Справжній героїзм — жити згідно зі своїми переконаннями
Юрій Шухевич, український політичний діяч

Уроки війни: жовтень 1939-го

24 жовтня, 2009 - 00:00
ВРАНЦІ 1 ВЕРЕСНЯ 1939 року НІМЕЦЬКА АРМІЯ ВТОРГЛАСЬ У ПОЛЬШУ / ФОТО З САЙТУ NEWS.SAMARATODAY.RU

Друга світова війна — це таке складне, трагічне і суперечливе явище, що її дуже важко вкласти чи то в навчальні схеми — від битви до битви, від зустрічі лідерів країн-учасниць до іншої зустрічі, чи то в цикл оповідей про основні, ба, навіть ключові події цього велетенського бойовиська. А тим часом, уроки цієї війни донині залишаються далеко не вповні засвоєними у сучасному світі — ба, більше, далеко не всі рушії та мотиви тодішніх подій нині досліджені. Ми й досі не знаємо достатньою мірою, як Європа рухалася до катастрофи, як цілком земне і реальне зло набирало потужність, як руйнувалися норми суспільної моралі, як виявляли себе нерішучість політиків, невправність військових, як розгорталися масові гекатомби, — але водночас недостатньо уявляємо і як з’являлися нові лідери, як спалахували нові надії та як пересічні люди виявлялися здатними на епічні подвиги.

Отож варто відстежувати, бодай у тезовому вигляді, те, що відбувалося 70 років тому. Місяць за місяцем. Тим більше, що наша шкільна історія, навіть за пострадянських часів, не дає цілісної картини того, що відбувалося одночасно (і нерідко у тісній сув’язі) на Тихому й Атлантичному океанах, біля стін Севастополя й Сінгапура, у лісових масивах Бірми й Білорусі.

Кілька прикладів. Усі ми добре знаємо, що битва під Сталінградом — це докорінний перелом у війні і т.д. Не буду сьогодні вступати в дискусію, чи справді це був докорінний перелом, чи цей перелом мав насправді значно більш складну геополітичну і воєнну конфігурацію; от чим була ця битва, безсумнівно, для нацистської Німеччини, так це психологічним надломом. Але хто здобув цю перемогу? Радянські піхотинці, танкісти, кавалеристи? Так. Проте на той час Німеччина мала близько десяти тисяч 88-мм зенітних гармат, снаряди яких наскрізь прошивали (якщо тільки не влучали по дотичній) будь-який тогочасний радянський танк. Ці гармати були непогано пристосовані і для протитанкового вогню, для чого нерідко застосовувалися на Східному фронті. Проте майже всі вони прикривали небо Німеччини від британської авіації. Адже британські та американські льотчики (на той час на Британських островах уже була розгорнута восьма повітряна армія США) практично щоночі, а інколи і вдень з’являлися над Німеччиною, у разі потреби концентруючи по 800—1000 бомбардувальників над найважливішими об’єктами і не зважаючи на втрати до 25% літаків за один наліт, якщо треба було виконати важливе завдання. Тож якби ці зенітки були вільні, то радянського наступу під Сталінградом просто не було б, всі червонозоряні танки було б спалено під час перших атак. Тому перемога під Сталінградом — це спільна перемога всіх антигітлерівських сил. Так само, як і відступ вермахту на Курській Ддзі став, не в останню чергу, наслідком висадки західних союзників в Сицилії і загрози виходу Італії з війни. І водночас успіх цієї висадки — не в останню чергу, наслідок того, що вся увага німецького командування була прикута, у ті дні, до Східного фронту...

НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН. ЧОМУ?

Жовтень 1939 року — це час певного затишшя на фронтах Другої світової. На Східному фронті організований опір польської армії припинився 5 жовтня — через тиждень, до речі, після того, як Берлін і Москва на весь світ заявили про «припинення існування Польської держави». Вермахт почав перегрупування — частково на зимові квартири, частково — на Західний фронт. Станом на середину жовтня, на Захід було перекинуто 11 піхотних, дві гірськострілецькі й одна моторизована дивізії. Перекидалися на Захід і штаби армій та корпусів, які набули неоціненний досвід керування військами у сучасній «війні моторів». Перекидання тривало і далі, зростаючими темпами, адже загрози на Сході, після підписання договору про дружбу і кордон з СРСР 28 вересня 1939 року, не існувало; Сталін всіляко демонстрував свою прихильність до новонабутого союзника й ініціював серію переговорів про розширення економічної співпраці.

Війна, яка точилася у цей час на Заході, дістала назву «дивної». Іншими словами, маючи восени 1939 року істотну перевагу у живій силі та техніці (спершу вермахт мав на Заході тільки 44 піхотні дивізії), західні союзники майже не виявляли бойової активності. Розпочатий

9 вересня тактичний наступ французьких військ у Саарі закінчився нічим; коли стала зрозуміла поразка Польщі, і коли у війну втрутився СРСР, ці війська, на початку жовтня, відійшли на попередні позиції. Авіація з обох боків теж не втягувалася ані у повітряні бої, ані у нальоти на ворожі позиції.

Досі багато російських істориків — услід за радянськими пропагандистами — повторюють тезу, що причиною цього було бажання західних урядів вийти з війни і спрямувати нацистську агресію проти СРСР. Але ж варто поставити елементарне запитання: а чи справді у французьких та британських штабах та на чолі розвідок перебували самі тільки несусвітні дурні? Яка «агресія проти СРСР»? Моторесурс майже всіх німецьких танків був вичерпаний під час польської кампанії, тобто вони потребували заміни або капітального ремонту двигунів, до мінімуму зменшилися запаси бомб, снарядів, навіть патронів. А для поповнення цих запасів потрібна була стратегічна сировина, яка за умов економічної блокади могла надходити або через Італію (але для її закупівлі потрібна була валюта, що її Берлін мав обмаль), або з СРСР — в обмін на новітні технології, виробничі лінії та продукцію машинобудування. Тож максимум на що могли сподіватися лідери Заходу (і небезпідставно) — що надламана масовим винищенням кваліфікованих кадрів у 1937—1938 роках радянська економіка виявиться неспроможна забезпечити Третій Рейх усім потрібним, а це, у свою чергу, погіршить відносини між Берліном і Москвою.

Крім того, французький генеральний штаб не мав ані стратегії наступу, ані інструментів такого наступу — танкових дивізій (їх почали формувати тільки після початку війни, але в основному з тихохідних танків, непридатних для самостійних дій після прориву ворожого фронту). У планах генштабу йшлося про те, щоб удушити нацистську Німеччину кільцем економічної блокади; розраховано було, що німецьких запасів вистачить тільки до весни 1940 року — але не був врахований радянський чинник; тож Франція і Британія лише намагалися скоригувати довоєнні плани, вважаючи, що час працює на них.

А взагалі-то демократичні держави, в принципі, не можуть так швидко розгорнутися для війни, як тоталітарні, так блискавично «виструнчити» народ і мілітаризувати масову свідомість. Тим більше, що у британців та французів був сумний досвід Першої світової війни, коли були фізично знищені чи морально зламані цілі вікові групи молодих чоловіків, а сотні тисяч молодих жінок залишилися вдовами без найменшого шансу знову створити сім’ю. Тож ніхто не хотів посилати війська першого ешелону на штурм ворожих позицій, поки не розгорнуться резерви, поки не надійде підкріплення з колоній та домініонів (до речі, чотири британські дивізії мали висадитися на континент тільки наприкінці жовтня, бо Британія фактично не мала піхотних військ у метрополії, їх ще треба було створити), поки тим чи іншим чином не втягнуться у війну США з їхнім колосальним потенціалом (саме в цей час Америка зняла обмеження на постачання зброї західним союзникам і звідти вирушили до Франції перші льотчики-добровольці).

Окрім того, в тому, що війна на Заході виявилася «дивною», неабияку роль відіграли французькі комуністи, за вказівкою Москви розкладаючи тил і армію. Вже через два дні після підписання пакту Молотова—Ріббентропа Франція виявилася обклеєною листівками, в яких схвалювалася ця угода і викривався «французький імперіалізм». Антивоєнна агітація тривала, тож 14 вересня влада заборонила Компартію. Втім, ця заборона спершу була радше номінальною, ніж такою, що тягне за собою реальні репресивні заходи. А 28 вересня керівництво Комінтерну спрямувало ЦК ФКП директиву, в якій вимагало «порвати з політикою священного єднання і викривати брехню французької буржуазії про антифашистську війну... Позиція національної оборони неприпустима для французьких комуністів у цій війні... Питання про фашизм відіграє сьогодні другорядну роль, першорядне питання — боротьба проти режиму буржуазної диктатури у всіх її формах, передусім у вашій власній країні».

На виконання цієї директиви 1 жовтня група депутатів-комуністів, яка після заборони ФКП виступала під псевдо «робітничо-селянської групи», відправила листа голові палати депутатів Едуарду Ерріо, з вимогою скликати парламентську сесію для того, щоб укласти «справедливий і міцний мир» з нацистською Німеччиною. Впадає в око, що цей лист підписали тільки 47 з 74-х депутатів від ФКП, тобто у партії стався розкол: далеко не всі, в тому числі і найстарший комуніст Марсель Кашен, воліли бути кремлівськими лакузами. Уряд Даладьє скористався ситуацією і позбавив «підписантів» депутатської недоторканності, заарештувавши більшість із них; решта пішла у підпілля і звідти керувала підривною діяльністю. Невдовзі ФКП звернулася з «Маніфестом» до народу Франції, де в жорстких виразах засуджувалася війна, в якій «французькому народу відведена роль виконавця волі лондонських банкірів». Стверджуючи, що французькі правлячі кола «впроваджують у Франції фашистські методи», «Маніфест» вимагав, щоб «у першу чергу були знешкоджені французькі фашисти, вороги французького народу» (знайомий вираз, чи не так — «вороги народу»?). Але і така позиція Москві видавалася недостатньо радикальною: треба було, щоб ФКП займала позицію ефективного пораженства, тож лідер Компартії Моріс Торез завірив Комінтерн, що комуністи керуватимуться гаслом: «Ворог усередині країни».

У Британії ж влада цілком спокійно ставилася до діяльності як місцевих комуністів, так і фашистів: це були відверто маргінальні, хоча часом і галасливі політичні сили. Одного разу поліції навіть довелося рятувати лідера фашистів Освальда Мослі: після мітингу, де він закликав укласти мир з Гітлером, обурені громадяни ледь його не повісили. І тільки після того, як прем’єром став Вінстон Черчілль, Мослі опинився за гратами, а Союз фашистів було заборонено.

СТРАТЕГІЧНІ ПЕРЕГОНИ ТА ВІЙНА НА МОРІ

Проте, «дивна війна» не зводилася до перестрілок патрулів і перекидання військ. Обидві воюючі сторони на Заході розробляли стратегію дій на 1940 рік і шукали варіанти переможного виходу з глухого кута позиційної війни, який так і не був знайдений у 1914—1918 роках. 9-го жовтня вище командування Німеччини направило командувачам родів військ «Пам’ятну записку і головні вказівки щодо ведення війни на Заході». Цей документ визначав основні моменти майбутньої кампанії, яка включала вторгнення у нейтральні Бельгію, Нідерланди і Люксембург. План операції під назвою «План Гельб» було підписано командувачем сухопутними військами генерал-полковником фон Браухічем 29 жовтня 1939 року. Одночасно почалася підготовка «Плану Везерюбунг», за яким планувалося захоплення Данії та Норвегії. На той час, вважали в німецьких штабах, Червона армія вже мала розв’язати «фінське питання», отже, йшлося про те, чий уплив домінуватиме у нейтральній Швеції з її стратегічними покладами залізної руди.

Разом із тим, тривало переозброєння вермахту на нові модифікації техніки та особистої зброї з урахуванням досвіду польської кампанії, вдосконалення організаційної структури полків та дивізій, щоб зробити їх маневренішими та зручнішими у керуванні. А для того, щоб передчасно не спровокувати противника на активні дії, 18 жовтня німецьке командування видало директиву №7, яка зобов’язала війська на Західному фронті утримуватися від бойових дій. Дозволялися тільки обмежені рейди піхотної розвідки та польоти розвідувальної авіації.

У свою чергу, воєнний кабінет Британії 28 жовтня затвердив програму під назвою «Наша стратегічна політика», в якій відзначав основи цієї політики:

«а) ми повинні відбити атаки противника на наші морські комунікації;

б) ми повинні протистояти загрозі німецьких ВПС таким чином, щоб вони не стали домінувати в стратегії на Заході...

в) Франція не повинна бути розбита на суходолі, якщо навіть її укріплення будуть обійдені з боку Бельгії і Голландії, чи з боку Швейцарії. Це вимагатиме значних сухопутних і військово-повітряних сил;

г) ми повинні убезпечити наші інтереси на Близькому Сході і в Індії...

д) на Далекому Сході ми повинні забезпечити безпеку Сінгапура».

Як бачимо, йдеться про потужну стратегічну оборону на всіх напрямах і на реалізацію стратегії війни на виснаження, принаймні у 1940 році. Поза сумнівом, на таку позицію уряду Британії не в останню чергу вплинув «фактор Х», пов’язаний із Радянським Союзом: чи не ударить він, скажімо, по Туреччині, до якої саме восени 1939 року Москва висунула ряд претензій, чи не рушить війська на Близький Схід, а можливо, на Балкани?

А от на морі «дивної війни» не було — там точилися справжні бойові дії. Головним їхнім осердям стала «Битва за Атлантику» — адже Британські острови надзвичайно залежали від підвезення продовольства та сировини, тому відповіддю на економічну блокаду Німеччини стала спроба силами крігсмаріне заблокувати Британію. Якраз у середині жовтня німецькі підводні човни почали застосовувати тактику «Вовчих зграй» — Wolfsrudeltaktik. Підводні човни вишиковувалися розтягненою завісою, щоб хоча б один із них міг виявити конвой суден противника. Тоді цей човен передавав радіоповідомлення в центр і рухався за конвоєм у надводному стані на значній відстані, стежачи за димами. Центр же наводив на ціль інші підводні човни, які потім скоординованою групою атакували її, зазвичай у нічний час. Ця тактика, поки британці не виробили засобів протидії, була вельми успішною.

А в ніч з 13 на 14 жовтня 1939 року підводний човен U-47 Гюнтера Пріна зумів увійти на головну базу британського флоту у Скапа-Флоу, і з надводного положення двома торпедними атаками потопити лінкор «Ройял Оук», на якому загинуло 833 члени екіпажу та адмірал Бленгроув, що якраз перебував на борту. Британці вирішили, що базу атакували німецькі бомбардувальники і відкрили зенітний вогонь, і в цьому рейваху U-47 успішно вийшла у відкрите море й повернулася на базу. За цю атаку фюрер особисто вручив Пріну Лицарський хрест. А 17 жовтня інший німецький підводний човен потопив у відкритому морі авіаносець «Корейджес».

Крім підводних човнів, в океані діяли німецькі рейдери — кораблі, призначені для перехоплення торгових суден, найпотужнішими з яких були «кишенькові лінкори» — «Дойчланд» й «Адмірал граф фон Шпее». 23 жовтня до Мурманська прийшов, перехоплений в Атлантиці «Дойчландом», американський пароплав-рефрижератор «Сіті оф Флінт» з німецькою командою на борту. Це був скандал: США мали всі підстави оголосити СРСР війну чи, принаймні, розірвати всі відносини, але цього не зробили. Взагалі, за домовленістю з Кремлем, німецькі пароплави могли ховатися від англійського флоту у Мурманську, і там у вересні—жовтні зібралося близько 40 німецьких суден, серед яких — один із найбільших і найшвидших трансатлантичних лайнерів «Бремен», здатний швидко перекидати на великі відстані цілі дивізії. У жовтні ж розширюється і розбудовується надана Рейху на Кольському півострові військово-морська база Териберка (на схід від Мурманська), німецька назва «Базис Норд», яка до цього могла приймати тільки підводні човни.

Радянський Союз теж не гаяв часу і проводив стратегічні перегрупування. 28 вересня було підписано угоду про взаємодопомогу з Естонією, результатом якої стало введення в цю державу радянських військ, створення на її території авіаційних та військово-морських баз. 5 жовтня аналогічна угода з аналогічними наслідками була підписана з Латвією, а 10 жовтня — з Литвою. Останній СРСР зробив щедрий подарунок — передав Віленський край з містом Вільнюс, загарбаний Польщею 1920 року й відібраний згідно з пактом Молотова-Ріббентропа. Таким чином, контроль за трьома, формально ще незалежними балтійськими державами, перейшов до Кремля; марно дипломати цих держав намагалися знайти когось, хто б захистив їхні країни: Британія з Францією не могли, а Німеччина не хотіла цього робити.

Переговори про підписання аналогічного пакту розпочалися з Фінляндією, але остання відмовилася капітулювати перед СРСР, натомість оголосила 13-14 жовтня мобілізацію своєї армії. Фельдмаршал Маннергейм, голова комітету оборони Фінляндії, знав, що робив: на той час, напад Червоної армії на його незговірливу країну вже був вирішеною справою. Але про це детальніше у наступній статті.

Тут же зауважу, що впродовж жовтня тривали напружені німецько-радянські торговельні переговори: 8 жовтня до Москви приїхала німецька делегація, 26 жовтня до Берліна — радянська. Досягнути остаточних домовленостей не вдалося, бо претензії СРСР одержати новітні зразки воєнної техніки та сучасних технологій були просто неймовірними (це відбудеться пізніше), проте і без цих домовленостей товарообіг між двома державами зріс більш ніж удесятеро.

ІЗ РАДЯНСЬКОГО ПОГЛЯДУ, ЗНИЩУВАТИ ГІТЛЕРИЗМ — ЦЕ ЗЛОЧИН

В останній день жовтня голова Раднаркому В’ячеслав Молотов, виступаючи на позачерговій сесії радянського «парламенту», зробив доповідь, яку тривалий час сором’язливо ховали не тільки від загалу, а й від науковців. Адже в ній надто багато речей було названо своїми іменами, без звичайної облудної більшовицької «новомови». Схоже, Кремль вважав, що дні західних демократій пораховані й можна відверто говорити все що завгодно про «англо-французьких плутократів» майже у тих самих висловах, що й нацисти.

Щоб не позбавляти читача своєрідного задоволення від більшовицького канцеляриту, що слабко піддається перекладу, цитую фрагменти цієї доповіді мовою і зі збереженням правопису оригіналу.

«Со времени заключения 23 августа советско-германского договора о ненападении был положен конец ненормальным отношениям, существовавшим в течение ряда лет между Советским Союзом и Германией», — заявив Молотов на самому початку доповіді. — «На смену вражды, всячески подогревавшейся со стороны некоторых европейских держав, пришло сближение и установление дружественных отношений между СССР и Германией. Дальнейшее улучшение этих новых, хороших отношений нашло свое выражение в германо-советском договоре о дружбе и границе между СССР и Германией, подписанном 28 сентября в Москве».

Прошу вдуматися у сказане: ворожі відносини більшовицької і нацистської держав — це, виявляється, ненормальні відносини, які до того ж не випливали із самої суті двох режимів, а всіляко розпалювалися різними демократами; а от дружні відносини — це добре, це нормально.

При цьому Молотов чимало розводився про німецьку миролюбність на противагу войовничості держав Заходу: «...Правительства Англии и Франции, однако, не хотят прекращения войны и восстановления мира, а ищут нового оправдания для продолжения войны против Германии. В последнее время, правящие круги Англии и Франции пытаются изобразить себя в качестве борцов за демократические права народов против гитлеризма, причем английское правительство объявило, что будто бы для него целью войны против Германии является, не больше и не меньше, как «уничтожение гитлеризма». Получается так, что английские, а вместе с ними и французские, сторонники войны объявили против Германии что-то вроде «идеологической войны», напоминающей старые религиозные войны. Действительно, в свое время религиозные войны против еретиков и иноверцев были в моде. Они, как известно, привели к тягчайшим для народных масс последствиям, к хозяйственному разорению и к культурному одичанию народов... Но эти войны были во времена средневековья. Не к этим ли временам средневековья, к временам религиозных войн, суеверий и культурного одичания тянут нас снова господствующие классы Англии и Франции? Во всяком случае, под «идеологическим» флагом теперь затеяна война еще большего масштаба, и еще больших опасностей для народов Европы и всего мира. Но такого рода война не имеет для себя никакого оправдания. Идеологию гитлеризма, как и всякую другую идеологическую систему, можно признавать или отрицать, это — дело политических взглядов. Но любой человек поймет, что идеологию нельзя уничтожить силой, нельзя покончить с нею войной. Поэтому не только бессмысленно, но и преступно вести такую войну, как война за «уничтожение гитлеризма», прикрываемая фальшивым флагом борьбы за «демократию».

Чи потрібні тут коментарі? Під оглядом цієї промови, до речі, вся сталінська Велика Вітчизняна війна — це суцільний злочин, який не має виправдання.

Шедевр більшовицької казуїстики — це розмірковування Молотова про країни Балтії, яким, виявляється, Радянський Союз — друг, товариш і брат:

«...За весь истекший период, Советский Союз неизменно проводил дружественную политику в отношении этих, вновь созданных, малых государств. В этом нашло свое выражение коренное отличие политики Советской власти от политики царской России, зверски угнетавшей малые народы, не дававшей им какой-либо возможности самостоятельного национально-государственного развития и оставившей у них немало тягостных воспоминаний. Следует признать, что опыт истекших двух десятилетий развития дружественных советско-эстонских, советско-латвийских и советско-литовских отношений создал благоприятные предпосылки для дальнейшего укрепления политических и всяких других отношений СССР с прибалтийскими соседями. Это показали и последние дипломатические переговоры с представителями Эстонии, Латвии и Литвы, и те договора, которые были подписаны в Москве, в результате этих переговоров... Ввиду особого географического положения этих стран, являющихся своего рода подступами к СССР, особенно со стороны Балтийского моря, эти пакты предоставляют Советскому Союзу возможность иметь военно-морские базы и аэродромы в определенных пунктах Эстонии и Латвии, а в отношении Литвы устанавливают совместную с Советским Союзом защиту литовской границы. Создание этих советских военно-морских баз и аэродромов на территории Эстонии, Латвии и Литвы и ввод некоторого количества красноармейских частей для охраны этих баз и аэродромов обеспечивают надежную опору обороны не только для Советского Союза, но и для самих прибалтийских государств и, тем самым, служат делу сохранения мира, в котором заинтересованы наши народы... Особый характер указанных пактов взаимопомощи отнюдь не означает какого-либо вмешательства Советского Союза в дела Эстонии, Латвии и Литвы, как это пытаются изобразить некоторые органы заграничной печати. Напротив, все эти пакты взаимопомощи твердо оговаривают неприкосновенность суверенитета подписавших их государств и принцип невмешательства в дела другого государства... Мы... заявляем, что болтовня о советизации прибалтийских стран выгодна только нашим общим врагам и всяким антисоветским провокаторам».

Менш ніж за рік, ця «балаканина» стане реальністю і всі побачать, чого варте слово Кремля про недоторканність суверенітету тих невеликих держав, з якими він підписує начебто рівноправні партнерські угоди...

Щодо Фінляндії, брехня ще більш цинічні: рішення про воєнну операцію вже ухвалене, а Молотов говорить, що «мы готовы идти навстречу Финляндии в тех вопросах, в которых она особенно заинтересована...».

Говорить голова Раднаркому та нарком закордонних справ і про відносини з Туреччиною, які різко загострилися за останній рік:

«О существе этих переговоров пишут за границей всякую небылицу. Одни утверждают, что СССР, будто бы, требовал передачи районов Ардагана и Карса. Скажем от себя, что это — сплошной вымысел и ложь. Другие утверждают, что СССР требовал, будто бы, изменения международной конвенции, заключенной в Монтре, и преимущественных прав для СССР в вопросе о проливах. Это — тоже вымысел и ложь».

Мине рік, Молотов поїде в Берлін до Гітлера і там порушуватиме саме ці питання, які зараз він називає «суцільною вигадкою і брехнею». Ба більше: йтиметься і про військово-морські бази СРСР у Туреччині...

І, нарешті, ледь не пацифістський фінальний акорд із засудженням — кого б ви думали? Ясна річ, американського імперіалізму:

«...Наша страна как страна нейтральная не заинтересованная в разжигании войны, примет все меры к тому, чтобы сделать войну менее разрушительной, ослабить ее и ускорить ее окончание в интересах мира. С точки зрения такой перспективы, решение американского правительства об отмене запрета (эмбарго) на вывоз оружия в воюющие страны вызывает законные сомнения. Едва ли может быть сомнение, что это решение будет иметь своим результатом не ослабление войны и не приближение конца войны, а наоборот — усиление, обострение и затяжку войны».

Інакше кажучи, «нейтральний» СРСР, який щойно приєднав після походу на Захід території з населенням 13 мільйонів осіб і готується «визволяти» все нові і нові народи, засуджує тих, хто продає (навіть не роздає безплатно!) зброю жертвам агресії, щоб вони могли себе боронити. Мине півтора року — і Кремль заспіває зовсім інші пісеньки, але не всі на Заході йому повірять...

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments