Ваші мертві обрали мене.
Джеймс Мейс, американо-український історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

Забутий генерал

Останню крапку в Другій світовій поставив українець
2 листопада, 2002 - 00:00


В інших союзних країнах їх громадяни, які підписали Акти капітуляції Німеччини та Японії (Г.К. Жуков в Росії, Д.Ейзенхауер та Д. Макартур в США, Д. де Тасіньї у Франції, наприклад) вважаються національними героями, до їх пам’яті ставляться з великою повагою, постійно її шанують. В Україні ім’я генерала забуте

Підписанням 2 вересня 1945 р. Акту капітуляції Японії було завершено Другу світову війну. Від імені Радянського Верховного Головнокомандування цей документ скріпив своїм підписом легендарний українець, визначний полководець генерал-лейтенант Кузьма Миколайович Дерев’янко.

Восени 1945 р. ім’я Дерев’янка стало відомим всьому світові. А нині ця людина забута на його батьківщині — в Україні, якій він присвятив все своє життя, і в Росії, і в Японії, і в Китаї...

Народився видатний воєначальник, дипломат, один з найосвіченіших військових свого часу, 14 листопада 1904 р. в селі Косенівка Уманського повіту Київської губернії (нині Уманський район Черкаської області). Його батька — Миколу Кириловича односельці глибоко поважали: він добував хліб насущний тяжкою, але такою потрібною працею каменотеса. А ще він був пристрасним борцем за національні та соціальні права земляків. За активну участь в революційних подіях в 1907 р. М.Дерев’янка арештували і заслали на північ Росії — у Великий Устюг (тепер Вологодська область). Його дружина Секлета Герасимівна із синами — трирічним Кузьмою, його братом Степаном, дочкою Зіною — поїхала слідом за чоловіком.

Лише через п’ять років їм до зволили повернутись в свою рідну Косенівку. Восени 1912 р. Кузьма пішов у місцеву церковноприходську школу. А в 1917 р., зібравши останні копійки, батьки відправили здібного хлопця навчатися в Першу українську гімназію ім. Бориса Грінченка в Умані. Нужда не раз заставляла Кузьму переривати навчання, щоб допомогти сім’ї заробити на життя. З третього класу через злидні він був вимушений покинути гімназію і разом із батьком працював каменотесом в гранітних кар’єрах і на будовах Шевченкового краю. А коли треба було — орав, сіяв, збирав урожай, виконував мулярські роботи, перекривав хати.

Батько готував для хазяйновитого хлопця ділянку землі, бачив у синові майбутнього доброго хлібороба. Але Кузьма хотів вчитись. В 1922 р. з торбинкою, де лежали нехитрі харчі, приготовлені мамою, і «Кобзар» його улюбленого Тараса Шевченка, в штанях з домотканого полотна, пофарбованого бузиною, юнак вирушив до Київської військової школи. Після розформування останньої, Дерев’янка в числі найбільш здібних курсантів переводять для подальшого продовження навчання у Харківську школу червоних старшин імені ВУЦВК. Там він, зокрема, оволодів японською мовою.

Після навчання — командир взводу, роти, помічник начальника штабу полку, помічник начальника відділу Українського військового округу. Служив Дерев’янко відмінно, вже через рік командування взводом отримав першу нагороду — іменний срібний портсигар, який зберігав усе життя. З 1933 р. — слухач Військової академії ім. Фрунзе в Москві, де він грунтовно вивчив англійську мову. Привітний, життєрадісний, уважний до друзів Кузьма не тільки відмінно вчився, але й був ініціатором різних спортивних змагань, входив до збірної Академії з футболу, очолював велопробіг за маршрутом Москва — Харків — Дніпропетровськ — Луганськ — Сталінград — Владимир — Москва. А особливо він любив співати. Брав в руки балалайку і разом з дружиною (вона грала на гітарі) та сином (мандоліна) задушевно співав українські пісні, якими заслуховувалися товариші по навчанню, командування, в т.ч. начальник академії маршал Б.М. Шапошніков, його помічник генерал Ю.О. Щаденко...

Після навчання з 1936 р. виконував особливе завдання уряду — організовував і керував перевальною базою на станції Сари-Озек (Казахстан), через яку здійснювалося постачання всім необхідним китайської армії, що вела війну з японськими агресорами. У виснажливу спеку, піщані бурі, сніжні бурани, в жорстокий мороз через височенні гори Тянь-Шаню, піски однієї з найбільших пустель планети – Гобі, за маршрутом довжиною понад 2 тис. км червоноармійці під його командуванням переправляли до Китаю гвинтівки, кулемети, гармати, патрони, снаряди, міни. Нерідко начальник бази капітан Дерев’янко сам разом із іншими бійцями перевантажував із залізничних составів та літаків на автомобілі, кінні та верблюжі вози військову амуніцію, з ризиком для життя переносив ящики з боєприпасами, транспортував танки, частини літаків і т.п. Не раз супроводжував каравани до міст Урумчі, Кянджу, далі — через весь Сінцзянь до міcць базування китайських вояків. В 1938 р. за виконання цього завдання він був нагороджений орденом Леніна. Такої відзнаки в той час удостоювались одиниці.

Але невдовзі за наклепницькими доносами К.М. Дерев’янка звинуватили, як «ворога народу», що приховав своє походження із сім’ї експлуататорів, будинок яких має (о, жах!) кам’яну огорожу. Над офіцером нависла смертельна небезпека потрапити у жорна сталінських репресій, які прокочувались по армії. Але кожна нова комісія, яка займалась цією «справою», після відвідання Косенівки констатувала безглуздість звинувачень. Його сім’я, де крім Кузьми, було ще семеро дітей, ледь зводила кінці з кінцями, особливо після смерті батька в 1935 році.

В 1939—1940 рр. К.М. Дерев’янко — начальник штабу особливої лижної бригади. З серпня 1940 р. — заступник начальника розвідвідділу Прибалтійського військового округу. Зокрема в січні-березні 1941 р. виконував особливе завдання командування у Східній Прусії. А з початком Великої Вітчизняної війни — начальник розвідвідділу Північно-Західного фронту, особисто вів глибоку розвідку і військові операції в тилу фашистів. Так, в середині серпня 1941 р. він очолив рейд в тил гітлерівців, в ході якого з полону в концтаборі під Старою Русою було звільнено багато бійців.

В 1942 р. він отримує звання генерал-майора і призначається начальником штабу 53-ї армії. Під його керівництвом були оточені і розгромлені фашисти біля м. Дем’янськ. З літа 1943 р. в складі Степового фронту бере участь в Курській битві, звільненні Харкова.

З грудня 1943 року Дерев’янко як начальник штабу 57-ї армії, а потім — 4-ї гвардійської армії бере участь у битві за Дніпро. Він зробив значний внесок в успішне завершення Корсунь-Шевченківської битви. Зокрема, добре спрямованим ударом гвардійців в районі Шендерівки і Лисянки було знищено німецьке угруповання Штеммермана, яке намагалося вирватися з оточення. Із сльозами на очах зустріла сина Секлета Герасимівна, коли він завітав у щойно звільнену бійцями його армії рідну Косенівку.

Очолений Дерев’янком штаб армії вміло організовував розгром гітлерівців в ході Яссо-Кишинівської операції, під час прориву оголошеної Гітлером «неприступною» оборонної лінії «Маргарита» в районі озера Балатон в Угорщині, звільнення Будапешта і Відня. Не раз його ім’я як вмілого полководця фігурувало в наказах Верховного Головнокомандуючого. Всі бойові соратники відмічали, що Кузьма Миколайович був розумним, твердим, дбайливим воєначальником. А коли треба — то із зброєю в руках безпосередньо включався в бій. Так було і на озері Балатон, коли фашисти прорвались до штабу армії. Дерев’янко в цих умовах організував оборону і зберіг управління. За ратні подвиги, високе військове мистецтво він був удостоєний звання генерал-лейтенанта (у 40 років!), найвищих державних нагород, в т.ч. став одним з небагатьох генералів, які були нагороджені всіма трьома орденами імені видатних полководців — Богдана Хмельницького, Суворова і Кутузова. Після закінчення війни в Європі достойно представляв СРСР у Союзній раді по Австрії.

Влітку 1945 р. К.М. Дерев’янко був призначений представником радянського Верховного Головнокомандування при штабі Союзних військ на Тихому океані на чолі зі знаменитим американським генералом Д. Макартуром, які вели війну з японськими агресорами. Після тривалого перельоту Дерев’янко прибуває в штаб Союзних військ в Манілі (Філіппіни). Коли підійшов час підписувати Акт капітуляції Японії, саме йому було доручено зробити це від імені СРСР, хоча до такої місії готувалися й інші.

Вибір був невипадковим. Враховувалися його військові заслуги, досвід, особисті якості, висока ерудиція, знання англійської та японської мов. Чималу роль відіграло і те, що Кузьма Миколайович був українцем. Цим об’єктивно віддавалося належне героїзму українців, їх жертвам на вівтар Перемоги. За цим стояли і певні внутрішньо- та зовнішньополітичні розрахунки. Зокрема, підпис українця під Актом капітуляції Японії, чим була поставлена остання крапка в Другій світовій війні, без сумніву, став ще одним вагомим аргументом в тих гострих дискусіях, які відбулись між СРСР, США та Великобританією у зв’язку з підготовкою до створення ООН. Ще у вересні 1944 р. Сталін писав Рузвельту: «Вам, звичайно, відомо, що, наприклад, Україна і Білорусія, які входять в Радянський Союз, за кількістю населення і політичним значенням переважають деякі держави, стосовно яких ми всі згодні, що вони повинні бути віднесені до числа ініціаторів створення Міжнародної організації».

Американська сторона продовжувала заявляти, що тоді вона може наполягати на представництві в ООН всіх штатів, які входять в склад США. На Ялтинській конференції великих держав (лютий 1945 р.), а потім на конференції в Сан-Франциско пропозиція СРСР була прийнята. Україна поставила свій підпис під Статутом ООН, стала одним з фундаторів цієї організації. Але на Заході продовжували висловлювати всілякі сумніви з цього приводу. Ситуація ускладнювалася і через смерть президента США Ф.Д. Рузвельта, з яким була досягнута відповідна домовленість. А угоди про заснування ООН вступали в дію після ратифікації їх парламентами відповідних країн. Це мало відбутися після повного закінчення Другої світової війни. Висунення українця в центр подій, пов’язаних з її завершенням, врешті решт поклало край подібній невизначеності, всіляким інсинуаціям. В кінці жовтня 1945 р. і американський конгрес ратифікував документи стосовно ООН. Все це сприяло утвердженню України як повноправного члена всесвітньої міжнародної організації.

Це все сталося пізніше. А 30 серпня 1945 року К.М. Дерев’янко разом з Д. Макартуром літаком прибуває в Японію. 2 вересня 1945 року до американського лінкору «Міссурі», який стояв в Токійській затоці, підійшов катер з найвищими військовими чинами. Постукуючи ціпком по металічному трапу, на палубу корабля піднявся уповноважений імператора Японії, міністр закордонних справ М. Сігеміцу, за ним начальник генерального штабу І. Умедзу. В повній тиші підписали Акт, в якому визнавалася поразка Японії, а її війська і народ зобов’язались негайно припинити військові дії, безумовно виконувати всі вимоги і вказівки союзників. Потім цей документ письмово скріпили представники країн-переможців. Коли до столу попрямував повноважний представник СРСР генерал К.М. Дерев’янко, американські моряки зааплодували. Цей момент потім змогли побачити в кінохроніці і на фотографіях, почути про нього по радіо, прочитати в газетах і журналах жителі всієї планети. Дерев’янко за життя став легендарним.

Через декілька днів відважний генерал із величезною небезпекою для власного здоров’я відвідує японські міста Хіросіму та Нагасакі, які нещодавно були піддані американському атомному бомбардуванню. Виходивши вздовж і впоперек радіоактивне згарище, він складає детальний його опис і фотографує побачене.

В кінці вересня 1945 р. К.М.Дерев’янка викликають до Москви. Там він доповідає Сталіну та найвищому радянському керівництву про капітуляцію Японії, становище в цій країні, стан її армії, зокрема, військово- морських сил. Особливо уважно був розглянутий його звіт і фотографії про результати атомного бомбардування Японії. Діяльність генерала було повністю схвалено. А його матеріали про атомне бомбардування були використані в ході розробки радянської атомної зброї.

В січні 1946 р. Кузьма Миколайович був призначений представником СРСР в Союзній раді в Токіо. Рада, в яку, крім Дерев’янка, входили генерал Д. Макартур (США), представники Китаю та Великої Британії, контролювала здійснення умов капітуляції і все післявоєнне життя Японії. Рада працювала в складній обстановці. Йшла «холодна війна», з 1950 р. почались військові дії в Кореї. В таких умовах Дерев’янко проявляв дипломатичне вміння і наполегливість у поєднанні з тактом в захисті позицій своєї держави. Неодноразово він пропонував, наприклад, заходи з демократизації післявоєнної Японії. Підготував і вніс на обговорення Ради 33 заяви і меморандуми з різних аспектів відносин з американською адміністрацією, про шляхи відбудови і розвитку японської економіки і культури, про радянсько-японські взаємовідносини і т. д.

Становище ускладнювалось й тим, що не завжди в Москві приділяли необхідну увагу проблемам невеликої групи радянських представників. Збереглось цікаве свідчення К.Симонова, який разом з іншими письменниками відвідав Японію в 1946 р. Після повернення він був прийнятий міністром закордонних справ СРСР В.Молотовим. Останній, згадував К. Симонов, «слухав мене уважно і доброзичливо. Все це було до того моменту, поки я не заговорив, що у мене є доручення генерала Дерев’янка. Питання, про яке йде мова, — зміна характеру, строків і норм постачання того маленького контингенту, батальйону військ, який прибув в розпорядження нашого члена Контрольної Ради, — вимагає невідкладного вирішення. Бо практика, яка існує, нікуди не годиться. — Це не його справа — ставити такі питання через третіх осіб..., — жорстко сказав Молотов про Дерев’янка, сказав зі злістю».

Його плідна діяльність здобула міжнародне визнання. В травні 1946 р. він одержав таке повідомлення з Білого Дому — резиденції американського президента: «Президент Сполучених Штатів у відповідності з наказом генерала Дж. Вашінгтона 7 серпня 1782 р. нагороджує Дерев’янка К.М. орденом За заслуги офіцерського ступеня». Був також нагороджений двома угорськими орденами — Свободи I срібного ступеня (1946) і За заслуги в боротьбі за свободу III ступеня (1950). В 1947 р. Президія Верховної Ради СРСР нагородила його другим орденом Леніна.

На початку 50-х рр. після укладення мирного договору з Японією (сталінське керівництво його так і не підписало) Союзна Рада припиняє існування. К.М. Дерев’янка переводять у Москву, де він працював на високих посадах: начальник кафедри збройних сил іноземних держав Військової академії, а потім — управління інформації ГРУ Генштабу. Але внаслідок ядерного опромінення, одержаного під час відвідання Хіросіми і Нагасакі, неухильно погіршувалося його здоров’я. 14 листопада 1954 року в лікарні героя відвідали маршали С.К. Тимошенко і П.А. Ротмистров, щоб від імені найвищого керівництва поздоровити з 50-річчям. А 30 грудня того ж року після важкої хвороби (рак підшлункової залози) він помер. Некрологи в «Правді», «Красной звезде» та інших газетах підписали уславлені полководці Другої світової війни — Г.К. Жуков, В.Д. Соколовський, І.С. Конєв, Р.Я. Малиновський та інші. З державними почестями К.М. Дерев’янка поховали на почесному Новодівичому цвинтарі в Москві.

А далі... настало забуття. Могилу легендарного українця, видатного воєначальника, дипломата, який поставив останню крапку в Другій світовій війні, ніхто, крім родичів, не відвідує, надгробок руйнується і потребує реставрації.

В інших союзних країнах їх громадяни, які підписали Акти капітуляції Німеччини та Японії (Г.К. Жуков в Росії, Д.Ейзенхауер та Д. Макартур в США, Д. де Тасіньї у Франції, наприклад) вважаються національними героями, до їх пам’яті ставляться з великою повагою, постійно її шанують. В Україні ім’я генерала забуте.

Будь-які пропозиції щодо увічнення пам’яті легендарного генерала залишаються без уваги. Зокрема, байдужість виявляє військове керівництво держави, яке в першу чергу мало б опікуватись цією справою. Ще рік тому в Міністерство оборони України були надіслані відповідні матеріали з проханням сприяти відновленню пам’яті про легендарного вояка. У відповідь надійшла формальна відписка, з якої випливало, що наші військові цією справою займатись не збираються . Щоправда, обіцяли відобразити діяльність героя в експозиції Музею збройних сил України. Але за рік у цьому музеї, як і в численних виданнях під егідою Міноборони, не з’явилось жодної згадки про генерала. Повернення із забуття імені цього героя, як і інших видатних діячів, сприяло б вихованню почуття гордості за свою країну і свій народ, підвищенню авторитету України у всьому світі.

Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments