Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Здобути із жахіття сенс

Людина у вогні історії очима Світлани Алексієвич
30 жовтня, 2015 - 12:07
СВІТЛАНА АЛЕКСІЄВИЧ. МОЖЛИВО, НАМ УСІМ ЩЕ НАЛЕЖИТЬ ОЦІНИТИ, ЯКУ ВЕЛИКУ СПРАВУ ЗРОБИЛА СВОЄЮ ТВОРЧІСТЮ ЦЯ ВИЗНАЧНА БІЛОРУСЬКА ПИСЬМЕННИЦЯ РОДОМ З УКРАЇНИ, ЗІ СТАНІСЛАВА (ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА)

8 жовтня 2015 року Нобелівська премія з літератури була присуджена білоруській російськомовній письменниці Світлані Олександрівні Алексієвич із стислим і вичерпним обґрунтуванням цього вибору: «За її багатоголосну творчість — пам’ятник стражданню й мужності в наш час». Кожне слово тут є влучним і точно передає суть зробленого Світланою Алексієвич у білоруській, європейській і — вже можна стверджувати — світовій літературі.

Справді, новий лауреат художньо відкрила для світу й дослідила мистецькими засобами образ неймовірно суперечливої, водночас жалюгідної, змученої, забитої — проте і мужньої, часом навіть величної радянської людини. І встала поруч із нею. Чи треба доводити, наскільки важливим і актуальним це є і для сьогоденної України?

Коментарі до цієї події були напрочуд різноманітними — від хамської оцінки творчості білоруської письменниці як такої, що «не піднімається вище за середній рівень», від як мінімум дилетантських заяв на кшталт: «Ось Нобелівську премію присуджено «радянській» людині і радянській письменниці, адже сама лауреат це визнає» (ми ще процитуємо в точному контексті відповідні слова Алексієвич!), від квазіпатріотичних заяв: «Уперше з 1987 року Нобелівську премію здобув письменник, що пише російською» (нагадаємо, що тоді лауреатом став покійний Йосиф Бродський, а перед ним: Іван Бунін (1933), Борис Пастернак (1958), Михайло Шолохов (1965), Олександр Солженіцин (1970) — і до серйозних спроб осмислити значення доробку пані Світлани, до визнання того, що її творчість дає багато для розуміння суті трагедії, що її пережила у ХХ столітті, і, головне, переживає зараз радянська і пострадянська людина.

Алексієвич глибоко розуміє суть цієї людини, вона чудово знає її зсередини (саме це мала на увазі письменниця, коли говорила, що радянська людина — це зокрема й я, мої рідні та друзі»). У той же час вона показала велич і ницість, мужність і вбогість цієї людини (як і будь-якої людини взагалі — це важливо) вже не зсередини, а в «координатах вічності», показала, як поводить себе та чи та особистість (неповторна, унікальна) в пекельному вогні історії. З огляду на вічні моральні закони. І цим Світлана Алексієвич зробила свій внесок у дослідження вічної теми: до якої безмірної ями морального падіння і до яких неймовірних висот духовного злету спроможна людина.

Автор цих рядків схиляється до думки, що висока література (а творчість Світлани Олександрівни, поза сумнівом, стала такою задовго до присудження їй Нобелівської премії), іншими словами, незабутні обличчя, голоси, очі, думки, вчинки людей — то і є, за остаточним рахунком, найвищий вимір самої Історії. Людський вимір (що жодним чином не применшує важливість усебічного вивчення фактів і подій минулого, але, очевидно, необхідний органічний синтез). Що ж до книжок Світлани Алексієвич, то вони тут є просто незамінними. І найкращий шлях зрозуміти це — надати слово самій письменниці. Проте спочатку — дуже коротка фактологічна довідка.

Усі відомі у багатьох країнах твори пані Світлани (нагадаємо їх: «У війни не жіноче обличчя» (1985) — про трагедію жінки на війні, її словами, її сприйняттями, її душею; «Останні свідки: книга недитячих оповідань» (1985) — заснована на дитячих спогадах про війну; «Цинкові хлопчики» (1989) — про Афганську війну словами матерів, що втратили на ній своїх синів; «Зачаровані смертю» (1993) — про самогубства, що зумовлені епохою різких соціальних змін у колишньому СРСР; «Чорнобильська молитва» (1997) — бесіди зі свідками катастрофи на ЧАЕС; «Час секонд-хенд, або Кінець червоної людини» (2013) — про вплив історії країни на свідомість її громадян, зокрема, про феномен «радянської людини») — всі ці твори сама автор об’єднує в єдиний епічно-документальний цикл з напрочуд точною назвою «Голоси Утопії». Вже сама ця назва дає чимало для розуміння творчого методу, світосприйняття та історіософії письменниці. Влада утопії, влада тоталітарної ідеї (хай навіть зовні істинно «гуманної») над людиною є не менш жорстокою й страшною, аніж тиранічна влада гітлерів і сталіних. Але Людина долає цю владу, вона вивищується над нею, переростає її (точніше, може, спроможна зробити це). Прекрасна білоруська письменниця стверджує це усією своєю творчістю.

А тепер слово — самій пані Світлані.

ПРО ТЕ, ЧИМ НЕБЕЗПЕЧНИЙ ТОЙ ЛЮДСЬКИЙ ТИП, ЯКИЙ НАРОДЖУЄТЬСЯ НА ТЕРЕНАХ КОЛИШНЬОГО СРСР

«Людина за останніх 200 років майже 150 років воювала. І ніколи не жила добре. При цьому людей на пострадянському просторі спочатку 70 років обманювали, потім ще 20 років грабували, в результаті серед них з’явились дуже агресивні й небезпечні для цілого світу постаті і сформувалась низька цінність людського життя та пріоритет величі держави над якістю життя».

ПРО ТЕ, ЩО ЛЮДИНА Є БІЛЬШОЮ ЗА ВІЙНУ (ЗАДУМ КНИЖКИ «У ВІЙНИ НЕ ЖІНОЧЕ ОБЛИЧЧЯ»)

«Я пишу книжки про війну. Я, котра не любила читати військові книжки, хоча у моєму дитинстві та юності в усіх це було улюблене читання. У всіх моїх ровесників. І це не дивно — ми були дітьми Перемоги... Що я пам’ятаю про війну? Війна і після війни залишалась домом нашої душі. Всі жили там. Усе вело початок від того страшного світу, і в нашій родині теж: український дідусь, матусин батько, загинув на фронті, а білоруська бабуся, батькова мама, померла від тифу в партизанах, двоє її синів зникли безвісти, з трьох, яких вона відправила, повернувся один... Ще дітьми ми не знали світу без війни, світ війни був єдино знайомим нам світом, і люди війни — єдино знайомими нам людьми.

Напевне, не перелічити, скільки написано у світі воєнних книжок. Десь я нещодавно прочитала, що на землі вже було понад три тисячі воєн. А книжок — іще більше. ...Але все, що ми знаємо про війну, розповіли нам чоловіки. Ми в полоні «чоловічих» уявлень і «чоловічих» відчуттів війни. «Чоловічих» слів. Жінки завжди відмовчуються, а якщо раптом починають говорити, то розповідають не свою війну, а чужу. Підлаштовуються під чужу для них мову. І лише вдома або поплакавши у колі фронтових подруг, вони згадують війну, від якої завмирає серце. У душі стає тихо-тихо, це вже не щось далеке і минуле, а ті знання й здогади про людину, які необхідні завжди. Навіть у райському саду. Тому що людський дух не є аж таким міцним і захищеним, його треба завжди підтримувати. Шукати десь силу (дуже важлива для Алексієвич думка. — І. С.). У жіночих оповіданнях немає або майже немає того, про що ми без кінця чуємо, та, вже, мабуть, і не чуємо, пропускаємо: як одні люди героїчно вбивали інших і перемогли. Або програли. Жіночі оповіді інші й про інше. У «жіночої» війни свої фарби, свій запах, своє освітлення і свій простір почуттів. Свої слова. Там немає героїв та неймовірних подвигів, там є просто люди, які зайняті нелюдською людською справою. І страждають там не лише вони (люди!), а й земля, і птахи, і дерева. Увесь світ земний. Страждає він без слів, що іще страшніше...

...Перші записи. І перше здивування: військові професії у цих жінок — санінструктор, снайпер, кулеметниця, командир зенітної гармати, сапер, а зараз вони — бухгалтери, лаборантки, екскурсоводи, вчительки... Розповідають ніби не про себе, а про інших дівчат. Сьогодні самі собі дивуються. І перед моїми очами «олюднюється» історія. Мені здається, що ми не про війну говоримо з ними, а про людське життя. Розмірковуємо про людину.

Трапляються вражаючі оповіді, у них у житті є сторінки, які і в романах Достоєвського не часто трапляються. Щоб людину так закрутило і щоб вона так ясно побачила себе згори — з неба, і знизу — із землі. Спогади — це нове народження минулого, це — творчість. Розповідаючи, люди творять, «пишуть» своє життя. Найбільш щиро, як я встигла помітити, поводяться прості люди — медсестри, куховарки, прачки... Вони, як би це сказати точніше, із себе дістають слова, а не з газет і прочитаних книжок. Лише зі своїх власних страждань — не з культури».

Уривок з книжки «Останні свідки (сто недитячих оповідань)», 1985 р.

«...Згоріла уся вулиця. Згоріли бабусі й дідусі, і багато маленьких дітей, тому що вони не втекли разом з усіма, думали — їх не чіпатимуть. Йдеш — лежить чорний труп, отже, стара людина зотліла. А побачиш здалеку щось маленьке, рожеве, — значить то дитина. Вони лежали на вугіллі рожевими...»

Уривок з книжки «Цинкові хлопчики» (1989). Трагедія Афганської війни.

«...На війні для людей немає таємниці смерті. Вбивати — це просто натискати на спусковий гачок. Нас вчили: залишиться жити той, хто стрілятиме першим. Таким є закон війни. «Тут ви повинні вміти робити дві речі — швидко ходити і точно, влучно стріляти. Думати буду я», — говорив командир. Ми стріляли, куди нам наказують. Я був навчений стріляти, куди мені накажуть. Стріляв, не милував нікого. Міг вбити дитину. Адже з нами там воювали геть усі: чоловіки, жінки, старі, діти. Йде колона через кишлак. У першій машині глухне мотор. Водій виходить, піднімає капот... Хлопчисько, років десяти — йому ножем у спину... Там, де серце. Солдат ліг на двигун... Із хлопчика решето зробили... Якби в ту мить дали команду — перетворити кишлак на порох... Кожен намагався вижити. Думати ніколи було. Нам же по вісімнадцять-двадцять років! До чужої смерті я звик, а власної боявся. Бачив, як від людини в одну секунду нічого не залишається, нібито її зовсім не було. І в порожньому гробу відправляли на батьківщину парадну форму. Чужої землі насиплють, щоби потрібна вага була... Хотілося жити... Ніколи так не хотілося жити, як там... Повернемося з бою, сміємося... Я ніколи так не сміявся, як там...»

Уривок з книжки «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» (1997).

«...Я замислився, чому про Чорнобиль мовчать, мало пишуть наші письменники? Продовжують писати про війну, про табори, а тут мовчать? Думаєте, випадковість? Якби ми перемогли Чорнобиль, про нього говорили б і писали більше. Або якби ми його зрозуміли... Ми не знаємо, як здобути з цього жахіття сенс. Не здатні. Бо його не можна прикласти ані до нашого людського досвіду, ані до нашого людського часу.

То що ж краще: пам’ятати чи забути?»

Епіграфом до книжки «Чорнобильська молитва» Світлана Алексієвич взяла слова визначного грузинського філософа Мераба Мамардашвілі: «Ми повітря, ми не земля...»

СВІТЛАНА АЛЕКСІЄВИЧ — ПРО СЕБЕ І СВІЙ ЧАС

«Із тисячі голосів, шматочків нашого побуту й буття, слів і того, що між словами, за словами — я складаю не реальність (реальність незбагненна, неосяжна), а образ. Образ свого часу. То, як ми його бачимо, як ми його собі уявляємо. Достовірність народжується із численності кругів... Я створюю образ своєї країни від людей, що живуть у мій час... Я хотіла б, щоб мої книжки стали літописом, енциклопедією майже десятка поколінь, яких я застала і разом з якими іду... Як вони жили? У що вірили? Як їх вбивали, і як вони вбивали? Як хотіли й не вміли, не судилося бути щасливими?

Якщо озирнутися назад, уся наша історія — радянська та пострадянська — це колосальна братська могила, море крові. Вічний діалог катів та жертв. Одвічні питання: що робити? І хто винен? Революція, ГУЛАГ, Друга світова війна та прихована від свого народу війна в Афганістані, крах великої імперії, під воду пішов гігантський соціалістичний материк, материк — утопія, а тепер новий виклик, космічний виклик — Чорнобиль. Виклик уже — всьому живому. Все це — наша Історія. І це — тема моїх книжок. Мій шлях... Мої кола пекла... Від людини до людини...

Я завжди хочу зрозуміти, скільки людини в людині. І як цю людину в людині захистити? Чим ми можемо її захистити?»

РОСІЙСЬКИЙ КРИТИК ЛЕВ АННІНСЬКИЙ — ПРО ТВОРЧІСТЬ СВІТЛАНИ АЛЕКСІЄВИЧ (1997 р.)

«Ми маємо унікальну працю, здійснену, можливо, вперше у радянській та пострадянській культурі — простежене, задокументоване, художньо осмислене життя кількох десятків поколінь й сама реальність 70 років соціалізму: від революції 17-го року крізь громадянську війну, молодість і гіпноз великої Утопії, сталінський терор і ГУЛАГ, Другу світову війну і роки краху материка соціалізму — до сьогодення. Це — жива історія, розказана самим народом, та записана, почута, вибрана талановитим і чесним літописцем».

СВІТЛАНА АЛЕКСІЄВИЧ — ПРО СВОЇ ТВОРЧІ ПЛАНИ

«Я вже не один рік працюю над книжкою «Чарівний олень вічного полювання». Це розповіді про кохання: чоловіки і жінки різних поколінь розповідають свої історії. Мені подумалося, що я досі писала книжки про те, як люди вбивали одне одного, як вони вмирали. Але ж це — не все людське життя. Тепер я напишу, як вони кохали... Кохають...

І знову мої запитання — хто ми, в якій країні живемо — через кохання. Через те, заради чого ми, напевно, і приходимо у цей світ. Мені хочеться любити людину. Хоча любити людину важко. Дедалі важче».

***

На прес-конференції 8 жовтня 2015 року, в день присудження їй Нобелівської премії, Світлана Алексієвич жорстко протиставила «справжній, гуманний, добрий «русский мир», той «русский мир», що досі схиляє до себе всіх — література, балет, велика музика — ненависному мені світові Берії, Сталіна, Путіна, Шойгу. Чому в мене таке ставлення? Бо, на мою думку, ситуацію в Росії спровокували так, що 86% людей були раді тому, як вбивали людей на Донбасі, і сміялися над цими «хохлами».

І останнє. 2013 року письменниця, яка тривалий час жила в Західній Європі, повернулася додому, в Білорусь. Президент Лукашенко (схоже, вимушено!) поздоровив її з високою Нобелівською нагородою. Світлана Алексієвич — перший в історії фаховий журналіст (закінчила факультет журналістики Білоруського державного університету 1972 року, працювала в районній газеті «Маяк комунізму» (Берестейська область), потім у мінській «Сільській газеті»), удостоєний Нобелівської премії з літератури. На превеликий жаль, далеко не всі українські журналісти, письменники та інтелектуали готові на сьогодні до виконання вкрай непростої, але надважливої місії «колективної Алексієвич», без чого неможливе духовне очищення нації та протидія моральній катастрофі, що спіткала суспільство. «Совість; пам’ять; людяність; відповідальність» — ці домінанти творчості видатної білоруської письменниці необхідні нам, як повітря. «День» може абсолютно щиро стверджувати, що все це — саме те, про що пише наша газета у кожному числі, на кожній шпальті.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: