Живий Стус: штрихи до портрета

Є різні шляхи до осягнення масштабів історичної постаті, її злетів, прозрінь, помилок, її унікальності. Є різні шляхи до Василя Стуса. Можна вивчати глибокі, фахові студії про його творчість, новаторство його поезії, світобачення загалом. Можна — і це вкрай необхідне — просто читати ним створене (не тільки вірші, а й епістолярну спадщину та публіцистику).

Але існує ще один шлях. Слухати спогади людей, котрі насправді близько знали Поета, не один рік дружили з ним, осягнули його душу. На превеликий жаль, колись доволі широке коло таких постатей (Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, Іван, Надія та Леоніда Світличні, Ірина Калинець, Опанас Заливаха та ін.) відчутно вужчає.

Але є особистості, завдяки спілкуванню з якими відчуваєш: живий, неканонічний, реальний Стус стає ближчим. Серед них — Маргарита Костівна Довгань, відома «шістдесятниця», близька до кола націонал-демократичної інтелігенції, журналістка, письменниця. Вона, як і її покійний чоловік, визначний український скульптор Борис Довгань, знала Поета від середини 1960-х років — і ця дружба тривала до загибелі Стуса в концтаборі поблизу села Кучино (Пермська область) у вересні 1985-го. Коли я переступив поріг затишної оселі пані Маргарити на Печерську, то майже відразу побачив невеличкий фотопортрет Василя Семеновича серед картин, репродукцій творів мистецтва, інших цінних артефактів. Щось підказало: це — не просто звичайна світлина. Маргарита Костівна пояснила: це фото Василя на Колимі, 1977 року. Він того ж року надіслав його мені та чоловікові...

А ще Маргарита Довгань показала велику жовту теку з написом: Василь Стус. У ній — безцінні рукописи десятків листів Поета до неї і до пана Бориса, інтерв’ю, світлини, вирізки з газет.

11 вересня пані Маргарита відзначила 90 років від дня народження. Але вона, як і завжди, залишається людиною зібраною, сильною, діловою (у кращому сенсі слова). Її дні розписані по хвилинах. І, призначаючи час для зустрічі, господиня попросила трохи зачекати, подивилась у записник: який день і яка година є вільними.

Читач, напевно, побачить, що пам’ять пані Довгань зберігає чимало цікавих моментів про спілкування зі Стусом. Їй справді є про що згадати.

«ВАСИЛЬ ДЛЯ МЕНЕ — ДУЖЕ БЛИЗЬКА ЛЮДИНА, НА ПЛЕЧЕ ЯКОЇ СПИРАЮСЯ У СКЛАДНІ МОМЕНТИ БУТТЯ»

— Як ви зараз, коли Василя Семеновича вже 35 років немає з нами, після 20 років тісної дружби з ним (вашої та чоловіка — пана Бориса), — як ви року 2020-го уявляєте для себе його образ?

— Я ніколи не мислю Василя в якихось абстрактних образах. Він коло мене завжди живий, завжди відчуваю присутність його постави. Якби я не була реалісткою, то побачила б у цьому елементи якоїсь містики. Вночі навіть читаю його поезію — неначе сама собі...

Останнім часом у мене з’явилась така думка: таку людину, як Василь Стус, — слідом за Шевченком та Ліною Костенко — для мене це три вершини української поезії, взагалі нашої культури, — могла породити лише високодуховна українська цивілізація. Адже наша історія надзвичайно давня — аж до часів Трипільської культури (сім тисяч років) — і сягає таких вершин, як Шевченко і Стус (для мене вони — два побратими) та їхня духовна сестра Ліна Костенко.

І ще додам: переконана, що творчість Стуса неспростовно доводить — усім політичним негаціям настане час смерті, Україна постане як потужна держава європейського образу.

Словом, Василь для мене — не просто великий поет, а й дуже близька людина, з якою я раджуся, на плече якої спираюся, особливо в складні моменти буття...

«КОЛИ Я ВПЕРШЕ ПОБАЧИЛА ПОЕТА — З’ЯВИВСЯ НЕЗАБУТНІЙ КЛАСИЧНИЙ ОБРАЗ: «ПРОФІЛЬ ДАНТЕ»

— Тепер, якщо ви не заперечуєте, пані Маргарито, перейдемо ближче до конкретики. Коли ви вперше побачили Стуса? Яке враження він на вас справив?

— Це було, якщо не помиляюся, в середині 1965 року. Рухливе, суєтне метро «Хрещатик». Я піднімаюся ескалатором нагору, щойно зупинилася, зійшовши з останньої сходинки, і просто впритул побачила перед собою дивовижну картину, вражаючий дует: Він і Вона. Очевидно, вони за мить до цього тільки зустрілися. Цей дует, який я побачила в профіль, вразив значущістю й образністю. Чоловічий мужній, енергійний профіль трохи схиленої голови — і тендітна голівка дівчини, котра чолом припала до його грудей. Тонкий і ніжний дівочий профіль... Якось відразу в голові з’явився незабутній класичний образ — Данте і Беатріче, його кохана (як на карбованому медальйоні). Я перейнялася цим, образ міцно закарбувався в пам’яті — але треба ж було «спускатися з неба на землю», бо журналіста «ноги годують», отож — мерщій далі у справах!

За місяць-другий у видавництві «Молодь» виходить збірка поезій Миколи Бажана — то був час завершення короткої хрущовської «відлиги». Там, зокрема, був надрукований твір Миколи Платоновича «Гофманова ніч» — страшний, якщо уважно вчитатися, для радянської влади; до речі, Стус завжди дуже високо цінував творчість Бажана. Іван Дзюба, на той час редактор «Молоді», мій дружній порадник, рекомендував неодмінно написати про цю збірку. І додав, що міг би це найкраще зробити аспірант Інституту літератури АН УРСР, талановитий молодий поет Василь Стус.

Біжу до інституту — в першу чергу до начальства, як годиться. Директор, професор Микола Шамота, на моє прохання підібрати автора рецензії каже: «Йдіть до Стуса, це наш найталановитіший аспірант». Я згадую про цього Шамоту, бо через дуже короткий час він почав поливати Василя буквально останніми словами (після мужнього громадянського виступу Поета в кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року з протестом проти політичних репресій щодо інтелігенції) й підписав наказ про відрахування Стуса з аспірантури та інституту.

Отже, стукаю в двері до кімнати, де працює Василь. Чую чарівний, доброзичливий баритон: «Заходьте, будь ласка». Одчиняю двері — і остовпіла на порозі: бачу перед собою того самого «Данта із Хрещатика»!

Василь охоче погодився написати рецензію. Як я вже казала, він шанував Бажана, хоч і критикував його за «ленінсько-сталінські» рядки. Але «Гофманова ніч» миттю перекрила всю оту макулатуру.

СТУС І ТИЧИНІВСЬКИЙ «ПОЦІЛУНОК БОЛЮ»

— Але це був лише початок вашої дружби з поетом? Що було згодом?

— А потім була спільна праця у відділі наукової інформації Міністерства промисловості будівельних матеріалів УРСР (він містився в «погрібку» по вул. Володимирській, 16, майже там, де зараз посольство Узбекистану). На інженерну роботу нам вистачало дві години на день, щоби підготувати інформацію про «передовиків промисловості». Після цього був час для інших справ. Зауважу принагідно (не деталізуючи), що тоді трапилися два доволі гострих моменти в моєму житті, коли Стус дуже серйозно допоміг мені, буквально підставив плече.

Отже, Василь тоді мав час для творчості. На той час він писав велику статтю — дослідження творчості Павла Тичини «Феномен доби». Зараз кажуть, що Стус дуже гостро судив Тичину за, образно кажучи, «поцілунок пантофлі Папи» (тобто за перехід на позиції служіння радянській владі). Але Василь дуже ясно розумів, що це був насправді «поцілунок болю» — бо за тією мішурою, що йшла від Тичини за часів «радянщини», він однозначно бачив Генія українського слова. Стус перший прихилив мою душу й серце до музико-поезії Тичини, до його ранніх творів, драматичних, навіть трагічних за своєю суттю.

Незадовго до свого арешту Василь дав мені почитати унікальну книжку — збірку поезій Тичини «Замість сонетів і октав» (1920 рік, випущена київським видавництвом «Друкарь»). Ця книжка і зараз у моїй бібліотеці (показує унікальне видання, невелике за форматом. — І. С.). І тепер, навіть у свої 90 років, майже щодня розкриваю її — сама чи з друзями. Бо це — дорога пам’ять про Василя. І не треба мені великих томів про нашу історію страшних більшовицьких революційних збурень! У цій книжечці є про це — все є, по суті й образно. Ця книжка дає мені також відчуття, що Василь тут, зі мною, з нами...

«КОЛИ ВАСИЛЯ ВПЕРШЕ ЗААРЕШТУВАЛИ, ТО Я ЗНАЛА, ЩО ВСЕРЙОЗ — КОЛИ «РАДЯНЩИНА» БЕРЕТЬСЯ ЗА ЛЮДИНУ, ТО ДОВОДИТЬ ДІЛО ДО КІНЦЯ»

— А як ви дізналися про перший арешт Василя Семеновича?

— Це було в січні 1972 року. Василь тоді їздив до Львова — і ми теж, як на «причастя», знайомитися з Галичиною, яка дала нам дуже багато, фактично «друге дихання» до життя для України.

І за декілька днів, уже в Києві, почула від Валі (дружина Поета) про обшук у нього вдома. І про арешт. Коли Василь не прийшов на роботу, я відчула, що треба якось озватися, зателефонувала до Валі, й тут — така страшна звістка... Я зустрілась того ж дня з Валею (де саме, вже не пригадаю) й відчула в той момент особливу «теплу хвилю» до неї — бажання бути якомога ближче до неї, чимось допомогти. Бо я знала, що це всерйоз — коли «радянщина» береться за людину, то доводить діло до кінця за своїм жорстоким «розумінням». Тому я відчувала, що треба бути коло Валі — і тоді наблизилась до неї.

А потім був — у камері — перший «вибух» Стусової геніальності. Вірші із циклу «Час творчості». Зауважте, в камері! Перед Поетом тоді з усією жорстокою силою, на повен зріст постала «проблема з проблем»: чи може людина заради своїх життєдайних творчих поривів ставати жертвою сили, якій чинитиме спротив — фактично перед лицем смерті!

«НАЙВИЩІ ДУХОВНІ СИЛИ У ЛЮДИНИ ПРОЯВЛЯЮТЬСЯ ТОДІ, КОЛИ ВОНА ПОСТАЄ ПЕРЕД ЛИЦЕМ СМЕРТІ»

— В одному листі Стус написав: «До 1972 року я був українофілом. Українцем мене зробили в’язниця й мордовські табори...»

— Це — суща правда. І ось вражаючий висновок, що його підтверджує і життя Василя, і його загибель: найвищі духовні сили у людини проявляються тоді, коли вона постає перед лицем смерті!

Адже Стус був живою людиною, а не спорудою зі сталі. І йому, природно, було нестерпно боляче відчувати страждання матері, батька, дружини, сестри, в яких забирають найдорожче — їхнього рідного Василя. Почитайте його листи — як він усе розумів. Але вселенське почуття любові — до України, до людей, до життя — перевершувало усе. Його позиція (а особливо після 1972 року): або «біле», або «чорне», іншого не дано. Навіть на порозі смерті! Не випадково КГБ-шні «експерти»-психіатри поставили Поетові такий діагноз: «патологічна чесність». Лише вдумайтесь!

— Взагалі, думаючи про Стуса, постійно запитуєш себе: він мав сили жити в абсолютній відповідності до своїх переконань. Сказати, що таких людей (надто зараз) дуже мало — це не сказати нічого. Звідки, на ваше враження, він брав ці сили?

— Це взагалі майже неможливо. А визнати, що це таки можливо, ми зможемо лише тоді, коли в Україні нарешті з’явиться постать зіставного зі Стусом масштабу. Василь, може, єдина людина в нашому народі, котра просто не могла відступити від свого ідеалу. Це — голос протесту цілої нації (Василь це чудово усвідомлював, що видно з його поезій, публіцистики та листів). Таку людину могла породити лише історично зріла й духовно глибока нація. Звідти він, мабуть, і черпав сили й наснагу.

«СТУС ПОГОДИВСЯ ПОЗУВАТИ МОЄМУ ЧОЛОВІКОВІ-СКУЛЬПТОРУ З УМОВОЮ: «ЯКЩО ДОЗВОЛИТЕ В ЦЕЙ ЧАС ЧИТАТИ»

— Розкажіть, будь ласка, як ваш чоловік, пан Борис Довгань, створив знаменитий скульптурний портрет Стуса — одне із найкращих образотворчих осягнень Поета.

— Це було 1968 року. Наші з Василем столи в підвалі на Володимирській, 16, стояли впритул. І я часто бачила Василя у профіль — цей профіль вражав мене своєю енергетичною силою. А зовсім близько, на Великій Житомирській, був інший підвальчик, де працював мій чоловік Борис. І якось, коли Василь курив у віддаленому куточку коридору (він, якщо курив, завжди делікатно ховався), я його спіймала і запропонувала: «Погодишся, якщо мій Борис створить твій скульптурний портрет?». І на запитання Бориса: «Будеш позувати?» — Василь одразу дав добро, але з умовою: «Якщо дозволите в цей час читати». На цьому й домовилися.

«КОЛИ ВАСИЛЬ ПОВЕРНУВСЯ ДО КИЄВА В СЕРПНІ 1979-го, Я ВІДЧУЛА В ЙОГО РОДИНІ АТМОСФЕРУ «ТРИВОЖНОЇ РАДОСТІ»

— Згадайте, будь ласка, серпень 1979-го, коли Стус повернувся із Магаданського заслання. Що ви пам’ятаєте про цей час?

— Коли Василь повернувся із магаданської Крайньої Півночі — мені подзвонила Валя, і я негайно прибігла до них. Відразу відчула атмосферу «тривожної радості». У Василя, пригадую, був якийсь напружений і розгублений вираз обличчя. І я інтуїтивно відчула, що є якась певна напруженість між батьком та сином, Дмитром. Можливо, не відбулося ще тоді повного сприйняття одне одного, не відчулось атмосфери цілковитої радості...

Я відчувала, що після тюрми й табору «навколишнє середовище» — із числа «пересічних громадян» — якось уникає таких людей. Мені здавалося, що треба дати йому вільніше дихати, відволікти Василя від цієї обстановки, так би мовити. Відтак я запропонувала Василю й Валі поїхати відпочити до Чорторию, мальовничих заплав Дніпра поблизу Києва (майже там, де зараз Троєщина). Красиві луки, чиста вода, незаймана природа, сонце... Василь і Валя погодились.

ПРО СТУСА І «РИБАЛОК У ШТАТСЬКОМУ»

— Вибралися туди, пішли луками пішки. Йдемо ми — і раптом хтось помітив: наче автомашини «стрибають» на певній відстані від нас, але не дуже далеко. А це ж заповідний (на той час, 1979 рік) луг! Які можуть бути машини? У чому річ? Придивились: а це насправді одна-єдина чорна «Волга», підстрибуючи по траві, стежить, їде за нами, і то так їде, що ми вирішили: машин декілька.

Нарешті, виходимо до озера — а там уже щонайменше з десяток «рибалок у штатському» чекають на нас. Борис зауважив, що на їхніх вудках навіть не було наживки. Отже, слід КГБ був явний.

Але я добре пам’ятаю настрій Василя в ті тижні й місяці (уже 14 травня 1980 року він був знову заарештований і з концтабору вже не повернувся): не треба своєю персоною наводити тінь на друзів. Таке відчуття було не лише у Стуса.

— Можливо, найважливіше запитання. Ви переконані, що поета вбили (саме вбили, серцевий напад або інші причини тут ні до чого) в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в концтаборі поблизу селища Кучино Пермської області?

— Я знаю, що у Василя справді були дуже серйозні проблеми зі здоров’ям. Проте впевнена: це було вбивство. Недарма Левко Лук’яненко, який сидів разом зі Стусом у тому ж концтаборі, йдучи до камери після зміни, чув його слова: «Таки вбили, гади!» І коли я бачу, як під тиском Медведчука «енд компані» ЗМІ вже почали «осторожничать», торкаючись цієї трагічної теми, — це мені гидко і бридко. Треба ж пам’ятати: Москва не могла допустити, щоб в Україні був свій кандидат у Нобелівські лауреати (а Василя висунув Генріх Белль). Треба було примусити Поета замовчати — за будь-яку ціну.

— Що вам відомо про долю останньої збірки Стуса «Птах душі», яку було вилучено у нього в Кучино КГБ-стами (і швидше за все, знищено)? Чи є надія розшукати її?

— Надія, як кажуть, вмирає останньою... Скажу лише, що за інструкціями КГБ всі матеріали мають обов’язково зберігатися в архівах «контори» — не знищуватись. Але тій банді закони були не писані. Проте, може, щось знайдеться (а збірка, цілком можливо, геніальна).

— І останній момент. Поділюся цитатою із листа Стуса до вас (літо 1979-го, Магадан) із шостого тому Зібрання творів Поета (Львів, 1997, усього там опубліковано вісім таких листів до вас): «Може, побачимось у Києві? Але це місто, особливо передолімпійського часу, мені не до вподоби. Мабуть, як і я йому так само. Втім, усе своє ношу з собою, отож і свій «портативний Київ». Але там кілька дорогих мені облич. Серед них — і Твоє, всієї родини Твоєї...»

— Цей лист зберігається у мене вдома. Я знаю його напам’ять.

— Дякую вам.