«З найкращими побажаннями...»

Квітня 2006 р. я вдруге відвідав США. Якщо 2003 р. доводилося протягом тижня слухати наукові доповіді істориків, літераторів, філологів, не полишаючи ні на годину аудиторію, то цього разу подорож вирізнялася широкою географією: від Атлантики до берегів Тихого океану. Ознайомившись із програмою наших відвідувань, я висловив побажання зустрітися з Робертом Конквестом — відомим дослідником політичних репресій у СРСР, автором ґрунтовної книги «Жнива скорботи», першим західним ученим, котрий визнав український Голодомор актом геноциду.

Стенфордський університет — це велике й мальовниче студентське містечко, яке має власну пошту, службу охорони, низку науково-дослідних фундацій. Досвідчені професори викладають різні науки, а їхні учні наполегливо вивчають відповідні дисципліни, бо й плата за навчання (від $43 до 54 тис. на рік) є своєрідним стимулом. У читальному залі Гуверського інституту війни, революції та миру нас чекав Роберт Конквест. Британець за походженням, надзвичайно освічена та справді інтелігентна людина, наукова та літературно-публіцистична діяльність якої пов’язана з Оксфордом, куди він планує повернутися найближчим часом, почесний професор Стенфордського університету більше слухав нас, ніж сам говорив. Я запитав Роберта Конквеста про його найперше знайомство з історією України. Виявляється, що 1937 р., будучи студентом, він мандрував Європою й навіть завітав до української перлини — міста Одеси. Рік «Великого терору» стане для майбутнього вченого об’єктом наукових зацікавлень. У роки хрущовської відлиги Р. Конквест працював журналістом, був літературним критиком і літературознавцем, редагував збірку поезій «Нова лінія» в 1955 — 1963 рр. Відомо, що він є знаним письменником, автором декількох художніх творів. 70-х рр. співпрацював з О. Солженіциним, сприяв англомовним виданням російського письменника. 2005 р. побачила світ книга Р. Конквеста «Дракон в очікуванні». Я слухав його й думав про те, що ми надто мало знаємо про його науковий доробок, обмежуючись, переважно, лише перекладом відомої монографії про Голодомор. Наукова спадщина професора варта дисертаційного дослідження.

Восени 1990 р. в Україну приїхав, щоб залишитись тут назавжди, учень Р. Конквеста — відомий американський дослідник Джеймс Мейс. Він розповідав про свого наставника, про їхній спільний науковий проект, про діяльність комісії Конгресу США з розслідування причин Голодомору в Україні, тобто знайомив нас із науковим доробком добре відомого на Заході, але забороненого в СРСР ученого. 1968 р., коли Джим був школярем, Р. Конквест опублікував одну з перших розвідок про сільськогосподарських робітників у СРСР. Того ж самого року побачила світ його ґрунтовна монографія «Великий терор: сталінські репресії в 30-х рр.», перевидана 1971 та 1973 рр. Російськомовне видання вийшло друком у двох томах 1991-го, тобто в рік розпаду СРСР. Вона потрапила на скрижалі історіографії, хоча рефлексії істориків, особливо радянської генерації, виявилися різними: одні критикували, інші захоплювалися, деякі продовжували дискутувати. Монографія висвітлювала причини й наслідки «великого терору» 1936 — 1938 рр., але про голод у ній не згадувалося. Судячи з посилань на твори С. Підгайного, В. Гришка, І. Майстренка, К. Кононенка, професор Р. Конквест знав про трагедію українського народу.

Хто або що спонукало Р. Конквеста до написання книги про Голодомор? Питання, яке час від часу виринає в пресі. На початку 80 х рр. українська громада Америки, Канади, Австралії відзначала 50-річчя українського Голодомору. Політичні кола США не виявляли особливого зацікавлення. Тоді, на переконання Дж. Мейса, «покоління англомовних професійних науковців суто американського походження набуло впливу в українській громаді, а також у радянознавстві взагалі, воно почало вимагати відзначення Великого голоду в Україні 1932 — 1933 рр.». Червня 1981 р. діаспорна газета «Гомін України» офіційно заявила про те, що Р. Конквест «писатиме працю про голод». Його запросили до Гарвардського університету для керівництва науковим проектом із вивчення голоду в українському селі. Асистентом іменитого професора обрали Дж. Мейса, котрий досліджував походження українського націонал-комунізму в УРСР 1918 — 1933 рр. «Працюючи над докторською дисертацією, — згадував Дж. Мейс, — я знав усі доступні на Заході джерела та історичний контекст Голодомору в УРСР і СРСР. Підсумком наших досліджень стали «Жнива скорботи». Тандем молодості й досвіду, фактології та політологічного аналізу, індіанської енергетики, притаманної Дж. Мейсу, академічного вишколу британського літератора й професійного радянолога мав успішне завершення.

Мені хотілося поговорити про Дж. Мейса, почути слово самого Р. Конквеста. На запитання про учнів професор тихо відповів: «Я ніколи не був традиційним лектором університету, а переймався, головним чином, науковими дослідами». Однак добре пам’ятає талановитого дослідника по Гарварду — Дж. Мейса. Він знає, що його колишній асистент похований у Києві, згадував про виступи 1983 р. в університетах Торонто й Стенфордському. Наукова біографія Дж. Мейса, особливо його перебування докторантом в Інституті українських студій при Гарвардському університеті 1981 — 1984 рр. та згодом науковим співробітником протягом 1984 — 1986 р., викладена в книзі «День і вічність Джеймса Мейса», виданій журналістами газети «День». Я не наважився запитати Р. Конквеста, враховуючи годинну розмову з ним, про події 2 жовтня 1983 р. у Вашингтоні, коли 18 тисяч українців улаштували мітинг біля посольства СРСР. Цікаво! Був він разом із Дж. Мейсом серед учасників мітингу чи ні? Джимі не згадує про його особисту участь, але пише про це політичне дійство у своїх дослідженнях. На мітингу виступив співробітник Гельсінського комітету конгресу США Орест Дейчаківський, котрий зачитав відкритого листа. Його зміст є актуальним і до сьогодні, враховуючи критичне ставлення Російської Федерації стосовно визнання Голоду 1932 — 1933 рр. актом геноциду, висловлене її представниками на саміті країн СНД квітня 2006 р. А публічна заява Ореста Дейчаківського була наступною: «Голод 1932 — 1933 рр. був навмисним актом геноциду, це був єдиний штучно створений голод в історії світу. Хоч сьогодні ви користуєтеся іншими методами, ваша мета залишається такою самою — ви хочете знищити українську ідентичність.

Ваше сучасне керівництво знає про геноцидний Голод і сьогоднішню політику русифікації, але воно продовжує це заперечувати». Минуло 18 років після цього звернення біля посольства СРСР у Вашингтоні. Зник СРСР, але залишилася будівля посольства, яку успадкувала Російська Федерація, а заразом й ідеологію великодержавництва, відтак, і відповідальність за минуле. Можливо, краще позбутися сумнозвісної спадщини, адже від голоду помирали також і російські селяни на Дону, про що не раз інформував Сталіна автор «Поднятой целины» М. Шолохов. Треба визнати історичний факт злочину, тим паче, що в той трагічний час уряд РСФРР не був причетний до ідеології й практики геноциду. Очевидно, є обставини, які заважають це зробити, позаяк і не бажає офіційна Москва повертатися до минулого, щоб не «ворушити» сучасного.

Ми говорили з Р. Конквестом про необхідність збереження та вивчення архівних документів про Голодомор, які є в Україні та Росії, а також на Заході. Я тримав у руках англомовне видання його книги «Жнива скорботи», яку він власноруч підписав. Вона вийшла 1986 р., а переклад російською мовою вийшов 1988 р. Її україномовна версія побачила світ 1993 р., хоча окремі розділи друкували журнали «Дніпро», «Трибуна лектора», «Київ» протягом 1990 р. Чомусь до українського видання не потрапила передмова з оригіналу 1986 р., де Р. Конквест згадує з подякою Дж. Мейса за співпрацю, колег із Гарвардського та Стенфордського університетів. Текст книги, судячи з відгуків у діаспорній пресі, був написаний весною 1984 р., обговорення його відбувалося на форумі Українського наукового інституту при Гарвардському університеті. Логічною є й дата написання передмови — 1985 р., тобто напередодні видання книги.

Монографія Р. Конквеста, а нині виповнюється 20-річний ювілей її виходу у світ, викликала тоді суперечливі рефлексії: радянська історіографія намагалася спростувати деякі факти, західна політологія піднімала її на щит, українська діаспора використала для наукового обґрунтування факту злочину, тобто визнання Голодомору актом геноциду. Її поява збігалася з початком горбачовської перебудови, хоча сама книга започаткувала нове бачення причин та наслідків Голоду 1932 — 1933 рр. в Україні. Вона стала поштовхом для його вивчення, зруйнувала відповідні стереотипи, спонукала нас до перегляду минулого, вчила розпізнавати за білими плямами історії криваві її сторінки. З «високої трибуни» ХVIII Всесоюзної партконференції, яка відбулася 1988 р. в Москві, Борис Олійник говорив про трагедію українського народу — про Голод 1933 року. Наступного 1989 року вийшла серія публікацій архівних документів про Голод, яку ми разом із Євгенією Шаталіною видрукували на сторінках «Українського історичного журналу». Процес пішов: протягом наступних років ми опублікували багатотомні видання спогадів очевидців Голодомору, збірники архівних документів, десятки монографій, провели наукові конференції. Здавалося, досягнули бажаного, але «процес зупинився» на стадії визнання Голоду актом геноциду. З площини суто наукової він набув виразних політичних ознак: Компартія України, яка мала тоді численну фракцію, відмовилася визнати факт Голодомору, залишивши зал засідань Верховної Ради травня 2003 р. Дивні люди, для яких ідеологічна цнота більше важить, ніж християнське сумління, адже померлих селян не поховали за належним православним обрядом, відтак не заспокоїли їхні душі. Понад 60 країн світу визнають Голод в Україні, в тому числі значна частина з низ висловили належну політико-правову оцінку, підтвердивши акт геноциду, тобто злочину проти людяності. Ми повинні визнати офіційно Голод 1932—1933 рр. в Україні актом геноциду, ніхто від того не втратить політично, а навпаки, буде продемонстроване становлення епохи нової політичної моралі.

Для мене було важливим почути думку Р. Конквеста стосовно політико-правової оцінки українського Голодомору. Повертаючись до його книги, я запитав шанованого професора про те, чи змінилася його думка, яку він висловив на сторінках праці стосовно визнання Голоду 1932 — 1933 рр. в Україні геноцидом, адже відтоді промайнуло 20 років. Він відповів однозначно: «Ні!» Але залишаючись професійним дослідником, пояснив власну аргументацію. Для висвітлення обставин та наслідків Голоду, на його думку, краще використовувати термін «Голодомор», тобто конкретну історичну форму масової смертності населення, тому що селяни масово помирали від штучного соціально-економічного явища, а не стихійного лиха. Визначення «терор голодом», яке є в книзі «Жнива скорботи», торкалося саме політичних причин Голодомору, тобто свідомого створення умов, які призвели до народовбивства, тобто геноциду. Так, коли ми вживаємо слово «Голокост», продовжував учений, то ми, насамперед, говоримо про методи й форми масового винищення євреїв нацистами в концтаборах, що підлягає класифікації Конвенції 1948 р. про геноцид. Вражала його толерантність, з якою він висловлював наукове тлумачення причин Голокосту та Голодомору.

Найкраща нагорода для вченого — визнання результатів його наукової діяльності, усвідомлення їхньої суспільної необхідності. Я подарував Стенфордському університету нашу колективну монографію «Голод 1932 — 1933 років в Україні: причини й наслідки» (2003 р.), яку Р. Конквест позитивно оцінив, а натомість він підписав власну книгу: «З найкращими побажаннями...»