Немає людини, яка б не любила свободу; але справедлива людина вимагає її для всіх, а несправедлива – лише для себе
Карл Людвіг Берне, німецький публіцист і письменник, поборник емансипації євреїв.

Заспокоєння не буде

Петро Столипін: штрихи до політичного портрета
3 вересня, 2010 - 00:00
ПЕТРО СТОЛИПІН. ФОТО 1908 р. / ТАКИМ БАЧИЛИ СТОЛИПІНА ПОЛІТИЧНІ СУПРОТИВНИКИ. КАРИКАТУРА З ГАЗЕТИ «АДСКАЯ ПОЧТА». 1906 р.
ПІСЛЯ ЗАМАХУ НА СТОЛИПІНА 12 СЕРПНЯ 1906 р. ЦЯ СВІТЛИНА ОБІЙШЛА ТОДІ ВСЮ РОСІЙСЬКУ ПРЕСУ

Сучасний російський правлячий політичний клас розглядає досвід правління Петра Аркадійовича Столипіна (1862—1911) мало не як ідеальний зразок вдалого проведення рятівних для країни, давно назрілих реформ, приклад вищої державної мудрості та справжнього патріотизму. Цілком очевидно, що вкрай ідеалізований, заснований на системі штучно створених міфологем образ «Великого реформатора держави Російської» має не так багато спільного з реальним, історичним Столипіним; утім, тим історикам, журналістам і політикам, які в нинішній Росії підтримують цей культ, важливо не це — потрібно в першу чергу на конкретному прикладі знаменитого перетворювача Росії показати можливість поєднання в рамках єдиного політичного курсу великодержавної «імперськості» та квазідемократичного «лібералізму». Саме цей курс уже не перший рік проводить кремлівське керівництво — і саме для обѓрунтування безальтернативності такого вибору й знадобилася персона Столипіна. Підкреслимо, що йдеться про особу дійсно непересічну.

Петро Столипін народився 5 квітня 1862 року в знатній дворянській родині, яка з покоління в покоління служила імперії та її престолові (у цьому роду було чимало кадрових військових, високопоставлених урядовців-адміністраторів і заповзятливих землевласників). Станове походження, у тому числі й жорсткі вимоги «дворянської честі» (коли на дуелі загинув старший брат Петра, хлопець стрілявся з його вбивцею і куля влучила в праву руку, яка з того часу була майже паралізованою), так само як і певні кастові забобони, наклали свій відбиток на погляди Столипіна та його політичну кар’єру.

1884 року Петро Столипін закінчив природничий факультет Петербурзького університету. Один із іспитів приймав сам Дмитро Менделєєв, який високо оцінив блискучі знання молодого студента і навіть вступив із ним у щось схоже на вчений диспут. Утім, життя Столипіна було, зрештою, присвячене служінню не науці, а імперській Росії.

1899 року 37-річний честолюбний політик став губернським предводителем дворянства в Ковно (Каунас, Литва). А за три роки саме він став наймолодшим губернатором у імперії: спочатку в Гродно, а починаючи з 1904 року — в Саратові. Всеросійська популярність прийшла до Столипіна (популярність ця була доволі певного штибу) в бурхливі місяці початку першої російської революції, коли правитель губернії почав рішучу, жорстоку боротьбу з селянськими заворушеннями на ввіреній йому території. Для припинення безладів саратовський губернатор систематично використовував регулярні війська, що застосовували найнещадніші міри «наведення ладу»: розстріли (частенько — без суду), масові шмагання непокірних селян. І кажучи про «далекоглядного видатного реформатора» Столипіна, цей бік багатогранної діяльності Петра Аркадійовича теж ніяк не можна оминути. Вже 1905 року революціонери ухвалили застосувати до нього смертний вирок.

Стиль поведінки Столипіна-політика був гордовитим і владним: саме так належало тримати себе людині, яка за правом народження (та й за особистими рисами) вважала себе наділеною особливою владою в державі. Дочка Столипіна Марія Бок згодом згадувала: «У мене зберігається любительський знімок, де видно, як тато в’їжджає верхи в натовп, який за хвилину до цього бушував, а тепер весь, як один, стоїть навколішки. Він, цей величезний, десятитисячний натовп, опустився на коліна при перших словах, які тато встиг виголосити». Марія Бок згадує іще один, схожий епізод: одного разу губернатор Столипін виступав перед схвильованим селянським сходом; якийсь явно вороже налаштований парубок попрямував прямо до нього. Столипін, не втративши самовладання, жестом пана недбало й владно кинув бунтареві свою шинелю: «Потримай!». Той, розгубившись, узяв шинелю й покірно тримав її увесь час, поки Столипін говорив.

Мабуть, саме цей випадок ще більш зміцнив Петра Аркадійовича в переконанні: він знає, як можна «заспокоїти» народ (і, ймовірно, лише він!), як дворянинові належить поводитися з непокірними людьми. І, схоже, саме тоді остаточно сформувалося його політичне кредо: «Спочатку заспокоєння, а потім — реформи!» (але фатальне для Столипіна поєднання імперських реалій: не було в державі тих «20 років спокою», про які він мріяв, не було такого запасу часу в країні, скривавленій і приголомшеній революцією — а, тим часом, потреба реформ, але спрямованих, перш за все, на оновлення і зміцнення монархічного ладу на чолі з «господарем землі Російської» Миколою II, наш герой прекрасно розумів).

Настільки рішучого, нещадного й упевненого в собі адміністратора не міг не оцінити сам імператор Микола II. 26 квітня 1906 р., викликавши Столипіна до Петербурга, монарх призначив його на пост міністра внутрішніх справ — найбільш важливий у імперському уряді. Із самого початку новий міністр (наймолодший серед своїх колег) справив сильне враження агресивною визначеністю своїх політичних поглядів; виступаючи в Державній Думі, він так сказав про тактику лівої опозиції: «Ці нападки розраховані на те, аби викликати в уряду, у влади параліч і волі, й думки, всі вони зводяться до двох слів, звернених до влади: «Руки вгору». На ці два слова — продовжував Столипін — уряд з повним спокоєм, зі свідомістю своєї правоти може відповісти лише двома словами: «Не залякаєте!».

8 липня 1906 року Петро Столипін, зберігши за собою пост міністра внутрішніх справ, був призначений головою Ради міністрів Російської Імперії. Сутність своєї державної діяльності, як ми вже згадували, він визначив так: «Спочатку заспокоєння, а потім — реформи». Украй тривожним сигналом для нового глави уряду став замах, здійснений проти нього есерами-терористами 12 серпня 1906 року, коли дача прем’єра на Аптекарському острові в Петербурзі буквально злетіла в повітря, загинуло 22 людини, були поранені його син і дочка, проте сам Столипін не постраждав. Після цієї трагедії прем’єр разом із родиною на запрошення Миколи II переїхав до Зимового палацу, який суворо охоронявся.

Отже, завдання «заспокоєння» вируючої революційної країни було пріоритетним. Реформи — потім! 19 серпня 1906 року в надзвичайному порядку, оминувши Державну Думу, було ухвалено закон про військово-польові суди. Справи в таких судах розглядалися протягом 48 годин, а людей страчували не пізніше, аніж за добу після їх винесення. Ці суди було створено при активній участі Столипіна для придушення революційного руху. Лише за перші вісім місяців після запровадження військово-польових судів, ними було винесено 1102 смертних вироки. Володимир Короленко написав тоді, що «страти стали побутовим явищем».

Сам Столипін виправдовуватися не збирався. «Коли будинок горить, панове — заявив він депутатам Думи в березні 1907 року — ви вдираєтеся в чужі помешкання, ламаєте двері, ламаєте вікна. Коли на вас нападає вбивця, ви його вбиваєте. Це, панове, стан необхідної оборони. Він доводив державу не лише до посилених репресій — він доводив до підпорядкування всіх одній волі, свавіллю однієї людини, до диктатури, яка часом виводила державу з небезпеки й приводила до порятунку. Бувають, панове, фатальні моменти в житті держави, коли державна необхідність стоїть вище за право (сказано «пророчо» — саме в дусі цієї концепції пройде в Росії все ХХ сторіччя! — І. С.) і належить обирати між цілістю теорій і цілістю вітчизни». Коли ліберальний депутат — кадет Федір Родічев, говорячи на засіданні Думи в листопаді 1907 року про військово-польові суди, в запалі полеміки назвав вірьовки для засуджених до повішення «столипінськими галстуками», розлючений прем’єр вийшов із зали й викликав «нахабу» на дуель. Родічеву довелося вибачитися — всім було відомо, що Столипін — дуже влучний стрілець. Попри «зім’яту» розв’язку, цей вираз не забувся і скоро був підхоплений усією революційною пресою.

Отже, «заспокоєння» було досягнуте (так, принаймні, уявлялося прем’єрові; історія показала, що в реальності це виявилося ілюзією). Таким чином, настала черга для реформ — головної справи життя Столипіна, в яку він вірив. Петро Аркадійович ясно уявляв собі сенс і суть головної з цих реформ — аграрної: створити в імперії клас дрібних власників — нову «міцну опору порядку», опору держави, «єдиної і неподільної Росії». Тоді, був переконаний голова Ради міністрів, «Росії були б не страшні всі революції». Питання було лише в тому, чи настільки міцне силоміць досягнуте Столипіним «заспокоєння» («стабілізація»), щоб дати нашому героєві достатній запас часу для реалізації намічених заходів. Столипін квапився: вже 9 листопада 1906 року було оприлюднено урядовий указ (теж у обхід Думи), згідно з яким селяни отримували право вийти з громади (основи всієї аграрної економіки сільської Росії, яка живе за принципом: земля «Божа», нічия, право користуватися нею дає лише праця, і тому селяни ненавидять крупне поміщицьке землеволодіння) зі своєю землею. Вони могли також продати її. Прем’єр вважав, що цей захід незабаром зруйнує общину, «закладе підвалини нового селянського ладу», «дасть можливість селянинові вільно працювати, багатіти, позбавить його від кабали відживаючого общинного ладу», що зробить революцію в імперії неможливою.

Знаменитим виразником настроїв російського общинного селянства (в Україні такі погляди були виражені дещо слабше, але теж мали достатню підтримку) був не хто інший, як граф Лев Миколайович Толстой. 26 липня 1907 року письменник надіслав главі уряду листа, в якому пристрасно закликав знищити «вікову, стародавню несправедливість — земельну власність». Толстой доводив: «Як не може існувати право однієї людини володіти іншим (рабство), так не може існувати право однієї, якої б то не було людини, багатої чи бідної, царя чи селянина, володіти землею як власністю. Земля є надбання всіх, і всі люди мають однакове право користуватися нею. Дорога, якою Ви, на жаль, ідете, — резюмував Толстой, — це дорога злих справ, поганої слави і, головне, гріха». Столипін відповів лише за 6 місяців, у січні 1908 року. «Ви вважаєте злом, — заперечив він Толстому, — те, що я вважаю для Росії благом. Мені здається, що відсутність «власності» на землю в селян створює всю нашу необлаштованість. Природа вклала в людину деякі природжені інстинкти, як-от: відчуття голоду, статевий потяг тощо, і одне з найсильніших почуттів цього порядку — почуття власності. Не можна любити чуже нарівні зі своїм і не можна плекати, покращувати землю, яка перебуває в тимчасовому користуванні, нарівні зі своєю землею. Штучне, щодо цього, оскоплення нашого селянина, знищення в нім природженого почуття власності веде до багато чого поганого і, головне, до бідності. А бідність, як на мене, найгірше з рабств».

Дискусія принципова. Подальший хід історії (і в 1908—1911 роках, і в 1918—1921, і 1929-го, і пізніше) багато в чому пов’язаний із тим, що більшість селян скоріше поділяли погляди Толстого, а не Столипіна (до того ж, люди пам’ятали саратовські «заспокоєння» і шмагання майбутнього прем’єра). Ось чому таємнича загибель нашого героя від пострілу провокатора Богрова в Київському оперному театрі 1 вересня 1911 року навряд чи вирішальним чином вплинула на долю реформ. Урок же «драми Столипіна» для наших днів такий: будь-які реформи мають бути зрозумілі, бути прийняті та підтримані народом. Інакше саме це слово викликатиме законну ненависть і презирство.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День». Фото з книги «Історія Росії ХХ століття». Москва. 1996 р.
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments