Володимир Винниченко в анфас і профіль

Відомо, що значущі для своєї доби політичні діячі (чи вони нам подобаються, чи ні) зазвичай не зникають, не йдуть зі сцени історії навіть після своєї фізичної смерті. Відома також римська сентенція: «Про мертвих — або добре, або нічого, крім правди». Зрозуміло, нарешті, й те, що українська історія трагічно багата на особистостей, справи яких неможливо об’єктивно охарактеризувати ані лише двома фарбами — чорною та білою, — ані навіть двома-трьома зовні красивими, але по суті порожніми фразами. Доводиться вдаватися до одіозної, але, на жаль, іноді неминучої формули: «З одного боку, правда полягає в тому, що,.. а проте ми зобов’язані визнати й те, що...»

Що, власне, ми знаємо про Володимира Винниченка? Перш за все — його сумно відоме висловлювання про те, що «українську історію не можна читати без брому» (ми ще подамо читачеві цей щоденниковий запис у повному обсязі — в такому вигляді ця думка сприймається дещо інакше). Є поважні дослідження творчого шляху цього митця (насамперед слід назвати ґрунтовні праці незабутнього професора Володимира Євгеновича Панченка). До речі, якраз роль Винниченка як першорядного, європейського масштабу майстра слова наразі, здається, ніким не заперечується. А ось щодо Винниченка-політика, його реальних дій, прорахунків і здобутків, його світогляду — тут усе на порядок складніше. Тому варто з належною увагою прочитати нову книжку про голову Директорії УНР, яка створена у жанрі «політичного портрета», вона належить перу постійного автора «Дня», доктора історичних наук, професора Станіслава Кульчицького і щойно побачила світ у Парламентському видавництві України.

За формою — це радше не політичний портрет, а повноцінна, 500-сторінкова політична біографія Винниченка з використанням величезної кількості джерел — від ранніх років життя, вступу на революційний шлях (варто враховувати, що Володимир Кирилович був водночас і письменником, і професійним революціонером — без цього навряд чи можна об’єктивно збагнути спадщину, залишену ним у політиці) і до останніх десятиліть, проведених в еміграції, після поразки УНР та Директорії.

Станіслав Владиславович Кульчицький задається питанням: «Чому в зарубіжній та вітчизняній пострадянській історіографії державотворча діяльність Володимира Кириловича не показана з належною силою і повнотою?» (додамо: «повнота» як атрибут «об’єктивності» передбачає ґрунтовний аналіз як негативних, так і позитивних наслідків зробленого. — І.С.). «Чому, — запитує автор книжки, — Винниченко постає перед читачами націонал-комуністом, тобто політиком, який прагнув нав’язати своєму народу комуністичне пекло у принадній обгортці «світлого майбутнього?»

«Щоб зробити з Винниченка націонал-комуніста, — зазначає пан Станіслав, — особливих зусиль не вимагалося. По-перше, в Кремлі робили максимум можливого, щоб використати його ім’я для зміцнення радянської влади в Україні, особливо в ті часи, коли влада більшовиків хиталася. По-друге, він вважав себе українським комуністом, але аж ніяк не пов’язував цей термін із російськими соціал-демократами, які пішли за В. Леніним і проголосили себе у 1917 році комуністами. По-третє, він робив спроби порозумітися з вождями російського комунізму, коли вважав, що нещиро проголошувані ними народні гасла відповідають їхнім справжнім намірам». Варто уточнити при цьому: Винниченко фатально помилявся в тих випадках, коли так вважав, і його контакти з Москвою об’єктивно завдали дошкульного удару нашій новопосталій державі. А загалом пан Станіслав наводить чимало аргументів, які, на його думку, йдуть врозріз із поширеними в історіографії оцінками Винниченка як націонал-комуніста.

Відомо, що видатний український історик Іван Лисяк-Рудницький дуже високо оцінював особистість гетьмана Павла Скоропадського і водночас доволі критично розглядав наслідки діяльності Винниченка-політика. Проте саме Лисякові-Рудницькому належать слова (наведені в книжці): «Немає сумніву, що Володимир Кирилович Винниченко був однією з найталановитіших і найколоритніших постатей в українській історії першої половини ХХ століття». Більше того, якраз Лисяк-Рудницький свого часу спробував глибоко й об’єктивно проаналізувати витоки й сенс вкрай гострих суперечностей як у світогляді Винниченка, так і у його практичних діях у політиці. Ось фрагмент з його виступу (квітень 1980 року, з нагоди 100-річчя від дня народження  голови Директорії УНР) на науковій конференції Української Вільної Академії наук у Нью-Йорку. Лисяк-Рудницький підкреслив, що ставлення Винниченка до більшовизму було двоїсте: «З одного боку, він добре бачив шовіністичний і колонізаторський характер політики російських більшовиків щодо України. Але, з іншого боку, він вірив в історично прогресивний, соціалістичний характер Жовтневої революції як такої, що відповідала інтересам трудящих мас. Тому він був схильний тлумачити більшовицьку практику в Україні як болюче непорозуміння, що скоріше чи пізніше мусить бути виправлене, бо цього вимагають логіка історії й інтереси світової соціалістичної революції».

Ця оцінка потребує певного уточнення. По-перше, були політики, які, на відміну від Винниченка, не плекали жодних ілюзій щодо Жовтневої революції. І, перш за все, гетьман Павло Скоропадський. А по-друге, в «Щоденнику» Володимира Кириловича (прецікавий історичний документ, розлогі цитати з якого наводяться у книжці; його розшифровці віддав багато років життя видатний вчений української діаспори Григорій Костюк) справді знаходимо дуже жорсткі оцінки імперської суті політики більшовиків. Як, наприклад, такий запис (27 липня 1919 року): «Коли ж Москва і Київ (малася на увазі влада УСРР. — І.С.) не приймуть умови самостійності Української Совєтської Республіки й передачі совєтської влади в національно-українські руки, то битися з ними до останку». Ось тільки написано це вже в еміграції, у Відні, де Володимир Кирилович напружено працював над відомими спогадами «Відродження нації»...

Або ж така оцінка Винниченка: «І руська реакційна буржуазія, й руський комунізм, проголошуючи суверенність України, в основу його проголошення клали право самовизначення націй «вплоть до отделения». Себто носієм української суверенної державності визнавалася українська нація. І суверенність ця була з погляду тих і других необхідною в інтересах цієї нації. Але коли приходило до життя, то й у того, й у другого виходило якесь чудне змішування в одну купу двох національностей, і та купа «через щось» і в реакції, і в комунізму прибирала один колір: руський».

Воістину актуальні слова, і в книжці Станіслава Кульчицького вони наведені, безумовно, доречно! Але ж як накажете тоді розуміти такий достовірний факт: уже на початку 1930-х років, будучи на сто відсотків особистим ворогом Сталіна і знаючи про це, Винниченко, проте, пише листа сталінському Політбюро, де називає членів вищої партійної верхівки СРСР «товаришами»... Чим він керувався при цьому? Хто може дати відповідь?

Відомий історик української діаспори Ярослав Пеленський влучно написав, що «Винниченко був нешлюбною дитиною Карла Маркса з вродливою і темпераментною українською молодицею». А Іван Лисяк-Рудницький у ранньому есе «Інтелектуальні початки нової України» (1958 рік) так визначив інтелектуальні труднощі молодих українських соціалістів, Винниченка зокрема: «Українські соціалісти не знали як слід, як зінтегрувати соціально-економічний та національний боки своєї програми. В їхньому мисленні утворювалася неперетравлена мішанина формул упрощеного марксизму з наївно-романтичним патріотизмом. На політичну сцену виходить тип революційного юнака з «Комуністичним маніфестом» в одній кишені й «Кобзарем» у другій. На загал молоде покоління соціалістів, яке було найбільш динамічною силою в тодішньому українстві, відзначалося хаотичністю мислення, разом з якою йшла велика емоційна побудливість; така сполука робила з цих людей знаменитих агітаторів, здатних розбурхати маси, але не робила з них розумних і відповідальних політичних провідників. Типовою постаттю був тут Володимир Винниченко».

Ніхто не може обґрунтовано піддати сумніву «щирість із собою» Винниченка (автор книжки підкреслює особливу важливість, що цій рисі надавав наш герой). Як, утім, і його широке історичне бачення долі України та його щирий біль за її майбутнє. Ось як повністю варто читати знаменитий запис письменника про «бром» як необхідний атрибут осягнення трагізму нашої історії (від 25 травня 1918 року): «Читати українську історію треба з бромом, — до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що огризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити. З другого боку вже стоїть Польща, наготовивши легіони. Прийшов дужчий (Німеччина. — І.С.), вигнав Москву, одпихнув поляків і сам ухопив за горло й видушує все, що може. Збоку присмокталась і четверта — Австрія».

Абсолютно слушні слова! Річ лише в тому, що короткий час, впродовж якого Володимир Винниченко очолював Директорію УНР, вписав в українську історію, поза сумнівом, героїчні, але аж ніяк не переможні сторінки...

Станіслав Владиславович Кульчицький так визначив своє творче завдання, працюючи над книгою: «Дати портрет Винниченка в анфас і в профіль». Це, безперечно, вдалося. Тому книжку, без сумніву, можна рекомендувати українському читачеві.