Василь СТЕФАНИК: нестерпна боротьба на полі Духу
«Моя література — в моїх листах»
Василь Стефаник
У сповідальній новелі «Моє слово» заповідав собі: «Слово своє буду острити на кремені моєї душі...»1
Радісно втішався, що жиє в своєму світі — у хмарі своєї фантазії, розпускаючи сто раз «сили своєї душі, аби далекими сьвітами відшукали мені щастє моє».
Ліричну сповідь «Моє слово» двадцятивосьмилітній письменник присвячує Євгенії Калитовській, в яку він безмежно закоханий, і просить її молодшу сестру Ольгу Гаморак передати їй своє сердечне одкровення.
Написав Василь Стефаник цю свою «біографію, держану в тоні Wahrheit und Dichtung,»2 у Кракові до дня народження своєї коханої в надії розчулити її цією магією надії, розпачу і сердечних переживань і співчутливо прихилити до своїх страждань і жадань. Його кохана жінка одружена, старша за нього на сім літ, має діток — полишити родину заради нього, хоча її почуття також щирі й глибокі, вона не може. І Стефаник пише цю лаконічну, наповнену символами і алегоріями драму свого життя — в емоційному злеті своєї фантазії прагне «виловити всі ясні хвилі» своєї долі. Ще сподівається, що його «найвищий ідеал жінки» — Геня, Євгенія — відповість на його почуття, на його сердечні бажання, хоча неводи надії і щастя «рвуться і не годні нічого зловити».
Його душа піднімається «на чорних хмарах» до далеких світів, його лет до сонця ріже «зводи небесні» та обриваються його ширяння в світляних висотах — падає він «з високости в долину» — з висот надії на щастя. Падає у розпач, у відчай, бо до свого сонця, до свого щастя долетіти його душа не може.
Василь Стефаник страждає. Він нещасливий у коханні, але чи та сердечна сповідь, спровокована нерозділеною любов’ю і хворобою матері, втішила його як митця?
Ольга Гаморак, яка на прохання письменника прочитала його «Confiteor» — цю магічну сповідь, відповідає: «Ваш світ чорний і без просвітку».
Читала Ольга багато його «чорних листів», які Стефаник посилав і до Євгенії Калитовської, і до неї самої: «Тими листами робите єї такі самі чорні безпросвітні хвилі, які сами перебуваєте»,3 — відповідала Ольга.
Наступного 1900 року Василь Стефаник вітає Євгенію Калитовську з днем народження знову новою ліричною сповіддю «Дорога». Пересилає, як і попереднє вітання «Моє життя», Ользі з проханням також передати цей твір сестрі. Ольга вражена емоційно скорботним настроєм і цієї сповідальної новели та боїться, що її сестра, «як візьме до рук той гарний подарунок», то її «покриє смертельна блідність». «Могла би-м не дати, — пише Стефанику Ольга, — знаючи це, але дам, бо признаю це право людське, і вже-м склонна повірити тій великій суперечности, що велике нещастя є великим щастям».4
Очевидно, що Ольга Гаморак вважала великим нещастям передусім нерозділене кохання Василя Стефаника, хоча не тільки сердечні муки чорнили його світ. «Ваш світ чорний і без просвітку», — писала Ольга, називаючи Стефаника «безвихідним песимістом».
Глибоким, невтишимим болем для письменника була важка хвороба матері та її смерть. Його настрої тьмяніють, загортаються в чорну хмару печалі й страждань, його потужні творчі крила ламаються, бо на мамині «очи смерть долоню поклала».
Василь Стефаник з глибокою скорботою переживає важку хворобу матері. «Моя мати була і є дуже хвора», — пише він 24 листопада 1895 р. у листі до В.І. Морачевського. — Донині у мене іншої любови нема, як до матері, і я тяжко терпів».(1,2,45)
1 січня 1900 року мати після тривалої, в стражданнях і муках, хвороби помирає. Письменник завдяки своїм новелам став на той час відомим — у 1899 р. професор Степан Смаль-Стоцький видрукує в Чернівцях його першу збірку новел «Синя книжечка» і високо оцінить у передмові талант автора. Та новеліст відчуває себе дуже одиноким, йому видається, що на нього «падає чорна хмара з якихось великих крил. Та й закриває все», (1,2,296) — зізнається В.І. Морачевському. Гірко опечалений Василь Стефаник. Він — на грані самогубства: «Мені так дуже зле, що рукою я все зміряю до чола, як то я буду стрілятися, аби добре і швиденько. Я очима гляджу у ту далекість за мамою і очі покалічив собі і голову збавив» (1,1,63).
Іван Франко у своїй знаменитій праці «Із секретів поетичної творчості» звертав увагу на те, «що всякий біль, коли б раз у раз стояв на поверхні нашої свідомості, зробився б вкінці таким нестерпним, що довів би нас до самовбійства».5
Та й сам Василь Стефаник у листі до Ольги Гаморак в грудні 1897 р. гірко скаржився: «Мій мозок чи нерви страшно брикають, що заведуть не у гріб, але до сумашедших» (1,2,180).
Василь Стефаник у ті роки — наприкінці ХІХ — початку ХХ століття — часто переживав нестерпні боріння власного духу, коли творчі муки, душевні переживання, болісні спогади і тривожні передчуття передчасного відходу за межі земного життя заполонюють свідомість, деформують сприйняття реального світу і надзвичайно ускладнюють відтворення в слові «давно погребаних вражень і споминів», ускладнюють, а то й унеможливлюють винесення їх із сутінків забуття «на денне світло верхньої свідомості».6
Це був найважчий період його життя, коли дух окрилював і знесилював митця, коли він переживав найважчий біль — біль душі, страждання, боління й боріння власного духу. Великий римський філософ і письменник Луцій Анней Сенека стверджував: «Наш дух — то володарем буває, то тираном».7
Психодрама Василя Стефаника унаочнює і підтверджує думку засновника експериментальної психології Вільгельма Вундта, що дух є «внутрішнім буттям» людини, хоча важко погодитися із його твердженням, що дух позбавлений будь-якого зв’язку із зовнішнім буттям. Водночас творча історія Василя Стефаника засвідчує правоту К.Ґ. Юнґа: «... дух означає суму всіх проявів раціональної думки, або інтелекту, включаючи волю, пам’ять, уяву, творчу силу і прагнення, вмотивовані ідеалами».8
Психологічні драми Стефаника навертають до визначення К.Ґ. Юнґа: «душа є духом». І справді, цей дух то піднімав митця на крилах творчого визрівання в Слові, то тиранічно брав у облогу його свідомість, захоплював його духовний простір, володарюючи його настроями, почуттями, надіями.
Звіряється Василь Стефаник у своїх фаталістичних настроях чи не найближчому другові Вацлаву Морачевському, який відкриває перед його творчістю своїми перекладами польською мовою широкий читацький світ: «Вацлав Морачевський — моя дорога в світ». Особливо популярний польський журнал Zycie, який редагував також добрий приятель Стефаника Станіслав Пшибишевський, завдяки Вацлаву Морачевському публікує його новели. Незабаром новели Василя Стефаника з’являються в перекладах чеською, німецькою, російською мовами.
Та літературна слава не втішає Василя Стефаника. Глибокі душевні рани не загоюються — душа письменника, виснажена творчою одержимістю, боліла, і цей біль підсилювався конфліктом із батьком, який через чотири місяці по смерті матері одружується з молодшою навіть від сина Василя на 7 років красунею Марією Луцик. І хоча на це в Семена Стефаника були поважні причини — велике господарство, 180 моргів землі, багато худоби, безліч господарських обов’язків, все це потребувало і рук господині, — сини, передусім Василь, рішуче були проти одруження батька.
Через кілька місяців у тому ж 1900 році, переживаючи свою самотність, нервові напади, впадання «в нетяму», Стефаник напише: «Я такий самотній і забитий у світі... Тато просить, аби на него не гніватися, аби єму простити. І я колись поїду до него, бо все єму дарую, що провинив проти мене. А то, що за маму борзо забув і діти кривдив, лишиться навіки, бо я в него лиш гостем буду» (1,2,332).
Для Василя Стефаника це «страшна новина». І в листі до дідича з села Русова Йосипа Теодоровича просить «заявити мойому батькові, що на його одруженя дозволу не даю і ніколи на це не погоджуся. Коли ожениться, то я його не буду бачити, хіба що аж на катафалку» (1,2,307).
Батько — Семен Лукич Стефаник, одержимий ненаситною жадобою збагачення, відзначався тиранічним характером, нерідко жорстоко поводився із наймитами, караючи їх за найменші прояви лінивства чи пияцтва. Був немилосердним і не виявляв жодного співчуття до своєї дружини Оксани, яка надривала сили в роботі.
Русівський багач, владний, енергійний і метикуватий у торгівлі господар, який славився своїм маєтком на весь повіт, Семен Стефаник і сам від рання до пізньої ночі гарював до вичерпання сил на господарстві й безжально гнав на працю свою дружину, дочок і синів.
Але своєму синові Василеві Семен Стефаник бажав іншої долі — волів бачити його паном і тому охоче виділяв певну суму на його навчання. Правда, не був надто щедрим. Проявилася його скупість і в тому, що він зекономив на вбранні сина-гімназиста, поселив його у будинку, де міські повії приймали своїх клієнтів...
Спочатку малий Василько навчався в Русівській трирічній школі, далі в Снятинській чотиривідділковій школі, а згодом і в польській гімназії в Коломиї. Що пережив сільський хлопчина в цих навчальних закладах — не переповісти. Про свої муки, переживання згадував Василь Стефаник на схилі свого земного життя: «Ще тепер, по 50-х роках мойого життя, хоча рідко, але в сні вважається мені, що я сиджу в школі. Безконечний жах викидає мене з постелі, і я мушу такий сон нервово перехорувати». (1,1,18).
Фізичні та моральні знущання вчителів-шляхтичів, повсякчасне приниження його як мужицького сина, насмішки, глум, зневага і цькування з боку панських дітей-гімназистів доводили вразливого Василька до глибоких психологічних переживань і страждань, вироблення в ньому комплексу неповноцінності, закарбування в його свідомості почуття соціальної та національної упослідженості.
Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»
1 Василь Стефаник. Зібрання творів у трьох томах у чотирьох книгах. Т.1. Твори/Редактор і упорядник тому Роман ПІхманець. Івано-Франківськ: Місто НВ. 2020. С. 2,8,2 (далі вказується тільки том, книга і сторінка).
2 «Правда і вигадка» (нім.)
3 Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Ф.8. Од.зб. 385.
4 Цит. за кн..: Костащук В. Володар дум селянських. Ужгород: Карпати, 1968. С. 96.
5 Іван Франко. Вибрані твори у трьох томах. Дрогобич. Коло — 2004. — Том 3. — С.132
6 Іван Франко. Вибрані твори у трьох томах. Том 3. — С.134.
7 Сенека Луцій Анней. Моральні листи до Луцілія. Переклав з латини Андрій Содомора. — К.: Основи 1996. — с. 150
8 Карл Густав Юнг. Душа и миф. Шестьархетипов. — С.290
