Найспекотніші куточки у пеклі залишені для тих, хто за часів найбільших моральних зламів зберігав нейтралітет.
Данте Аліг'єрі, італійський поет, мислитель, богослов, один з засновників літературної італійської мови, політичний діяч

Злочини «червоного терору»

17 травня — День пам’яті жертв політичних репресій
14 травня, 2020 - 19:56

У вересні 1918 року російський уряд на чолі з Володимиром Леніним ухвалив Декрет, який поклав початок так званому червоному терору — масовим розстрілам «ворогів народу», до яких більшовики зарахували мільйони людей.

«НЕ ПАНЬКАЙТЕСЯ З НИМИ...»

На теренах України криваві вакханалії почалися за 8 місяців до прийняття цього документа:  в січні 1918 року — одночас із вторгненням червоноармійської орди Муравйова. Арешти і позасудові розстріли політичних опонентів стали звичним явищем. При цьому дії більшовиків вирізнялися середньовічною жорстокістю. Наприклад, у Полтаві й Кременчузі священнослужителів саджали на кіл, а в  Катеринославі їх розпинали і вбивали каміннями! В це важко повірити, але збереглися  документальні підтвердження.

«До вересня 1918-го більшовицькі кати діяли, як сьогодні сказали б сьогоднішні політики, поза правовим полем, — говорить історик Руслан Забілий, дослідник того періоду історії України. — А ось у вересні 1918-го отримали довгожданий документ — Декрет, який остаточно розв’язав їм руки. А в грудні того самого року створили ще й Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) — аналог сумнозвісної російської. Її головою призначили Ісаака Шварца. Свою криваву роботу чекісти розпочали відразу після  окупації російськими військами Харкова. Незабаром їм на підтримку прибула «група товаришів» на чолі з М.Лацісом, який перед відрядженням до України писав: «Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв ділом або словом проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому поставити, — до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти чи професії. Ці питання й повинні визначати долю обвинуваченого». В цьому — зміст і сутність червоного терору».

Одним із «ноу-хау» діяльності нової влади було залучення до своєї роботи не лише активних більшовиків і так званих активістів з числа цивільного населення, а й різного роду пристосуванців та кримінальних злочинців. До числа останніх належала і Дора Євлінська — співробітниця Одеської ЧК. За спогадами людей, якими вона «опікувалася», ця жінка відзначалася особливою жорстокістю: їй подобалося спостерігати за конвульсіями розстріляних. Один із її «подвигів» — розстріл 400 офіцерів, який вона здійснила власноруч і протягом одного дня, змінивши при  цьому кілька гвинтівок...

Протягом 1918 року на територіях, підконтрольних більшовикам, діяли губернські, повітові і транспортні відділи ЧК, а в підрозділах Червоної армії — військові підрозділи ЧК, перейменовані 1919 року на особливі відділи. Їхню діяльність координувала Всеукраїнська Надзвичайна Комісія, маючи в своєму розпорядженні навіть війська!

Чимало злочинів, вчинених «вірними бійцями партії» протягом 1918 — 1920 років були задукоментовані. Одним із наймасовіших злочинів стали розстріли в Києві 1919 року, коли вони знищили понад 12 тисяч чоловік. А загалом у ці роки їх жертвами стали більш як 50 тисяч осіб. Ось що писав у своєму листі до керівника більшовицького уряду України  Християна Раковського письменник Володимир Короленко, вражений звірячою жорстокістю нових господарів життя: «Обстановка цих страт спричиняє просто моторошність. Уночі людей привели до виритих на цвинтарі могил, поставили на дошку і почали розстрілювати. Вони падали в яму і їх закопували землею, можливо, ще живих...»

ЗА МАСОВІ ВБИВСТВА — ОРДЕН ЛЕНІНА!..

Архіви донесли до нас правду не лише про страшні злочини російських більшовиків на нашій землі, а й імена конкретних злочинців, під орудою яких їх чинили. Степан Саєнко — один з них.

Його «талант» садиста особливо проявився в другій половині 1919 року — після  окупації Харкова більшовиками. Захопивши місто, вони відразу ж взялися за «наведення порядку і боротьбу з контрреволюціонерами». Тож створили табір для утримання заарештованих, який розташовувався   в будівлі колишньої царської в’язниці і за своїм облаштуванням дуже нагадував концентраційний. За свідченнями історика Семена Волкова, тут розстрілювали по 40 — 50 чоловік. Щодня. Без суда і слідства.

Особливим звірством вирізнявся Степан Саєнко — комендант Харківської ЧК. За свідченнями жертв, яким пощастило вижити, перед розстрілом людей цей кат полюбляв усіляко познущатися над ними. Наприклад, роздягав своїх жертв і кілька годин тримав на лютому морозі. А ще — особисто колов  ножем, прирікаючи на мученицьку смерть. Траплялися випадки, коли з живих людей знімали шкіру...

Ось як описує один з «подвигів» Саєнка  очевидець, який дивом вижив: «П’яний чи накокоїнений Саєнко з’явився о 9 годині вечора. В супроводі колишнього штабс-капітана Клочковського. Саєнко наказав Пшеничному, Овчаренко і Білоусову (заарештовані. — Прим. авт.) вийти у двір і там почав рубати й колоти їх. Закінчивши вбивати цих людей, повернувся до нашої камери весь закривавлений і зі словами: «Бачите цю кров? Так буде з кожним, хто піде проти мене і революції...»

Концтабір мав ще й свої «філії» — підвали кількох будинків. У них розстрілювали людей. Коли вони падали, їх присипали землею, а наступного дня на тому самому місці розстрілювали інших. Їх теж присипали землею і так доверху. Деяких жінок розстріляли лише тому, що ті  не приймали залицянь червоноармійців!.. У підвалах знаходили розіп’ятих на підлозі людей і пригвинчених до неї гвинтами.

Жорстокістю до «ворогів революції» Саєнко вирізнявся і по закінченні бойових дій. Чутки про це дійшли до вищого керівництва. Тож для розслідування до Харкова прибув один з чільників ГПУ (Головне Політичне Управління — нащадок ВЧК) Станіслав Реденс, який наказав заарештувати його. Але за кілька днів той опинився на волі: його лише звільнили з роботи ГПУ. Та не забули. Спочатку Саєнко очолював машинобудівний завод, а потім керував швейною фабрикою, був членом бюро Дзержинського райкома партії. Після війни став пенсіонером союзного значення і був нагороджений орденом Леніна! А також став почесним громадянином Харкова, зустрічався з піонерами й комсомольцями, проводячи з ними «патріотичну роботу»!..

«ГОТОВІ ВИКОНАТИ БУДЬ-ЯКІ ПЛАНИ...»

 2 липня 1937 року  Йосип Сталін підписав постанову ЦК ВКП (б) «Про антирадянські елементи», яка передбачала початок репресивної кампанії проти колишніх куркулів та інших «ворогів народу». Для пришвидченого нищення людей сформували так звані трійки, до складу яких входили начальник обласного управління НКВС (голова), обласний прокурор та перший секретар обласного комітету ВКП(б). Рішення «трійки» оскарженню не підлягало. Згаданий вище наказ встановлював також і ліміти, тобто плани, на покарання громадян, які ділилися на 1 і 2 категорії. «Перша категорія» — розстріл,  «друга категорія» — ув’язнення в концтаборах терміном 8—10 років.

Сьогодні людський розум відмовляється вірити, що ХХ столітті могла творитися така кривава вакханалія. Але це правда. Для того, щоб у цьому переконатись, достатньо ознайомитись зі справами «ворожих елементів», документами каральних органів, що зберігаються в архіві СБУ. Коли гортаєш їх сторінки, пожовклі від часу, холоне кров і прискорюється серцебиття. Ось, наприклад, яку телеграму відправив головний чекіст Одещини Федоров 20 вересня 1937 року наркому НКВС Української РСР  Ізраїлю Леплевському: «Визначений для Одеської області ліміт за 2-ю категорію (на заслання. — Прим. авт.) у 3500 осіб абсолютно недостатній і вже використаний. Тим часом є низка серйозних за своїми показниками районів, по яких справи ще не розглядалися. Прошу збільшити ліміт за 2-ю категорією на 1500 чоловік».

Сам Леплевський теж просив своїх керівників збільшити ліміти: наприкінці вересня 1937-го благав для фізичного знищення додаткових 4500 чоловік. Прохання задовольнили. Але вже 11 листопада цього ж року він шле до Москви телеграму, в якій просить дозволу на розстріл ще 4 тисяч українців і заслання до віддалених районів СРСР 10 тисяч. Хоч як дивно, але там відмовляють. Але Ізраїлю Моїсейовичу настирливості в таких питаннях не позичати і вже 26 листопада він звертається знову з аналогічним проханням. Щоправда, за цей час у кровожерливого ката апетити зросли, і він хоче розстріляти не 4 тисячі, а 6 тисяч. На цей раз йому йдуть назустріч...

Загалом, зважаючи на прохання українських леплевських, протягом 5 місяців 1937 року ліміти на розстріл людей, визначені в Москві, збільшили в 4 рази — з 8 тисяч до 32 715 осіб. А кількість тих, кого належало відправити до концтаборів сумнозвісного ГУЛАГу, з 20 800 осіб до 50 407. У лютому до Києва прибув Микола Єжов і на оперативній нараді зі співробітниками НКВС України зажадав ще збільшити кількість виявлених «націоналістів», «петлюрівців» і «опортуністів». Не встиг він ще повернутись до Москви, як головний чекіст Харківщини Л.Рейхман пише, звертаючись особисто до нього: «Харківська область забруднена ворожими елементами і просить дати дозвіл на ліміт 8 тисяч осіб, зя яких 3 тисячі — за 1 категорією».

«В історії України було багато моральних виродків, яких назвати людьми язик не повертається, — каже директор архіву СБУ Андрій Когут. — Ізраїль Леплевський — чи не найкривавіший серед них. Але такі ж виродки, наділені більшими повноваженнями, які знаходились у Москві, не оцінили його старань: влітку 1938-го Леплевського розстріляли. Незабаром така ж доля спіткала і його «старшого товариша» Миколу Єжова. В НКВС були і свої «рекордсмени» зі знищення людей, які за свої криваві злочини отримували вищі нагороди СРСР, Наум Турбовський — один з них: на його особистому рахунку понад тисяча розстріляних «ворогів народу». А скільки таких турбовських стали згодом пенсіонерами союзного значення і виховували молодь?..

Сьогодні дуже мало залишилось жертв компартійного режиму. А тих, хто натерпівся від Сталіна та його сатрапів узагалі не знайти: роки беруть своє. Немає і катів-душогубів. Але ті події, невинно убієнних маємо пам’ятати. Адже людина живе стільки, скільки її пам’ятають.

Сергій ЗЯТЬЄВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ