Режисеру Аркадію Непиталюку

Аркадій Непиталюк народився 27 вересня 1967 року в селі Лехнівка Ярмолинецького району на Хмельниччині. Вчився на акторському відділенні театрального факультету (1991), закінчив відділення телережисери кінофакультету КДІТМ ім. Карпенка-Карого (1996).Після стажування у Вищій медіа-школі в місті Гілверсум (Нідерланди, 1993) та в штутгартській Академії мистецтв Shlosssolitude (Німеччина, 1995) працював на телебаченні. Дебютував як кінорежисер відразу двома ігровими фільмами, поставивши за власними сценаріями короткометражку «Кров'янка» та повнометражну комедію «Припутні».

Припутні — назва села на Чернігівщині. Туди,під час православного свята, що в народі зветься Яблучним Спасом, в гості до корпулентної та газдовитої баби Зіни їдуть галаслива торговка Людка з дочкою Світланою. Там-таки по сусідству живе старий Станіславович зі скаліченим і неконтрольованим сином Славіком. Мати й дочку везе таксист Юрко, охоплений нерозділеним коханням до ніжинської вчительки Христі. В певну мить усі лінії перетинаються, що призводить якщо не до вибуху, то до пожежі, тілоушкоджень середньої важкості та інших доленосних наслідків.

Непиталюк чудово усвідомлює рівень розрухи, страху та злоби, якими просякнута наша провінція. Але знаходить ракурс, у якому цей безперервний скандал виглядає смішно. З другого боку, режисер не сприймає своїх героїв з їхніми дивацтвами та суржиком як екзотику: вони чітко вписані в упізнаване повсякдення, і, хай там як, гідні кращого. Непиталюкові вдалося зробити справді смішну комедію характерів — а це для сучасного українського кіна щось із розряду фантастики.

- Я хотів бути актором, у 1988-му поступив на акторське відділення. Але через рік зрозумів, що не хочу там вчитися: не подобалось нав’язування викладачами так званої системи Станіславського - через це пропадала радість творчості. Якийсь період шукав себе, зрештою прийшла думка спробувати не зніматися, а самому знімати.

- Я шукав покинуті села на Чернігівщині й давав їхні назви проекту. Коли натрапив на село Припутні, а ще й дізнався, що це різновид диких голубів, які живуть при людях, то в мене одразу з’явився об’ємний образ. Мої персонажі такі самі, як ті голуби. Ні в селі, ні в місті, теж якось при людях – то в гуртожитках, то в найманих квартирах, нестабільне в них життя, не знають що робити.

- Я народився й виріс у маленькому селі на Хмельниччині, тож знаю те життя безпосередньо - у всій його красі і всьому його брудові. Я можу на нього і дивитися відсторонено, і пірнати всередину. Тому й не хочу брехати. Саме тому, що я знаю цих людей, я їх так і показую. А вони і жорстокі, і смішні водночас. І, між іншим,є носіями – може й несвідомими - українських традицій. Тож я показую цих людей, якими вони є, але й комічності не позбавляю, бо вона теж у їхній природі. В «Припутнях» у мене ще дитячий лепет. Насправді в селі роблять інколи не знати що. Хоча й у містах теж багато різного. За великим рахунком, локація не має значення.

- Для мене важливо, щоб актор чи акторка були зовні подібні на їхніх героїв за характером, за поведінкою, за зовнішністю. Якщо це є, тоді я обговорюю з ними запропоновані обставини,аналізуємо життєві ситуації персонажів і їхнє ставлення до цього, їхнє минуле. Коли вони вже починають репетиції, я їм не кажу, за якою системою грати чи яких акторських технік дотримуватися. Мені це байдуже. Вони можуть використовувати все, що заманеться. Адже вони схожі на персонажів, отже, їхня поведінка, не нав’язана мною, буде цікавішою, аніж якісь режисерські вказівки. Тож моя основна техніка – це довіра.

- Якби я отримав можливість зняти повний метр у 1990-ті, він би вийшов, імовірно,набагато гіршим. Я сьогодні добре розумію персонажів у кожній своїй історії. Плюс професійні навички, які дозволяють не займатися зайвими речами у роботі з акторами. Нав’язував би їм якісь системи, коли був молодим. Тобто,мені здається, що наразі маю й потрібний досвід, і доволі свіжий і вільний погляд на те, що роблю. Так що, думаю, я почав знімати саме в тому віці, в якому спроможний це робити.