Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

«Я ще можу сказати «ні»

Вибір на межі життя і смерті: драматичні уроки історії очима французького художника Жана Ануя
30 січня, 2014 - 18:14
ЖАН АНУЙ. ФОТО 1952 р.

...Розмовляють двоє людей. Один із них — міцний сивий чоловік, володар над життям і смертю підданих, цар Креон. Усе його обличчя в зморшках, він втомлений, йому доводиться нести важкий тягар — керувати державою, і він часто запитує себе: навіщо, власне, перти цей хрест, чи не краще було б передоручити цю брудну роботу іншим, тим, котрі не звикли багато думати? Проте кожного ранку перед ним знову постають проблеми, які потребують термінового розв’язання, і він спокійно стає до праці. Бо він — цар, і то є його обов’язком.

Друга — його племінниця, Антигона, дочка Креонового брата, покійного царя Едипа. Вона худорлява, маленька, наче пташеня, їй лише 20 років. Їй належить померти — так вона вирішила, й це — абсолютно добровільний вибір. Дівчина хоче жити, шалено хоче жити («Хто, якщо не я, вставав рано вранці лишень задля того, щоб відчути ласку вранішнього прохолодного вітерця, і так щодня? Хто лягав спати завжди останнім, навіть падаючи з ніг від утоми — щоб ще трохи насолодитися чарівністю ночі? Хто в дитинстві плакав через те, що не можна у полях зірвати всі квіти, спіймати всіх звірочків? І ти кажеш, що я не бажаю жити?» — так, ледве чутно, шепоче Антигона своїй сестрі Ісмені) — проте свідомо обирає загибель.

Річ у тім, що брати Антигони й сини Едика — Етеокт і Полінік, які мали почергово, впродовж року кожен, владарювати у Фівах (саме в цьому давньогогрецькому місті й розгортається дія нашого трагічного сюжету), почали боротьбу між собою й вбили один одного під мурами міста. Етеокл, старший, після закінчення строку свого правління відмовився поступитися місцем брату. Сім чужоземних царів, що їх Полінік перетягнув на свій бік, були розгромлені перед сімома братами Фів. Тепер місто врятоване, обидва брати-вороги загинули, і Креон, новий цар, наказав урочисто поховати тіло старшого брата, Етеокла, а тіло Полініка, цього бунтівника, волоцюга, ледаря, не оплакане й не поховане, залишити на поталу шакалам і воронам. Будь-хто, якщо насмілиться поховати тіло Полініка, буде нещадно страчений. Антигона насмілилася — прекрасно знаючи, що на неї чекає. Чому?

АКТРИСА СВІТЛАНА КОРКОШКО В РОЛІ АНТИГОНИ. ВИСТАВА ТЕАТРУ ім. ІВАНА ФРАНКА ЗА ТРАГЕДІЄЮ СОФОКЛА

Перед нами знаменитий, «вічний» сюжет світової літератури, започаткований ще Софоклом (у п’єсах «Цар Едип» та «Антигона»). Суть вражаючого конфлікту тут — теж «вічна»: стосунки вільної особистості та державної деспотичної влади. Саме тому трагедія видатного, всесвітньо відомого французького драматурга ХХ століття Жана Ануя (1910—1987) «Антигона», написана 1942 року в окупованій нацистами країні Жанни д’Арк та Віктора Гюго, порушує завжди важливі й актуальні проблеми історії, завжди насущно важливі питання звільнення людського духу від тиранії — хай навіть замаскованої догмами «здорового глузду». Трагедія Ануя «Антигона», котра обійшла сцени багатьох країн світу, не дуже відома у нас в Україні. А дарма! Бо в цьому творі автор шукає (для себе й для нас) відповідь ось на яке «просте» запитання: що змушує фізично беззахисну людину — одну проти цілого світу — кинути виклик «всесильній» владі, виступити з протестом, свідомо ризикуючи життям? Чи варто говорити, що запитання це, в дні революційних подій січня 2014 року в Україні, є аж не абстрактним? Отож, читачу, послухаємо, про що говорять Креон та Антигона. Цар налаштований зовсім не войовниче, навпаки, він прагне урятувати її.

«Креон. Чому ти намагалась поховати брата?

Антигона. Це мій обов’язок.

Креон. Але ж я заборонив!

Антигона (Тихо). І все ж таки я мусила це зробити. Тіні непохованих вічно блукають, ніде не знаходять спокою. Якщо мій брат був би живий і повернувся б з полювання втомлений — я би зняла з нього взуття, дала б йому поїсти, приготувала ліжко... останнє полювання Полініка закінчене. Він повертається додому, його чекають батько, мати та Етеокл. Він має відпочити.

Креон. Він був бунтівником та зрадником, ти це знала!

Антигона. Він був моїм братом.

Креон. Чи ти чула, як на усіх перехрестях читався мій едикт, чи ти бачила, що він вивішений на усіх міських мурах?

Антигона. Так.

Креон. Чи ти знала, яка кара чекає на кожного, хоч ким він  був би, хто насмілиться поховати тіло Полініка?

Антигона. Так, знала.

Креон. Ти, можливо, думала, що для тебе, доньки гордого царя Едипа, закон не є обов’язковим?

Антигона. Ні, я так не думала.

Креон. Закон передовсім існує для тебе, Антигоно, перш за все для доньок царя!

Антигона. Якби я була служницею, мила б посуд і раптом почула б, як читають едикт — я протерла б брудні руки і, не знімаючи фартуха, пішла б ховати брата.

ТРАГЕДІЯ АНТИГОНИ. МАЛЮНОК ХУДОЖНИКА ЮРІЯ СЕЛІВЕРСТОВА

Креон. Неправда. Якби ти була б служницею, ти б не сумнівалася б, що тебе стратять, і оплакала б свого брата вдома, мовчки. А ти міркувала так: ти царської крові, моя племінниця, наречена мого сина, і що б не сталося, я не насмілюся стратити тебе.

Антигона. Помиляєтесь. Навпаки, я була впевнена, що ви мене стратите.

Креон. Гордість царя Едипа! В тобі говорить гордість Едипа, твого батька... Прості людські почуття у вашій родині не панують, вони вас пригнічують. Вам обов’язково треба вступати в двобій з долею та смертю... Але ж — ні! Ці часи для Фів минули. Нині Фіви мають право на царя, чиє ім’я не уславиться в історії. Мене, хвалити Бога, звуть просто Креон. Я обома ногами стою на землі, поклавши руки в кишені, і якщо вже я — цар, то — оскільки честолюбства в мене менше, ніж у твого батька — вирішив присвятити себе тому, щоб на цій землі встановився, якщо можливо, хоч якийсь порядок. Це тобі не авантюра, а повсякденна праця, не завжди приємна,як. втім, і будь-яка інша праця. Але якщо вже я тут задля того, щоб робити цю працю, я й буду її робити... (Дивиться на неї, посміхаючись). Стратити тебе? Ти подивись на себе, горобчику! Ти страшенно схудла. Краще підрости трохи — і народиш Гемону, моєму синові й твоєму нареченому, здорового хлопця. Запевняю тебе, Фівам він потрібніший, аніж твоя смерть. Ти зараз повернешся до себе — і мовчатимеш про те, що ти зробила. А з вартою, яка бачила, як ти голіруч, нігтями розривала землю біля тіла Полініка, щоб поховати його, — я особисто розберусь. Вони вже нічого не скажуть. І не треба спопеляти мене поглядом. Ти, звісно, вважаєш мене людиною грубою, думаєш, що я не спроможний на високі почуття. Але я все ж таки дуже люблю тебе, попри твій важкий характер. Не забувай, що першу ляльку подарував тобі саме я, і було це не так вже й давно».

Проте Антигона не відступає, вона безкомпромісна й чесно каже дядьку, що знову йде голіруч ховати брата.

«Креон. Хіба ти не розумієш, що якщо хтось, окрім оцих трьох дурнів-вартових, зараз дізнається, що ти спробувала зробити — я буду змушений стратити тебе? Ти хочеш повторити свій безглуздий вчинок? Але у тіла Полініка стоїть варта, і навіть якщо тобі вдасться засипати його землею, його знову відкопають, ти це чудово знаєш. Що ти можеш зробити? Лише зламаєш нігті й даси себе знову схопити?

Антигона. Так, і більше нічого, я знаю. Але це принаймні в моїх силах. А робити слід те, що в моїх силах (ось — суть п’єси — в твоїх силах за будь-якої тиранії! — І. С.).

Креон. Для кого ти все це зробила? Для інших, для тих, хто тобі повірить? Щоб налаштувати їх проти мене?

Антигона. Ні для кого. Для себе.

Креон (Мовчки дивиться на неї). Отже, тобі захотілося померти? Ти зараз схожа на спійманого маленького звірятка.

Антигона. Не треба мене жаліти. Чиніть, як я. Робіть те, що повинні робити. Але якщо ви все ж таки людина, робіть це швидше. Ось усе, про що я прошу. Справді ж бо, не назавжди ж вистачить моєї мужності...

Креон (Наближаючись до неї). Я хочу врятувати тебе, Антигоно.

Антигона. Ви — цар, ви всесильні, але це — не у ваших силах.

Креон. Ти так гадаєш?

Антигона. Ви — цар, але ви не можете ані врятувати мене, ані примусити. Єдине, що ви можете — наказати стратити мене.

Креон (Стискає їй руку). А якщо я накажу катувати тебе? Якби я був звичайним грубим тираном, у тебе б давно вирвали язик, твоє тіло шматували б розпеченими лещатами або кинули б у кам’яну в’язницю-мішок. Але ти читаєш у моїх очах нерішучість, бачиш, що я дозволяю тобі говорити, замість того, щоб покликати солдатів. Ось ти і знущаєшся з мене. Чого ти домагаєшся, маленька фурія? (Пауза). Я, як відомо, твій дядько, але в нашій родині ніжності не люблять. І все ж чи не здається тобі забавним, що цей осміяний цар, котрий слухає тебе, що цей всемогутній старий, який безліч разів бачив, як вбивають людей, що навіювали, запевняю тебе, таке ж співчуття, як і ти, — стараються з усіх сил відвернути твою загибель? (Дивиться на неї і відпускає з придушеним сміхом). Я не можу дозволити, щоб ти стала жертвою політичного безладу. Ти варта кращої долі! Знай, що твій Полінік, ця тінь, за якою ти так сумуєш, це тіло, що розкладається під охороною вартових, і вся трагічна дурниця, що надихає тебе, — то все лише політичний безлад. Ти гадаєш, мені, як і тобі, не огидне це мертве тіло, що гниє на сонці? Вечорами, коли вітер дме з моря, нестерпні запахи вже відчуваються в палаці. Мене нестерпно нудить. Але я навіть не віддаю наказ зачинити вікна. Це огидно, це — ідіотизм, страшенний ідіотизм — я тобі можу в цьому зізнатися. Проте необхідно, щоб Фіви надихались цим повітрям. Ти ж розумієш, я давно вже наказав би поховати твого брата, якби турбувався тільки про гігієну! Але для того, щоб оці тварини, це бидло, що я ним керую, усе зрозуміли, запах тління ще принаймні місяць буде отруювати повітря у місті.

Антигона. Ви — потвора!

Креон. Так, дівчино, цього вимагає моє ремесло. Можна сперечатись, чи варто ним займатись, чи ні. Проте, якщо вже узявся за нього, — діяти треба саме так.

Антигона. Навіщо ж ви за нього взялися?

Креон. Одного ранку я прокинувся ліванським царем. Хоча, бачить Бог, мене менше за все на світі приваблювала влада...

Антигона. То треба було відмовитись.

Креон. Я міг це зробити. Але я раптом вічув себе робітником, що ухиляється від праці. Я вирішив, що це нечесно. І я сказав: «так».

Антигона: А я ось не сказала «так»! Яке мені діло до вашої політики, до необхідності, до всіх оцих жалюгідних історій? Я-бо ще не можу сказати «ні» усьому, що відкидає моя душа. Я сама собі суддя. А ви, зі своєю короною, зі своєю вартою, в усьому своєму блиску, ви можете зробити лише одне — стратити мене, тому що одного разу ви відповіли «так»! Ви занадто чутливі, щоб бути справжнім тираном, ось у чому річ. Проте вам все ж таки доведеться зараз мене стратити, ви це знаєте, і тому вам страшно. Яке огидне видовище — чоловік, якому страшно!

Креон (Глухим голосом). Так, мені страшно, що я вимушений буду стратити тебе, якщо ти не перестанеш опиратися. А я не хотів би цього.

Антигона. А мене ось ніхто не змусить те, чого я не хочу! Бачите, ви, не бажаючи того, віддасте наказ стратити мене. Оце і називається бути царем!

Креон. Так, саме це! (Після паузи). Адже потрібно, щоб хтось відповів «так»! Адже необхідно, щоб хтось стояв біля керма! Судно тріщить по швам, воно геть перевантажене злочинами, дурістю, злиденністю... Корабель втратив керування. Команда не бажає більше нічого робити і мріє лише про те, щоб пограбувати трюми, а офіцери вже будують для себе, лише для себе, невеличкий зручний човник, вони завантажили туди всі запаси прісної води, щоб урятувати свою шкуру. Вітер виє, вітрила розірвані на шмаття, і це бидло так і подихатиме разом, укупі, тому, що кожен думає про свою шкуру, свою безцінну шкуру і про свої оборудки. Скажи мені, будь ласка, як тут можуть пам’ятати про всілякі тонкі речі, мораль, совість, як тут обмірковувати, як сказати «так» або «ні», думати, чи не доведеться потім розплачуватись страшенно дорогою ціною — і чи зможеш ти після цього залишитися людиною? (Пауза). Відповісти «ні» занадто легко, де тварини відповіли б «ні» своєму інстинкту полювання або фізіологічному інстинкту? Тварини — ті принаймні прості, незрадливі й уперті. Вони, штовхаючи один одного, сміливо йдуть тією ж самою дорогою. Якщо загинуть одні, прийдуть інші, і, скільки б їх не загинуло, завжди залишиться бодай один у кожній породі, щоб зростити своїх нащадків, і вони знову підуть так же сміливо, знову тією ж дорогою, в усьому схожі на тих, котрі пройшли перед ними.

Антигона. Ось, виявляється, про що мріє цар — про тварин! Як легко було б панувати над ними... (Пауза). Сердешний Креон! Хоч нігті в мене зламані, забруднені в землі, хоча на руках в мене синці, поставлені твоїми вартовими, хоча мене мутить від страху (Це правда, чесно!) — а проте царюю я, а не ти!»

***

І ось розв’язка. «Компромісу», якого прагнув цар Креон, не досягнуто. Антигону страчують. Жан Ануй, звісно, дуже сильно «осучаснив» класичний сюжет Софокла, бо не міг не врахувати страшний досвід ХХ століття, і багато в чому відступив від давньогрецького канону (між іншим, вже пізніше, у 60-роках, Ануй написав про те, як він був уражений, ознайомившись із мемуарами коменданта Освенціма — Гесса, названими ось як: «Моя душа, виховання, життя й хвилювання» (!), де цей кат докладно й розгорнуто патякає про те, якою «жахливо тяжкою» є необхідність вбивати мільйони жінок і дітей заради того, щоб на Землі було більше порядку. Неприємно, звісно, але ж необхідно...). Але в цьому, як думається, не слабкість, а сила твору Ануя. Уроки історії, подані ним у художньо досконалій формі, — а головний урок такий: будь-який «новий порядок» приречений, якщо є достатньо людей, які згадають, що в них є право сказати «ні», — роблять п’єсу про давньогрецьку героїчну дівчину неймовірно близькою нам. Бо й ми перебуваймо в ситуації екзистенційного вибору між життям та смертю — самі того не помічаючи...

Iгор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ