Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Точний і безжальний погляд

Корона «Дня» — кінорежисерові Сергію Лозниці
28 грудня, 2018 - 11:12

Безумовно, що цьогорічна Корона «Дня» в екранному мистецтві має бути присуджена Сергію Лозниці за викриття світу постправди, пропаганди і державної брехні засобами високого кінематографа.

Цього року Сергій Володимирович насправді випустив три фільми: повнометражні документальні «День Перемоги» і «Процес» та ігровий «Донбас», який одержав приз за найкращу режисуру у програмі «Особливий погляд» Каннського фестивалю.

В усіх трьох роботах так чи інак Лозниця аналізує способи, за допомогою яких здійснюються маніпуляції масовою свідомістю. У «Дні перемоги» — це апофеоз «побєдобесія» під час святкування 9 травня в берлінському Трептов-парку. У «Процесі» — моторошна театральна вистава сталінського судочинства, коли групу безневинних людей засуджують до смерті. Але, звісно, найбільше шуму наробив «Донбас».

Із 13 епізодів картини лише один не відбувається на окупованих територіях. Декорації для решти — це криваві будні «Новороссии» в умовному східноукраїнському місті. І все ж, фільм не просто про устрій «русского мира», а про його головну зброю — пропаганду, механізми якої Лозниця аналізує з характерною для нього гостротою.

Це починається з першого кадру. У трейлері знімальної групи огрядна балакуча пані (Тамара Яценко) сперечається з гримером. У наступній сцені їй та її колегам-артистам, замаскованим під випадкових перехожих і виведеним на вулицю, доведеться виступати «очевидцями» ворожого обстрілу на тлі заздалегідь підірваних тролейбуса й автомобіля. У схибленому «новоросійському» світі реальність підганяється під гасла. Час і простір у цих спотворених координатах втрачають цілісність, окремі життя слугують витратним матеріалом, героя замінює вождь або начальник, тож жодна історія не може завершитись — таким чином «Донбас» структурований фрагментарно.

З кожним новим епізодом маніпуляції стають і нахабнішими, і віртуознішими. У пологовому будинку балакучий Михалич (Борис Каморзін) влаштовує для тихої масовки жінок у білих халатах шоу з демонстрацією продуктів і ліків, захованих у кабінеті злодійкуватого директора, а останній спокійно відсиджується в сусідній кімнаті й потім віддячить шоумена конвертом необхідної товщини. Група військових з монголоїдними типами обличчя твердять німецькому журналістові, що вони «місцеві», але не можуть уточнити, як називається їхнє село. Українського військовополоненого виводять до стовпа біля автобусної зупинки з табличкою на грудях «Каратель» для подальшого самосуду. Маршрутку трощать російські «Гради», після чого супровідну машину сепаратистів на нічній дорозі розстрілює із засідки група ліквідації. Трупу з прологу перетворюють на справжніх «двохсотих» задля чергового репортажу під заключні титри на статичному загальному плані: брехня кусає себе за хвіст.

Матеріалом для сценарію «Донбасу» служили відеосюжети з каналу youtube.com і з «Фейсбуку». Розміщення репортажної зйомки в інтернеті — діяння радше інформаційне, ніж режисерське. Відповідно, видатний оператор Олег Муту, котрий працює з Лозницею в ігрових картинах, свій індивідуальний стиль підпорядковує драматургії. Перевтілюється у стрибаючу телекамеру в бомбосховищі або телефон у руках юної водійки на обстрілюваній дорозі, в нерухомого спостерігача на загальних планах. Подібне самоусунення не виключає етично чіткої авторської позиції — просто тільки так і можна засвідчити те, що уникає свідчення, зробити реальною фабрику ірреальності.

Не документ, не драма, а безжальна анатомічна гострота — іншої оптики для нелюдяного царства пропаганди, ймовірно, бути не може.

Досі такого погляду не пропонував ніхто — що й дає змогу назвати «Донбас» подією більше ніж кінематографічного масштабу, а Лозницю — людиною року в українському кіні.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ