...Всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало передовсім: чи знатиме світ про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема — ще більш духовна: чи буде кому помолитися за всіх, хто загинув?
Джеймс Мейс, видатний історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

Він не мислив себе поза Україною

Скарби високих дум Сергія Єфремова
26 липня, 2003 - 00:00


Чотири велети духу, чотири атланти, що, заступивши своїх великих попередників, на рубежі XIX—XX століть взяли на свої плечі духовне небо України — Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Іван Огієнко. Життя зводило їх і розводило, розкидало по різних куточках землі, щоб по завершенні ХХ століття навічно повернути до рідного народу. Їхня спадщина має непересічну цінність для національного відродження. Зі стародруків, із зарубіжних видань, із архівних матеріалів, розкиданих по всьому світу, постали перед нами монументальна «Історія України-Руси» М. Грушевського в десяти томах і його ж шеститомна «Історія української літератури», книжкові полиці бібліотек прикрасили двотомник і кілька окремих збірників творів В. Винниченка, завдяки невтомній подвижницькій праці професора Миколи Тимошика вийшли в світ і фундаментальні твори І. Огієнка (митрополита Іларіона). На цьому тлі особистість і доробок Сергія Олександровича Єфремова (1876–1939) були репрезентовані дещо скромніше, бо й пізніше за своїх попередників почали з’являтися, і в значно вужчому обсязі. Хоча за великим рахунком Сергій Єфремов із гідністю посів місце поруч них, а разом вони й склали цю четвірку великих будівничих України ХХ століття, які не шкодували живота свого, творячи із сірої й забитої маси населення — українців, а з адміністративно-географічної Малоросії — державу Україну. «Я поклав був собі, — згадує С. Єфремов у спогадах «Про дні минулі», — по-українському писати на всякі теми, що мене як людину цікавили; по-російському ж — тільки на українські… Сферу українського письменства й українських інтересів треба було, на мою думку, розсувати на всю широчінь людських інтересів…»

БУДІВНИЧИЙ «НАРОДНОГО ВОСКРЕСІННЯ»

Сергій Єфремов і робив це, «розсуваючи на всю широчінь» сферу українських інтересів, свідченням чого є його монументальне, на 750 сторінок, «Вибране», підготовлене й упорядковане залюбленою у творчість С. Єфремова відомою дослідницею Елеонорою Соловей («Наукова думка», 2002), з під дбайливої руки якої раніше вжевийшли «Літературно-критичні статті» С. Єфремова («Основи» — «Дніпро», 1993) та його ж «Щоденники» (бібліотека газети «Рада», 1997). Додамо до них і підготовлену Михайлом Наєнком капітальну «Історію українського письменства», що з’явилася нарешті 1995 року. Кажу нарешті, бо вибудованою Єфремовим стрункою хрестоматійною ієрархією українських письменників, тобто, за словами М. Наєнка, «встановленим С. Єфремовим каноном» ми користуємось і досі, хоч і не відали, хто ж витворив його. Як багато з історії життя і творчості С. Єфремова ми не знали та й досі, на жаль, не знаємо! Він тільки повертається до нас.

Автор вкладає у відомі, здавалось би, літературні сюжети стільки власних думок, мрій, що до його самого можна віднести слова, сказані ним про Володимира Дебагорія-Мокрієвича: «учасник першої активної боротьби з російським самодержавством, один із тих останніх могікан, з тих сильних людей, що почали були свого часу нову сторінку в громадському житті колишньої тюрми народів».

Брак політичної системи не давав українству змоги розвивати усі сторони свого життя, але всі загальні знання уміщувала в собі наша література. Вийшовши з-під селянської стріхи, вона й жила їхніми болями. Усе свіжіше, енергійніше, цвіт і надію нації захоплював і всмоктував у себе загальноросійський табір. За браком своєї політичної трибуни її роль в Україні прибирала на себе література, оскільки саме письменники виконували значну частину роботи і культурної, і громадської, і політичної. С. Єфремов докладно розкриває, як перед нашими класиками поставали в усій своїй складності й невідкладності національні проблеми, змушуючи раз по раз самим собі, а потім і своїм читачам ставити сакраментальне запитання: «Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?» — з усіма їх політичними наслідками.

Отак і трагічна доля С. Єфремова, як кардіограма, вістить долю народну. Він у кожній своїй роботі ніби стоїть перед судом власної совісті, вимагаючи цього ж і від друзів. Будучи від природи скромним, не випинаючись самотужки на передній план, волею обставин С. Єфремов опинився на вершині політичного життя. Ні, не стільки волею обставин, як чесністю, принциповістю, порядністю, вмінням говорити у вічі друзям не тільки про їхні достоїнства, а й про недоліки.

«ВИКРИТТЯ» СВУ

Єфремов ніколи й ніяких недомовок не допускав, ніякого роздвоєння не визнавав, у патріотичному галасі участі не брав, його кредо — «навколішки ні перед ким не стану, каятись не буду». Отже, перспектива, відповідно, ясна: «мандрівочка, і мабуть, неблизька пахне». Він знав, що говорив. У вимушені мандри він відправлявся майже за кожного режиму — двічі за царського, тричі за радянського, аж поки 1929 р. партійними кукловодами та органами НКВС його не було «призначено» на роль керівника неіснуючої «підпільної контрреволюційної організації Спілки визволення України (СВУ)», від початку й до кінця, як встановили нині дослідники, сфальсифікованої й змістифікованої. «Викриття» потягло за собою смертний вирок, замінений на десять років тюремного ув’язнення, з якого він живим уже не вийшов. Слідом за автором і всі його твори були ув’язнені у «спецхранах». У чиємусь зі спогадів я вичитав, як уже влітку 1938 р. уповноважений НКВС вилучав єфремовський архів, що був на збереженні у його родички. Він зібрав усе гамузом, повпихав безцінні рукописи до картопляних мішків і віддав двірникові-п’яниці, можеш, мовляв, продати «на обгортку оселедців». Скільки ж це безцінних томів пішло прахом!

Розгорнімо ж книжку «Вибраного» С. Єфремова, вчитаймося в її сторінки, щоб зрозуміти, чому такою невситимою звірячою ненавистю кипів до нього режим, знищуючи навіть пам’ять про свого супротивника. Навіть М. Грушевський не викликав такої ворожості, як С. Єфремов. Грушевський міг з еміграції надіслати до сталінських сатрапів покаянного листа, міг на своєму ювілеї 1926 р., не уявляючи, напевне, трагічних перспектив для себе, висловлювати подячне слово радянській владі та професійним організаціям за влаштування такого величавого свята; С. Єфремов же, й отримуючи смертний вирок, замінений на десять років ув’язнення, де й загинув, залишався твердим у своїх переконаннях. Оцієї твердості більшовики йому й не прощали, навіть мертвому.

С. Єфремов не лише мріяв про народне воскресіння і відстоював з усіх сил право українського народу не просто на існування, а на свій самостійний політичний і національний розвиток. Тому і літературу він розглядає, як прояв життя народу, як покажчик громадського руху. «Мало якому народові у світі, — писав він, — доводилось переживати трагічнішу, нещаснішу долю, як та, що зазнав за своє історичне життя і зазнає й досі народ український».

Історичну долю народу С. Єфремов простежує, роздумуючи над феноменом Гоголя у своєму есе «Між двома душами», який, на жаль, не увійшов до «Вибраного», оскільки виданий трохи раніше, хоча б до даного видання найбільше пасував, ставши поряд із «Фатальним вузлом», в якому С. Єфремов блискуче відтворює той ґрунт, з якого органічно виріс і виразні сліди якого знаходимо в його літературній творчості, В. Короленко. Ці сліди — українські, проте вони, на жаль, як і в Гоголя, лишились чисто абстрактними, а не конкретним народним життям «зі своєрідною фізіономією, оригінальною мовою, цікавим світоглядом та могутніми рухами й нахилом до розвитку і поступу».

Український письменник завжди стояв на фатальному роздоріжжі, «розполовинюючи себе на офіціальну й неофіціальну людину», як це спостерігаємо на прикладі Панаса Мирного та Івана Нечуя-Левицького, цих двох постатей 70-х років XIX ст., «що вибиваються зі споду й передній займають план, виблискуючи на кону українського повістевого письменства», хоча, відзначає при цьому С. Єфремов, виблискують по- різному, бо вони не тільки різнилися своїми вдачами, а й долю мали неоднакову: Панас Мирний далеко глибший талантом своїм, з ширшим розмахом, ніж Іван Нечуй-Левицький.

«ЗАЦЬКОВАНИЙ ЗВІР»

Закономірно, що слідом за цим іде монографія про М. Коцюбинського, який наочно своєю творчістю показав зв’язок своєї творчої манери і з І. Нечуєм-Левицьким, і з П. Мирним. Виробляючи, формуючи складові свого стилю і цим доводячи свою «самостійність, себто оригінальність», він все ж не одривається «од літературних джерел». Але ой як же нелегко було відстоювати свою самостійність і оригінальність! Жорстоке життя потребувало своїх офір. Хоч він і виріс на першорядну постать у нашому письменстві, та побутові гризоти й постійні душевні драми не покидали його. Можна було б підробляти в російській літературі, як це багато хто з молодих робить і сьогодні в незалежній Україні, але Коцюбинський був свідомий свого обов’язку і не хотів «працювати у чужу хату, коли є власна» . А власна не гріла і не тішила, і Коцюбинський змушений гірко проректи: «не хочу, втомився». «Щось од зацькованого звіра вчувається в цьому «не хочу…», — констатує С. Єфремов.

Зацькованим звіром почувалися не лише українські письменники, а й увесь український народ. Його гнітили, давили, всілякими указами, циркулярами й рескриптами оголошували поза законом, а він, уже зовсім зниділий, обезкровлений, при першій нагоді оживав і підводився то в натхненному пророчому слові Тараса Шевченка, то в слові Панаса Мирного, «що підіймає з серця сором, гнів і ненависть тяжку», то у слові М. Коцюбинського, який прожектором свого таланту досягає гармонії життя.

Подібної гармонії все життя прагнув і С. Єфремов. Всебічно й глибоко оглянувши літературний доробок попередників, він упевнився, що попереднє покоління «зберегло українське слово, дало йому місце вислову, обточило й обшліфувало його до всестороннього вжитку й передає тепер новітнім часам, як «твердую крицю», як зброю міцну, як творчий матеріал».

Він сподівався, і ці сподівання виливалися в нові проекти, статті, дослідження. Під впливом громадського піднесення 1905 року він стає одним із засновників Української демократичної партії, разом із друзями-однодумцями Є. Чикаленком, М. Павловським, Ф. Матушевським, А. Ніковським засновує газету «Рада», фінансове плече якій підставляє В. Симиренко. Ставлячи своїм ближчим завданням «служити злободенним громадським і політичним інтересам України», газета залучає до співпраці В. Винниченка, Д. Дорошенка, Б. Грінченка, М. Старицьку-Черняхівську, О. Олеся, М. Левицького, С. Васильченка. Та недовго «Рада» була речником і дзеркалом українського життя. «З великим жалем на серці» вона з кінця 1910 р. мусила припинити своє існування.

1917-й. І знову першим українським органом постає щоденна українська газета під назвою «Нова Рада», а в ній ті ж чільники, що й попередньою «Радою» опікувалися, — А. Ніковський, М. Грушевський, Є. Чикаленко, С. Єфремов, І. Шрам та інші. Кошти ж на видання, уже по смерті — згідно із заповітом, знову дісталися від В. Симиренка.

С. Єфремов — у гущині політичних і культурно-літературних подій. Він спершу один із заступників (поряд з В. Винниченком) голови Центральної Ради М. Грушевського, а з червня 1917 го, коли Центральна Рада створила Генеральний секретаріат, очолює секретаріат з національних справ, а з жовтня береться за створення «єдиного національного фронту» проти більшовиків.

ЧОМУ НАДІЇ «ОДЦВІЛИСЯ»?

Та надії на вільне існування й розвиток України як держави не справдилися, вони «одцвілися, — каже С. Єфремов, — дуже хутко й одсунулися кудись удалечінь». Скрізь, надто ж на Україні, настала така деморалізація, таке «розтління нравів», така задуха в сфері друкованого слова, що дихати стало нічим і ніяк, «і сором часто пече лице за те, що виходить з-під нечувственного друкарського станка». Саме існування культури було поставлено під загрозу. «Всяка диктатура, — переконаний С. Єфремов, — вільного слова не терпить». Уже з початком «тріумфальної ходи» радянської влади зникають в Україні ці незалежні органи політичного слова — видавництва, книгарні, натомість з’являються «штатс-видавництва, та не тільки це, а й штатс-література, штатс-поезія, штатс-мистецтво». Письменство враз загнано у такі куточки, в яких «абсолютно ніде повернутися»: або сам собі кулю в лоб пустиш, як М. Хвильовий, або в Сандормосі тобі пошлють її в потилицю, як М. Зерову чи Л. Курбасу. Бита дорога української інтелігенції стелилася на Соловки, Воркуту, Колиму і Магадан.

Захопившись революційним романтизмом, ми й недобачили чи не захотіли вчасно розгледіти, яку вузеньку і, власне, убійчу, без жодної будучини, стежку одвів Україні комуністичний режим. Не терплячи вільного слова, він не терпів і його глашатаїв. І це перш за все відчув на собі Сергій Єфремов. Продовжував ставити питання про обставини «хатньої» війни, про неприпустимість всякої диктатури, монополії на слово й думку, бо вважав, що «з усіх монополій на світі найфатальніше дається взнаки монополія духу — ця кричуща до самих основ людського життя суперечність…»

С. Єфремов, на відміну від деяких своїх колег, став в опозицію до існуючого режиму з першого ж дня його існування й відхилив усі пропозиції до співпраці. Моргни він хоч раз оком на знак згоди, й бути б йому президентом Української академії наук, в якій він заступав пост віце-президента. На що йому не раз досить прозоро й натякали. Коли удав, що не розуміє натяків, можновладці вирішили зіграти на самолюбстві й амбіціях, на розпалюванні неприязні між ним і М. Грушевським, взаємини з яким в силу різних обставин у С. Єфремова були дещо напружені.

НКВС добре вивчив вдачу і одного, і другого, і вміло зіштовхував їх лобами, пускаючи раз у раз поголоски на адресу одного нібито з вуст другого. Манив і пряником. Та, дивно, той же Грушевський після нібито подячних слів на адресу радянської влади за влаштування ювілею водночас звертає увагу присутніх на територіальну надщербленість України, задаючи залу непросте запитання: «Де ви, українці, поза Україною сущі?» Це був тріумф, згадує Гр. Костюк, це був вибух великої сили української державної свідомості. Чи могла влада з цим миритися, лишати поза увагою подібні демарші? Запитання риторичне.

«НА ГНИЛИЗНІ НІЧОГО ТВЕРДОГО НЕ ЗБУДУЄМО»

Усе й робиться для того, щоб їх роз’єднати, розвести по різних полюсах, розсварити. І коли це не вдається, в партійно-чекістських кабінетах приймається рішення 1928 року «стимулювати кампанію» проти Єфремова, аби, я так думаю, не просто знешкодити одного, а й залякати другого, аби утримався надалі від необачних, на думку влади, висловів і дій. Розпочинається масова кампанія боротьби з «єфремовщиною», самого ж Єфремова усувають від «усякої організаційної та адміністративної роботи в органах ВУАН».

Чекісти вже потирають руки: Єфремова, здається, загнано в глухий кут, з якого не те що вийти, повернутись ніяк. Але він не здається. Чим болючіше б’ють його, тим гостріше він ставить питання перед самим собою: що ж таке являють більшовики? «Може, моя стара істота, — розмірковує він, — просто не розуміє «нових» вимог часу, може, мій «старий» міх «нового» вина не вміщає. Може, з мого боку просто несправедлива ота відраза, яку почуваю до усіх «героїв нашого часу». Тяжкі ці запитання, і тяжкі переживання… Але коли перед мене стають оті — брехня, провокація, хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси большевицької системи — то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої… І він (цей режим. — Л. К. ) мусить згинути. На гнилизні нічого твердого не збудуємо».

Яка глибина передбачення! Влада зрозуміла, що пряником ні С. Єфремова, ні М. Грушевського не підкупити, й режим взявся за кнута. Політбюро ЦК КП(б)У доручає ДПУ «відновити справу Єфремова», що й було втілено в інспірованій і від початку й до кінця сфальшованій «Справі СВУ». Ця справа, окрім первинної мети — знищення інтелектуальної української еліти, мала й іншу, може, локальнішу, але не менш важливу для комуністичного режиму мету: стати чітко окресленою пересторогою й Грушевському, показати йому навіч, що може статися і з ним, коли і далі дозволятиме собі переступати дозволену владою межу.

Хроніка подальших подій доводить, що ніякі перестороги не подіяли. Загнані, залякані, придавлені, ми щораз воскресали духовно при одній згадці легендарних імен Грушевського та Єфремова. Радянська влада відчувала це й не втомлювалась і далі залякувати українців «буржуазно-націоналістичними концепціями Грушевського і Єфремова» — згадаймо постанову ЦК КП(б)У від 1946 р., в якій подібні звинувачення було висунуто редакції журналу «Вітчизна» та її редакторові Юрію Яновському.

Ставши за життя в опозицію до комуністичного режиму, відхиливши всі пропозиції співпраці, переживши цькування та брутальне судилище над неіснуючою СВУ, на чолі якої нібито він був, відсидівши сповна десять років ув’язнення в політізоляторах Ярославля і Володимира, де й загинув, він смертію смерть поправ, і голос його починає лунати все гучніше й промовистіше. А «Вибране», підготовлене Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка й видане «Науковою думкою», — це ще одна пам’ятка його невмирущої і корисної праці. С. Єфремов зв’язує нас з українством минулого, аби ми вчилися, як не носити в собі дві душі, як наповнювати свою свідомість невмирущим запасом енергії, щоб і ногами, й серцем міцно триматися своєї, нашої України. Перервану нитку розвитку історії нашої думки, нашого письменства С. Єфремов зводить кінцями своїми й допомагає нам зв’язати ці кінці в один вузол, в одне ціле. Бо ж наші здобутки постануть на тому фундаменті, на тих підвалинах, які заклали нам великі попередники. Серед них — і Сергій Єфремов.

P.S.

Та «Вибране», хоч би якою важливістю й вартістю відзначалося, і є лише «Вибраним», і доробок С. Єфремова чекає на подальше оприлюднення. Нещодавно презентовано першу книгу 50 томного зібрання праць М. Грушевського. На порі й видання літературних, наукових та публіцистичних праць і Сергія Єфремова, список яких складає понад три тисячі позицій. Спеціалісти вважають, що, дай Боже, все це вмістити в 50 томів. Заслуговує на увагу єфремовська «Шевченкіана» — до «Вибраного» ввійшли лише дві його статті з цього циклу. Агатангел Кримський свідчив, що «лев’ячу частину праці Єфремова захопив собою Шевченко — починаючи від коротких заміток у «Літературно-науковому віснику» 1899 р., що містили постановку Шевченкових проблем, і до видання «Щоденника» у «Книгоспілці», наукового редактора та автора коментарів у академічному «Повному зібранні творів Тараса Шевченка» кінця 20-х років…, перше наукове видання епістолярію та «Щоденника» Шевченка».

Будемо сподіватися, що Елеонора Соловей, окрім уже виданих трьох книжок Сергія Єфремова, познайомить нас і з єфремовськими спогадами «Про дні минулі», і зі зразковою хрестоматією — тритомною авторською антологією Єфремова «Вік», і з його публіцистикою, розкиданою по сторінках «Ради», «Діла», «Літературно-наукового вісника», «Русского богатства», «Киевской старины». С. Єфремов, де і як тільки можна було, використовував найменшу можливість для пропаганди української ідеї та оборони українського слова й української літератури. Це теж унікальний і самоцінний урок для нас сьогодні. Як і його думки, спостереження, втілені в монографіях про Івана Франка та Марка Вовчка, які теж не вмістилися в даному томі.

Сергій Єфремов не мислив себе поза Україною, перейшов з нею чесно усі складні перехрестя і злами, загинув, але не зломився. Підсумовуючи свої студії над Шевченком, він писав, що важко з ним розлучатись, раз почавши з ним говорити. Ці слова я з повним правом можу віднести й до Сергія Єфремова, бо так само, як шевченківські, трудно вичерпати і його скарби, явлені нам у «Вибраному». Трудно змалювати й оцінити вагу і силу його натхненного, зболеного слова — слова про Україну, про український народ, про його долю на перехресті, на зламі віків.

Леонід КОРЕНЕВИЧ, член Національної спілки письменників України
Газета: 
Рубрика: