Від Революції розпаду до Революції Гідності
Кожна революція оригінальна по-своєму. Проте технологія революційних змін завжди мала одну спільну рису: сили, які визрівали всередині політичного ладу, руйнували його, щоб створити новий.
Революція 1989 — 1991 рр., яка покінчила з диктатурою вождів КПРС і спричинила зникнення російсько-радянської імперії, відрізнялася від попередніх тим, що була революцією розпаду. Вона зруйнувала партію, в силовому полі якої перебувала ця імперія, але не створила ні нового соціально-економічного ладу, ні адекватного йому соціально-політичного устрою. Новий суспільно-економічний лад почав визрівати на порожньому місці. Необхідною умовою для його вистигання був розпад ленінської держави-комуни. Процес визрівання мусив зайняти кілька десятиліть. Колишні союзні республіки по-різному розпорядилися цим історичним часом.
Щоб зрозуміти, як розпорядилася ним Україна, треба охарактеризувати той спотворений світ «розвинутого соціалізму», в якому проживало від народження останнє покоління радянських людей. І, звичайно, треба з’ясувати причини розпаду ракетно-ядерної наддержави, існуванню якої не загрожували ні зовнішні, ні внутрішні вороги.
СПОТВОРЕНИЙ СВІТ КОМУНО-СОЦІАЛІЗМУ
В. Ленін був винахідником двоканальної системи влади з двома вертикалями — позаконституційною компартійною і конституційною радянською. Організаційно розмежовані, партія і ради являли собою одну політичну силу, тому що ради складалися з комуністів, поповнених співчуваючими їм безпартійними громадянами («блок комуністів і безпартійних»). Персональний склад рад визначався парткомами і комітетами державної безпеки, після чого легітимізувався на контрольованих ними же виборах. Радянські органи користувалися повнотою управлінської влади, але в кожній ланці підпорядковувалися парткомам. Обидві владні вертикалі будувалися на засадах «демократичного централізму» з безумовною підпорядкованістю нижчих ланок вищим. Це означало, що влада, яку назвали радянською, насправді являла собою політичну диктатуру вищого партійного керівництва.
Однак В. Леніна не влаштовувала тільки політична диктатура. Повернувшись з еміграції, він поставив перед своєю партією завдання створити «державу-комуну», покликану здійснювати комуністичне будівництво в дусі ідей революційного марксизму середини ХІХ ст. Під гаслом «експропріації експропріаторів» ця держава-комуна за два десятиліття (1918 — 1938 рр.) експропріювала суспільство і доповнила політичну диктатуру вождів диктатурою економічною.
Засоби виробництва, якими володіли громадяни, робили їх власниками одержаного продукту, тобто ставили державу в економічну залежність від суспільства. Експропріація суспільства, здійснювана під облудними назвами «націоналізації» та «усуспільнення» (!), ставила громадян в економічну залежність від держави-комуни.
Соціально-економічні перетворення міжвоєнного періоду, здійснювані під гаслом будівництва соціалізму, зосередили майже всі засоби виробництва (за винятком присадибного господарства колгоспників) у державі. Не втрачаючи ознак приватності, державна власність під благозвучними назвами загальнонародної й колгоспно-кооперативної опинилася в руках купки вищого партійного керівництва.
Категорія власності має три функції, які можуть бути розведеними: володіння, розпорядження і користування. Політбюро ЦК КПРС здійснювало функцію володіння: затверджувало розподіл виробленого продукту між нагромадженням і споживанням, містом і селом, галузями виробництва, регіонами тощо. Функція розпорядження здійснювалася компартійно-радянською номенклатурою. Вона не була новонародженим класом, тому що розпорядження власністю являло собою функцію номенклатурної посади, а не людини, яка її займала. Функцію користування здійснював позбавлений власності пролетаріат: робітники (які були пролетарями від початку), працюючі в колгоспах і радгоспах селяни, технічна інтелігенція. Через це виникла зворотна залежність держави від суспільства.
Ця залежність була наслідком експропріації суспільства державою, але не являла загрози для партійного керівництва. Адже створена В. Леніним держава не піднімалася над суспільством, як усі інші, а занурювалася в нього обома владними вертикалями з усіма контрольованими ними інституціями. Компартійна вертикаль пронизувала товщу суспільства комітетами багатомільйонної партії і підпорядкованими їй ветеранськими, жіночими та національними організаціями, комітетами ще численнішого комсомолу з організаціями піонерів та жовтенят і комітетами державної безпеки з мільйонами навербованих в суспільстві інформаторів. Радянська вертикаль вторгалася в суспільство державними і профспілковими структурами, кооперативними і громадськими організаціями.
Підпорядковані обом вертикалям влади органи, організації та їхні структури теж будувалися на засадах «демократичного централізму». Внаслідок цього суспільство вертикалізувалося. Незалежні від влади організації горизонтального типу, на основі яких мусило б розвиватися громадянське суспільство, були ліквідовані або вертикалізовані.
Практичне злиття держави з суспільством означало, що працівники всіх сфер матеріального виробництва мусили користуватися державними засобами виробництва (простіше кажучи — працювати) так, як вимагали парткоми, профкоми, господарські органи, органи державної безпеки тощо. Коли вони саботували працю, держава їх карала, не зупиняючись перед геноцидом (1932 — 1933 рр. в Україні й на Кубані). Щоб вони працювали з ентузіазмом, держава іноді включала механізм матеріальної заінтересованості (наприклад, на перших етапах стаханівського «руху»).
Ленінсько-сталінська держава-комуна впродовж десятиліть здійснювала селекцію суспільства. Перше покоління радянських громадян було знищено або «лягло» під владу. Друге і третє покоління вирощувалося в пробірках. Воно вже не знало іншого світу, крім спотвореного, а тому вважало його нормальним. Позбавлені приватної власності й горизонтальних зв’язків між собою, розпропаговані від дитячого садка до кінця життя громадяни були безпорадними перед тоталітарним монстром. Цей монстр пильно слідкував за життям кожної людини від її народження в державному пологовому будинку до поховання на державному кладовищі.
РОЗПАД РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ
Як бачимо, існуванню російсько-радянської імперії не загрожували внутрішні політичні сили, бо їх не існувало. Проте вона розпалася.
Радянську економіку називали директивною, або командною. З моменту утворення вона була мертвою, оживаючи тільки тоді, коли ззовні надходили команди. Немало людей, від робітників до міністрів намагалися використати внутрішні резерви, щоб поліпшити продуктивність праці й якість продукції. Однак їхні намагання частіше за все сходили нанівець, тому що командна економіка була позбавлена життя.
Провідні країни після Другої світової війни увійшли в фазу постіндустріального розвитку, яка характеризувалася безперервністю науково-технічної революції. Радянський Союз залишився на індустріальній фазі, в якій превалювала економіка вугілля і сталі. Намагаючись пристосуватися до нових світових трендів, керівництво країни розгорнуло видобуток нафти і газу, щоб реалізувати енергоносії на зовнішньому ринку і здобути валюту для фінансування воєнно-промислового комплексу, імпорту сільськогосподарської продукції, допомоги країнам «соціалістичної співдружності», яких не можна було утримати в рамках імперії тільки силовими засобами (Албанію і Румунію не утримали), залучення в орбіту російського комунізму країн «третього світу». Однак гонка озброєнь, яка виснажувала народне господарство, зовнішньополітичні авантюри, починаючи з війни в Афганістані, Чорнобильська катастрофа, падіння світових цін на енергоносії, вимивання колосальних сум із бюджету внаслідок невдалої антиалкогольної кампанії та немало інших чинників підводили наддержаву на грань економічної катастрофи. Ставало очевидним, що партійне керівництво господарством, при якому ті, хто давав директиви, не відповідали за наслідки господарювання, заводило країну в глухий кут. Здійснена в 1987 р. економічна реформа, яка не виходила за межі звичних уявлень про вдосконалення управління підприємствами, провалилася, після чого процеси розбалансування економіки поглибилися. У наукових колах почали висувати ідеї роздержавлення народного господарства, плюралізму форм власності й переходу до вільного ринку.
Беручи курс на «революцію згори», які практикувалися з часів Петра І, М. Горбачов спирався на ту політичну силу, яку очолював. За чотири роки «перебудови» він увів до політбюро ЦК КПРС 12 нових діячів, тобто вигнав усіх геронтократів і повністю оновив найвищий орган влади. Однак встановлений у 1917 р. політичний режим залишався недоторканним. У ситуації неминучого краху генеральний секретар ЦК зробив наголос не на безнадійних спробах трансформувати економічну систему, створену свого часу під політичний режим, а на прагненні пристосувати режим під нову економічну реальність, яка виникла у світовому господарстві після Другої світової війни («повновладдя Рад»).
М. Горбачов належав до другого, вже «пробіркового» покоління радянських людей (homo sovieticus), яке не сприймало оточуючу дійсність як спотворений світ. На відміну від попередників на посаді генерального секретаря він не сприйняв ідею «повновладдя Рад» як катастрофічну для ленінсько-сталінського режиму. Передача всієї влади радам означала розрив зв’язку «партія — ради», яка перетворювала їх на одну політичну силу. Тим часом тільки силове поле партійної диктатури утримувало в рамках російсько-радянської імперії країни «соціалістичної співдружності» і республіки Радянського Союзу.
Можна здогадатися, що ідею «повновладдя Рад» заронив у світогляд М. Горбачова Олександр Яковлєв. Із 1953 р. він працював у апараті ЦК КПРС, з 1966 р. завідував відділом пропаганди ЦК, а з 1973 р. працював послом у Канаді. У 1983 р. Горбачов побачився з ним під час візиту в Канаду і зрозумів, що їхні погляди збігаються. Подібно Яковлєву, Горбачову остогиділо правління геронтократів у політбюро ЦК КПРС. Тим більше, що будучи наймолодшим членом найвищого органу влади, він мав шанси здобути посаду генерального секретаря ЦК, і таки здобув її в 1985 році. За підтримки Горбачова Яковлєв повернувся в Москву і знову очолив відділ пропаганди ЦК КПРС. Коли Горбачов став генсеком, він зробив Яковлєва членом ЦК КПРС і секретарем ЦК, а в 1987 р. — членом політбюро ЦК КПРС.
Яковлєв ніколи і нікому не розкривав своїх поглядів до кінця. Тільки в 1999 році у передмові до російського видання спільної праці міжнародного колективу авторів під керівництвом Стефана Куртуа «Чорна книга комунізму» він зізнався: «Понад 40 років тому я зрозумів, що марксизм-ленінізм — це не наука, а публіцистика — людоїдська і самоїдська». А в інтерв’ю «Независимой газете» (від 2 грудня 2003 року), приуроченому до свого 80-річчя, він визнав: «Задля справи доводилося і відступати, і кривити душею. Я сам грішний: лицемірив не раз. Казав про «оновлення соціалізму», а сам знав, до чого справа йде».
Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
