Війна - не продовження політики, а поразка політики.
Ганс фон Зект, німецький державний і політичний діяч

Володимир і Юрій: дві іпостасі трагедії

В українському історичному календарі кінець січня позначено кривавим кольором. 29 січня 1918 року сталася трагедія під Крутами
24 січня, 2004 - 00:00

Мої ровесники нічого не чули (і не могли чути) про неї, коли ходили до школи. Нам не читали вчителі вірш молодого Павла Тичини «Пам’яті тридцяти»:

На Аскольдовій могилі
Поховали їх
— Тридцять мучнів українців
Славних, молодих...
На Аскольдовій могилі
Український цвіт!
— По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

Це вже нинішні школярі мають змогу прочитати, що 86 років тому біля залізничної станції Крути близько 600 юних захисників Української Народної Республіки прийняли бій з чотиритисячним більшовицьким військом, яке йшло на Київ (так принаймні повідомляє «Енциклопедія українознавства»). Сили були надто нерівні: половина бійців — із сотні Юнацької школи ім. гетьмана Б. Хмельницького, сотні Студентського куреня стрільців та чоти Гайдамаків полягла.

Серед тих, хто поклав голову в бою під Крутами, був 23-річний студент фізико-математичного факультету Київського університету Володимир Шульгин.

У лавах більшовиків, які несли на кінчиках багнетів із півночі на Україну «червону зорю соціалізму», йшов 21-річний Юрій Коцюбинський, син відомого українського письменника.


Ровесники, вони не були знайомі. Під Крутами ж опинилися по різні боки барикад, і це протистояння знаменувало трагедію розколотої, розчахнутої України, гострими внутріполітичними протиріччями якої — як це не раз траплялося в нашій історії — швидко скористалася третя сила.

Шульгини — рід відомий. Батько Володимира, Яків Шульгин, був членом Старої Громади, автором кількох цінних історичних праць. Царський уряд свого часу відправив його по етапу до Сибіру. Старшого брата Володимира — Олександра — згодом знатимуть як міністра закордонних справ в уряді В. Винниченка.

Володимира ж чекали Крути...

Він міг стати вченим: у гімназії захопився археологією й у 1912— 1916 роках разом зі своїм другом Левком Чикаленком щоліта пропадав на розкопках. «Золотий гомін» 1917 року в Києві, висока хвиля національного пробудження України швидко втягли його у свою круговерть. Тим паче, що народження Української Народної Республіки відбувалося під гаслами демократії й соціального оновлення життя... Коли на Київ рушили більшовицькі підрозділи, Володимира Шульгина можна було бачити на військових вправах Помічного Студентського Куреня: УНР готувалася захищати себе.

Але захистити свої завоювання не зуміла, сформувати сильну армію чи то не встигла, чи то не захотіла. Як наслідок — наспіх озброєних студентів і гімназистів під Крутами побито; 31 січня 1918 року почався обстріл Києва більшовиками. З Дарниці летіли снаряди й розривалися в районі Печерська, Софійського майдану... Один із сучасників (М. М. Могилянський) підрахував, що за 17 годин — з сьомої ранку до першої ночі — на місто було випущено близько 7000 снарядів, по 5—6 за хвилину. І так тривало дев’ять днів.

На другий день штурму народного секретаря Радянського уряду України Юрія Коцюбинського за рекомендацією Леніна призначають головнокомандувачем військ республіки. Але що то були за війська, якими доручалося командувати вчорашньому прапорщику? І яким був його шлях до Крутів?

Влітку 1916-го (саме тоді, коли студент Володимир Шульгин копався в рештках палеоліту на Чернігівщині) випускника Чернігівської гімназії Юрія Коцюбинського мобілізували до царської армії. Кілька місяців він навчався в Одеській школі прапорщиків. Присягнути тимчасовому урядові в лютому 1917-го відмовився, але звання прапорщика таки отримав, після чого був посланий на службу в Петроград. На Україну Юрій потрапив уже після жовтневого перевороту (в якому він, член РСДРП з 1913 року, теж брав участь: в ніч, коли мало відбутися взяття Зимового палацу, разом із загоном матросів-балтійців охороняв міст, до якого повинна була підійти «Аврора»). А загалом на його плечі покладалося завдання організувати загони Червоної гвардії. Остання посада, яку Юрій Коцюбинський займав у Петрограді, — заступник головного комісара військово-навчальних закладів Російської Радянської республіки.

В останні дні 1917-го Юрія викликав Я. Свердлов, голова ВЦВК і секретар ЦК РСДРП(б), щоб дати важливе завдання: негайний виїзд на Україну. Для чого? Справа в тім, що сталося це відразу після того, як у Харкові несподівано об’явилося... «Советское правительство Украины». Це означало, що фактично починав здійснюватися той самий сценарій нав’язування політичного режиму, який пізніше неодноразово буде застосовано Радянським Союзом (у Фінляндії, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Афганістані...).

Отже, Ленін і Свердлов «со товарищи» вирішили, що в Україні має бути встановлена більшовицька влада. Для того, щоб досягти мети, потрібно — згідно з пунктом першим Сценарію — стимулювати внутрішню нестабільність у країні, створювати й підтримувати опозицію, на ділі запроваджуючи великий і вічний принцип: розділяй і владарюй. Головним союзником більшовицької влади Радянської Росії в Україні кінця 1917 р. були місцеві більшовики. Могла вона розраховувати й на мінливі настрої мас — тим паче, що в масах більшовицькі агітатори працювати таки вміли, покладаючись на могутню силу відомого ленінського заклику «Грабь награбленное!» та провокуючи стихію й анархію. Позиції РСДРП(б) в Україні наприкінці 1917 р. не були достатньо міцними. Євгенія Бош, одна із лідерів більшовиків у Києві, згадувала, що після Лютневої революції їхня міська партійна організація налічувала всього... 200 чоловік, причому головною її опорою були «революционные портные»! Політична влада в Україні була зосереджена в руках Центральної ради, яка являла собою, по суті, коаліційни й орган державного управління. Більшовики вважали її «буржуазною та контрреволюційною» (і це говорилося про М. Грушевського й В. Винниченка, які приймали декрети про демократичні вибори, про соціалізацію землі, рівні права національностей! Логіка, як бачимо, проста: не більшовик — значить, ворог). Тому вони вимагали проведення I Всеукраїнського з’їзду Рад. Проте коли він відкрився, виявилося, що представники РСДРП не мають скільки-небудь значної кількості голосів. Роздратовані цим, вони покинули з’їзд і провели в Харкові свій, альтернативний, на якому й було обрано оте «Советское правительство Украины». Робилося все це, ясна річ, за погодженням з Петроградом. Таким чином здійснювався другий пункт Сценарію — було створено маріонетковий уряд. А оскільки людей з українськими прізвищами в цьому уряді було вкрай мало, то ясно, що Юрій Коцюбинський став для Якова Михайловича Свердлова просто знахідкою.

Тут цікаво згадати кілька промовистих деталей. Є.Бош розповідає, що коли київські більшовики приїхали в Харків, тамтешні їхні соратники по партії й знати гостей не хотіли. Вони були зайняті ідеєю Донецько-Криворізької республіки, незалежної ні від Росії, ні від України. А тут раптом з Києва приїхали до них створювати якесь «Советское правительство Украины»! Закінчилося це неабияким приниженням: Євгенії Бош і її соратникам запропонували поселитися в... порожніх камерах місцевої тюрми! Це й було, за словами Євгенії Готлібівни, «общежитие членов первого Советского правительства»... Приміщень для проведення засідань киянам теж не дали, й ті змушені були збиратися ночами, коли звільнялися зали.

Але ще більш неприємною несподіванкою було для нового «уряду» те, що саме в ці дні, не погодивши своє рішення з РСДРП(б) в Києві, Рада Народних Комісарів послала Центральній Раді ультиматум, яким, по суті, оголошувалася війна УНР. Більшовики Києва до цього не були готові: значного впливу на маси вони не мали, та й сам ультиматум робив тепер спільниками Центральної Ради навіть тих, хто досі ставився до неї з прохолодою.

Проте на Україну з півночі вже йшло «революційне військо» під командуванням В. Антонова-Овсієнка. «Советскому правительству» залишалося хіба що з готовністю сісти в його обоз.

Загалом, ставлення Ради Народних Комісарів до Центральної Ради й самого факту існування УНР було лицемірним, лукавим. З одного боку, — куди дінешся від власного ж гасла про право націй на самовизначення (воно було потрібне більшовикам, щоб чимшвидше розвалити Російську імперію), а з другого, — хотілося чимшвидше здійснити «світову революцію», і передусім — на теренах колишньої царської Росії. Тому РНК і її голова В.Ленін казали так: ми визнаємо УНР — але будемо робити все, щоб влада у вас була робітничо-селянська, така, як у нас, у Петрограді, а значить, — щоб ви слухалися нас, а ми вже вас «самовизначимо». Ось вона, класична більшовицька ментальність, яка спрацьовувала і в 1920-му, коли в обозі С. Будьонного полякам везли нового правителя Фелікса, і в 1939- му, коли фіннам «сватали» О. Куусінена, і в 1956-му, коли угорців «закохували» в Я. Кадара... А історія Г. Гусака, Е. Герека, Наджибулли — хіба не така ж?

Щоб не здаватися упередженим, наведу свідчення двох соратників Євгенії Бош.

Сергій Мазлах: «ЦИК Украины заседал в Харькове, но его влияния нигде не чувствовалось».

Володимир Затонський: «Российской республике пришлось помочь советизации Украины (1918 г.) военной силой».

Військова сила, збройне втручання — це вже третій пункт вічного Сценарію.

Юрію Коцюбинському відводилася роль українського Наджибулли. Проте сам він, 21-річний юнак (який, між іншим, незабаром стане зятем Є. Бош), швидше за все, почувався щасливим. Вірив у свою причетність до грандіозної світової революції, яка встановить соціальну справедливість. Вірив, що Центральна Рада, з якою він став на бій, — «буржуазна та контрреволюційна», а значить, захищає вона ненависний капітал. Вірив, що на руїнах старого світу постане Українська Радянська Республіка і що жертви в ім’я неї — священні... Так само, як жертви з протилежного боку — неминуча плата за прийдешню комуну... Він довго не був в Україні, тому й не знав, чим вона насправді живе, не міг уявити, що його ровесник Володя Шульгин теж хоче вільної демократичної України. Тільки без диктатури й терору. Без громадянської війни... І не вина таких, як Шульгин, була в тому, що Центральна рада та її Генеральний секретаріат тонули в безкінечних дискусіях, мимоволі створюючи Передумови для більшовизації мас...

І ось Київ у руках більшовиків. Шульгина розстріляно, й тіло його майже на два місяці залишилося в мерзлій землі під Крутами.

Юрій Коцюбинський — головнокомандувач. Проте всі знали, що взяли головне місто України війська Ремньова й Муравйова, сформовані з різних частин царської армії, які перейшли на бік радянської влади, матроських загонів та червоногвардійців. Своєї армії радянський уряд не мав: поки що він тільки встиг видати декрет про створення Червоного козацтва (його командиром стане друг Юрія з чернігівських часів Віталій Примаков). Усі сучасники, незалежно від своєї політичної орієнтації, свідчать, що три тижні по тому, як до Києва увійшли більшовики, були днями страшного «червоного те0рору». Розгром Києва вони порівнювали з Батиєвим нашестям.

Мабуть, у ці дні, коли киян убивали за українську («петлюровскую») мову, за вишиту («националистическую») сорочку, за портрет Шевченка в домівці, Юрій Коцюбинський міг уперше відчути щось неладне. Ті, хто прикривався його ім’ям, демонстрували цілковиту зневагу до його нації, великодержавну зверхність до всього українського — то на яку Україну, хай і Радянську, можна було від них сподіватися? Почуття образи, здається, не могло не з’явитися в душі цього юнака, вихованого в родині українського інтелігента. Один із друзів його батька, письменник Сергій Єфремов, звернувся зі сторінок «Нової ради» з відкритим листом до Юрія — і той, напевно ж, прочитав його. «Десять днів мільйонове місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людності конає в смертельному жаху, — писав С. Єфремов. — Я знав і любив вашого батька... Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що очі його не бачили й вуха не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю!»

Юрій Коцюбинський був ще надто молодим, надто чистою, ще не ожорсточеною була його душа, щоб ці слова могли залишити його байдужим... Але — ідея може засліплювати людину.

Одержимість таких людей, як Юрій («юних фанатиків комуни», кажучи словами М. Хвильового), оберталася наївною вірою в те, що ідея соціалізму, світлого майбутнього, «червоної України» варта тисяч людських життів, — і це було страшною ілюзією. З неї й починалася трагедія самого цього покоління українських інтелігентів — від Миколи Скрипника й Володимира Затонського до Юрія Коцюбинського, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Василя Блакитного...

Я кажу про покоління молодих українських революціонерів, націонал-комуністів, які мріяли через соціальну революцію прийти до національного визволення. Головна їхня помилка полягала в тому, що вони надто пізно зрозуміли: їхній союзник, російський більшовизм, — тяжко хворий на великодержавництво, централізаторство, яке що далі, то все більше набувало жорстоких, потворних форм. А крім того, запущена в 1917 році машина класової боротьби потребувала все нових і нових жертв. Спровокувавши громадянську війну, більшовики вже не могли (чи й не бажали) зупинити її. Війна зі своїм народом тривала, молох терору починав пожирати й самих його творців.

Мусив настати момент, коли кожен (кожен?) із них мав із жахом усвідомити свою причетність до вчиненого великого зла. Скрипник і Хвильовий застрелилися. Дехто — тоді, в 30-ті — нічого не міг збагнути. Юрій Коцюбинський, якого зняли з усіх високих державних посад, сподівався знайти правду в Москві, але там же його й забрали — 12 лютого 1935 року, коли родина Коцюбинських відзначала день народження сина Олега. Збираючись у далеку дорогу, Юрій одяг вишиту сорочку — забув, що в лютому 1918 гойого ж спільники за таке розстрілювали?

Далі шлях відомий: по етапу — в Сибір, через якийсь час — у Київ, до Лук’янівської тюрми... Недалеко від неї, на вулиці Монастирській, 9, колись, у 1918-му, мешкала родина Шульгиних...

Згадують, що в тюрмі Юрія Михайловича бачили розгубленим, із виразом безнадії на обличчі. А потім якоїсь весняної ночі його вивели з камери назавжди...

Чи згадував він, ідучи на Голгофу, свій перший бій на рідній Україні, під Крутами?

Хтозна.

Володимир ПАНЧЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments