будуючої» праці. Він звертав їх увагу на те, що в Україні залишився тільки одинокий клас, що «ніколи в революцію не вірив і її упадком не здеморалізувався -це хліборобський клас, що ладу й порядку найбільше потрібує» , і саме завдяки йому є шанс виконати завдання збудувати Українську Державу «такою, якою він по духу, по психології, по звичаям своїм привик державу мати й бачити».

Нездатність народних мас до самоорганізації В.Липинський вбачав у пасивності проводу — «національної аристократії». При цьому він уточнював, що вживає цей термін для «означення тієї групи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації». Поняття «аристократії» не було для нього статичним, а тим більше «національна аристократія» і «родова аристократія» не були ототожнені. В.Липинський повністю сприймав потребу й неминучість далекосяжних соціальних змін. Він уважав, що аристократія мала б стати сполучною ланкою між «старою» і «новою» Україною і в такій спосіб внести елемент тяглості в національне життя.

«Завданням моїм було вплинути на зміну способу думання, світогляду української провідної верстви, — наголошував В. Липинський у своїх «Листах до братів-хліборобів». — Замість способу думаня пасивного «фаталістичного» — мовляв, Україна сама зробиться — я хотів дати спосіб думання активний, динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна». Він зізнавався, що його книга не «короткий і популярний рецепт політичний, звільняючий од політичного думання і ділання», а розповідь про «довгий і тяжкий шлях», яким він пропонував пройти своїм землякам, для того, щоб вони «почали думати іншими категоріями», ніж ті, що привели «до руїни України».