Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

«Витонченіше за мрію»: Олександр Герцен і Наталя Захар’їна

26 травня, 2001 - 00:00


Ведучі сторінки «Історія та Я» відкривають нову рубрику, що, сподіваємося, зацікавить читачів: «Як любили великі». Можливо, ніщо так не допомагає зрозуміти душі історичних особистостей, їхні достоїнства й слабості, і, головне, їхню відмінність від нас і подібність нам, як ті пристрасті, ті почуття, ті любовні пориви, що з такою силою захоплювали їх. Минули десятиліття, століття, навіть тисячі років, але, пізнавши людей, які змінили світ, у пору їхньої любові, ми зможемо зрозуміти головне в них. Адже портрет закоханої людини (якщо кохання справжнє!) — це, безперечно, найбільш правдивий портрет. Збрехати тут неможливо. Отже, починаємо...



Олександр Іванович Герцен — приклад дивовижної душевної чистоти й шляхетності, яких мало було в історії Росії ХIХ століття. Тепер його, на жаль, пам’ятають і читають менше, ніж колись, а тим часом нам слід було б частіше перечитувати герценівські твори, особливо його шедевр — «Былое и думы». Будучи людиною дуже радикальних поглядів, Олександр Іванович завжди підходив до політики з мірками совісті. Він цінував чистоту ідей свободи й братерства і не хотів заплямувати їх участю в насильстві та кривді. Ненавидячи ситих буржуа, він був непримиренний і до демагогів від революції, здатних тільки руйнувати.

Герцен мав право сказати про себе: «Один жіночий образ постає у всьому моєму житті». І історію свого кохання до Наталі Захар’їної, у майбутньому матері його трьох дітей, вірної дружини і друга, а спочатку — малознайомої кузини, маленької дівчинки «із сумно-задумливим поглядом» на утриманні багатої та сварливої тітки — історію цього спочатку майже ідеального, сентиментального і жагучого кохання, що закінчилося так трагічно, сам Олександр Іванович розповів із усією нещадною правдивістю і відвертістю на сторінках «Былого и дум».



Його обраниця була «дитиною, взятою через нудьгу старою княгинею», «як беруть собачок або тримають канарок». «Жодного теплого слова, жодного ніжного погляду...» не знала юна Наталя. Коли вони зустрілися (у 1834 р.), Олександрові було 22 роки, їй — 17 («я вважав її дитиною і пізно зрозумів її душу» — зізнається він у «Былом и думах»). Хто знає таємницю народження кохання? Вона залишиться нерозгаданою навіки. Але в Герцена і Наталі Захар’їної тим зернятком, з якого виросло їхнє почуття, став, напевно, взаємний жаль. Він зрозумів, як важко було вступати у жорстоке життя їй, самотній сироті; вона прозріла його піднесену, шляхетну душу і подала йому руку у важкий момент, коли юнака Герцена, вільнодумного студента, чекав неминучий арешт.

Спочатку були слова про чисту, високу дружбу (зазначимо, що молоді люди були близькими родичами; свої перші листи до Герцена, відправлені у заслання до Пермі, а потім до В’ятки, дівчина так і підписувала: «Сестра»). Але почуття розвивалося швидко. Олександр пише їй: «Я зроблю тобі дивне запитання: чи віриш ти, що почуття, яке ти маєш до мене і я до тебе — одна лише дружба? Я не вірю». «Ти якийсь збентежений, — відповіла вона — я знала, що твій лист злякав тебе більше, ніж мене. Заспокойся, друже мій, він не перемінив в мені анічогісінько, він вже не міг змусити мене любити тебе ані більше, ані менше». Отже, слово було сказано: любити!

Він писав їй з В’ятки, потім з Володимира прекрасні листи. «Ми зрозуміли один одного! Нам не потрібно одне почуття приймати за інше. Я тебе люблю, Natalie, люблю страшно, сильно, як тільки душа моя може любити. Ти втілила мій ідеал, ти випередила сподівання моєї душі. Усі мої бажання, думав я часом у хвилини суму, нездійсненні; де знайду я ту особу, за якою іноді болить душа? Такі особи бувають творінням поетів, а не серед людей. І біля мене, поблизу, розцвіла особа, яка перевершила, говорю без перебільшення, витонченістю навіть мрію, і ця особа мене любить, ця особа — ти, мій ангел. Якщо всі мої бажання так здійсняться, то де я візьму гідну молитву Богу?» (1836 р.).

Вони одружилися у травні 1838 року. Герцен повернувся із заслання. Згодом, через 20 років, Герцен знайшов у «Былому и думах» поетичні, мудрі слова про молоду любов: «Юність неуважно несеться в якійсь алгебрі ідей, почуттів і прагнень, часткове мало значить, мало б’є, а тут — любов, знайдене — невідоме, все звелося на одне обличчя, пройшло через нього, їм стає загальне дороге, їм витончене красиво, стороннє й тут не б’є: вони дані один одному, навкруги хоч трава не рости! А вона росте собі з кропивою і реп’яхом і рано чи пізно починає пекти й чіплятися». Тяготи життя (з 1847 р. — життя емігрантського, життя революціонера, філософа, письменника, журналіста) тиснули на обох. Крах революцій 1848 року в Європі вразив Герцена і його дружину. Матеріальна невлаштованість, відірваність від Росії, зрадництво друзів мучили їх. І отут — з’явився третій.

Його звали Георг Гервег. Це був дуже популярний в ті роки революційний поет, який здобув навіть славу учасника барикадних боїв. Він був одружений (аж ніяк не по любові!) з дочкою багатого банкіра із звичками єфрейтора і грубим голосом (але вона вселила йому думку про власну винятковість і утримувала його!). Красень Гервег став «другом родини» Герценів.

Провину за подальше Герцен у «Былом и думах» мужньо покладає в першу чергу не на Гервега (хоч і визнає, що свого часу готовий був убити його), а на самого себе. «В неї не було виходу — пише він. — Зранку діти, увечері наші (тобто революціонерів. — І.С. ) роздратовані, злі суперечки... Вона страждала, а я замість лікування подавав гірку чашу скептицизму та іронії. Якщо б за її хворою душею я наполовину так доглядав, як ходив потім за її хворим тілом... я не допустив би паросткам від роз’їдаючого кореня проникнути в усі сторони. Я сам їх зміцнив і виростив, не знаючи, чи може вона винести їх, впоратися з ними».

«Друг» Гервег, котрий нарочито підкреслював, яка нещаслива його доля, домігся, нарешті, що Наталя Олександрівна Герцен тимчасово захопилася ним. Приблизно рік подружжя Герценів не жило разом, але, відчуваючи наближення серйозної хвороби, Наталя Олександрівна зробила все, щоб поновити родину. Олександра Івановича наздогнав ще один тяжкий удар: восени 1851 р. в аварії корабля загинули його мати і син. Хвороба Н.О. Герцен швидко прогресувала, і 2 травня 1852 р. вона померла на руках у чоловіка.

Величезне горе Герцена, на руках якого залишилися діти, не зломило цієї мужньої людини: саме в 1852 р. він почав писати головний твір свого життя — «Былое и думы», цю велику панораму життя Росії 30 — 60 рр. ХIХ століття. Але до кінця життя для Герцена так і залишився єдиним образ тієї, від якої він «чекав у засланні кілька рядків, як чистий струмінь повітря серед курного жару. Над усім цим виром пристрастей сходив усе більш світлий і лагідний образ дитини-жінки». А для нас, українців, особистість Герцена дорога ще й тим, що він був не лише людиною величезної моральної висоти, але й справді послідовним російським демократом, який усе життя воював словом і справою за свободу України, Польщі та інших країн проти імперського шовінізму.

Ігор СЮНДЮКОВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments