Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

«У нас є голоси, а в Європі їх шліфують, наче алмаз»

Справжнім святковим феєрверком літа стали виступи прекрасного тенора Олексія Пальчикова у Києві
23 липня, 2021 - 12:53
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Олексій Пальчиков — екс-киянин, випускник Національної музичної академії імені П. Чайковського, а нині зірка європейських оперних сцен, який подарував меломанам прекрасні миті високого мистецтва!

«День» вже писав про гранд-проєкт на Софійській площі, де відбувся традиційний і улюблений киянами open-air концерт «Зірки світової опери», в якому Олексій Пальчиков блискучо виступив поряд з Оксаною Дикою, Валентиною Плужниковою, Євгеном Орловим, Віталієм Білим у супроводі Симфонічного оркестру та хору Київської опери.

Знаковою подією також стала прем’єра, в якій Олексій заспівав партію Феррандо в ексклюзивній концертно-сценічній постановці комічної опери В. А. Моцарта Cosi fan tutte («Так чинять усі жінки»), яку здійснив на сцені Київської опери брат Олексія, головний режисер театру Віталій Пальчиков, а диригентом-постановником став Сергій Голубничий. Партії виконували: Фйорділіджі — Ксенія Бахрітдінова-Кравчук, Дорабелли — Анастасія Поліщук, Ґульєльмо — Андрій Бондаренко, Деспіни — Дар’я Миколенко, Дон Альфонсо — Тарас Бережанський (див. «Пікнік, парі і оваці після кожної арії» 22 червня).

Зрештою, 27 червня на цій же сцені популярний тенор взяв участь у масштабному Гала-концерті з нагоди закриття 39-го театрального сезону, і цей виступ супроводжувався криками «браво», а коли на біс а капела Олексій виконав романс «Чорнії очі, карії брови», то публіка, стоячи хвилин 10, аплодувала чудовому співаку, не відпускаючи Пальчикова! Після концерту «День» поспілкувався з майстром опери.

«ГРОШІ, КАР’ЄРА — ТО ВСЕ ВТОРИННЕ, КОЛИ ПОРУЧ БЛИЗЬКІ ЛЮДИ, КОХАНА ДРУЖИНА»

— Олексію, хочу спочатку, аби ви відповіли на болюче питання цього року: як пережили всі пандемічні карантини й локдауни?

— Вважаю, що попри вірус COVID-19, який досі вирує у світі, це також був досить корисний час. Звичайно, прикро переживати творчі «втрати»: кілька цікавих проєктів були скасовані — «Дон Жуан» Моцарта в Мюнхенській Штатс-Опері, «Золотий півник» Римського-Корсакова на Екс-ан-Прованському оперному фестивалі, «Стабат Матер» Дворжака у Франції. Але час, проведений в Україні, вдома, все перекрив. Я локдауном залишився задоволений, бо багато спілкувався з друзями, облаштовував будинок. Я ніколи не проводив стільки часу з дружиною! Вона ж теж співачка, сопрано Рузан Манташян, і не так вже часто нам випадають спільні контракти, аби бути разом постійно. Це була для нас справжня перевірка — п’ять місяців нерозлучні! Ми шість років разом, але вперше так довго були, що називається, в одному приміщенні. Перевірку пройшли успішно! Гроші, кар’єра — то все вторинне, коли поруч близькі люди, кохана дружина. Ми разом обживали наш новий дім, впорядковували сад. Тепер я точно знаю, куди хочеться повертатися.

КОЖНА АРІЯ, ДУЕТ, КАРТИНА НА ПРЕМ’ЄРІ «COSI FAN TUTTE» («ТАК ЧИНЯТЬ УСІ ЖІНКИ» СУПРОВОДЖУВАЛАСЯ КРИКАМИ «БРАВО» ТА ОВАЦІЯМИ ГЛЯДАЧІВ / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

Проте і в творчому плані ви час не гаяли.

— Так, я дуже тішуся своєю участю у заходах, які були здійснені за цей час в Києві. З задоволенням взяв участь у проєкті Анатолія Солов’яненка. Такі концерти — це прекрасний формат залучення до класичного мистецтва широких мас. В Європі цьому приділяють надзвичайну увагу, на це витрачають великі кошти. Я радію, що Київ давно й успішно розвиває цей популярний напрям. Хочу від душі побажати, аби в організацію таких заходів відповідальні структури вкладали більш значні кошти, які дозволять вдосконалювати технічний рівень: технічне обладнання в таких відкритих концертах має колосальне значення. Невідповідна акустична і відеоапаратура змінюють тембр голосу співаків, звучання оркестру. Висока якість звуку буде приваблювати і більш широку публіку, і, власне, співаків для участі в таких концертах. Мені є з чим порівнювати, я досить часто співаю на відкритих сценах і сподіваюся ще не раз виступати перед улюбленою українською публікою. Можливо, з якоюсь більш складною програмою. Це, в принципі, дуже правильно на певному етапі, складати програму з творів, які на слуху в більшості людей, бо треба формувати коло шанувальників, а якщо говорити про репертуар театру взагалі, то й елементарно робити касу. Але поступово варто пропонувати і менш відому музику, виховувати смаки публіки, розширювати її виднокола.

«В КОЖНОМУ МІСТЕЧКУ Є СВІЙ ТЕАТР, СВОЯ ТРУПА, ОРКЕСТР, ХОР, РЕПЕРТУАР»

— А в Європі такі концерти дорого коштують?

— Практично всюди — безкоштовні й велелюдні. В Гамбурзі, наприклад, я виступав перед 8-тисячною аудиторією, відчув себе якоюсь рок-зіркою! Минулого року головний диригент Гамбурзької опери Кент Нагано присвятив концерт Леонарду Бернстайну, крім співаків був запрошений видатний піаніст Євген Кісін. Цьогорічний концерт, запланований на 14 серпня, в якому я теж співатиму, присвячений Жаку Оффенбаху, чию музику в Європі шалено люблять. Я виконую аж сім номерів з його оперет — соло і в дуетах, — здебільшого героїв-коханців, яким відповідає мій голос. Сподіваюся, буде пряма трансляція, як це зазвичай відбувається, а потім можна вже буде шукати записи в YouTube, аби оцінити масштаби таких заходів.

Мова йде про великі міста?

— В тому ж і справа, що в Європі подібні заходи відбуваються регулярно мало не в кожному селі! Там поняття «провінції» настільки відрізняється від нашого, хоча нарешті й тут кордони театральних столиць почали розмиватися. У Німеччині, наприклад, близько п’ятдесяти музичних театрів! Кожен сезон нові постановки, нові співаки. В кожному містечку є свій театр, своя трупа, оркестр, хор, репертуар. Пропонуються різні концепції — постановки класичні, сучасні.

«МОЦАРТА ТРЕБА СПІВАТИ «В ДЖИНСАХ», І ТОДІ ЦЕ БУДЕ СВЯТО, ФЕЄРВЕРК!»

— А чим для вас стала участь у сучасній і по-хорошому бешкетній постановці Cosi fan tutte («Так чинять усі жінки») в Київській Опері?

— Ну, по-перше, це мій улюблений Моцарт, оперна творчість якого дуже слабо представлена в Україні. По-друге, те, що ми зробили, це і є певна демонстрація того, що роблять в Європі.

Але чому це була лише разова акція?

— Скоріш за все, тут питання сукупність усіх складових: локдаун, через який все відкладалося, закінчився, всі виконавці зібралися разом... Диригент Сергій Голубничий давно мріяв поставити цю феєричну музику, я теж обожнюю цей твір (Моцарт взагалі «мій» композитор на даний момент), ми з баритоном Андрієм Бондаренком загорілися, бо часто співаємо в цій опері за кордоном. Ну, і так далі... Чи можливе повторення? Мені важко судити, оскільки одразу заявлявся один показ. Зараз у Київській опері директор Петро Качанов активно впроваджує практику виконання опер у перекладі українською, і це прекрасно. І для молодих співаків, які працюють в Україні, це чудовий досвід, судячи з успіху постановки «Viva la mamma (Нехай живе мама!), або Театральні порядки та безлад» Г. Доніцетті (постановка режисера В. Пальчикова і маестро С. Голубничого. — Л.Т.). Але чи варто, наприклад, артисту, який має щільний графік виступів у Європі, де цей же твір він виконує мовою оригіналу, заради одного виступу витрачати час на те, щоб перевчити, що, до речі, набагато важче, ніж просто вивчити свою партію? Але все можливо...

Уже сам факт, що опера Моцарта Cosi fan tutte («Так чинять усі жінки») вперше поставлена в Києві, дає надію на те, що буде продовження, бо досі цей геніальний композитор практично не був представлений у репертуарній афіші нашої столиці.

— Так, це дуже дивно, що Моцарт у наших навколооперних колах сприймається як щось дуже старе, архаїчне, консервативне. Я теж грішив подібною думкою, поки навчався в консерваторії. Коли я готувався до конкурсу Бі-Бі-Сі, займався з чудовим педагогом, співав арію Таміно — класично, так, як нас навчали. Вона вислухала, а потім каже, що все це дуже добре, правильно, але без життя; Моцарта треба співати «в джинсах», і тоді це буде свято, феєрверк! Тому, коли ми в Київській опері прийшли до того, що можемо зробити сучасну постановку, побачили, що це працює!

В музиці Моцарта все є — всі «приколи», на які ти тільки можеш наважитися. В Європі зараз дуже популярно показувати таку «архаїку», як Монтеверді, Глюк в сучасних постановках. Моцарта треба ставити, треба давати зрозуміти, що він — дуже сучасний і вічний композитор. У нас є голоси для Моцарта, інша справа, що школи нема. Але голоси такі, що можуть навчитися геть усьому. Якщо я навчився!

«ДО РОЛЕЙ ТРЕБА ЩЕ Й ПСИХОЛОГІЧНО ДОРОСТИ»

— Чому така самоіронія?

— Коли я приїхав до Парижа, почав працювати в стажерській групі, мені було 25 років, а виконував репертуар, котрий мав би співати у... 50 років. Здивував усіх: навіщо я таке роблю, коли мій голос для Моцарта? Мені дають арію, а я не можу її доспівати, тому що не навчений... Не знав, що можна співати не на всі 100%, а досить 70, і все звучатиме, виспівуватиметься.

У нас цінується перш за все сила голосу, але без шліфовки і нюансування можна швидко втратити цей тонкий інструмент. У нас є голоси, а в Європі їх шліфують, наче алмаз. Я щаслива людина: мені реально пощастило вчасно потрапити до тонких професіоналів-педагогів. Невідомо, що було б з моїм голосом, якби я потрапив у наш «ринок», вже б співав Верді, Пуччіні...

У Києві на різних сценах до свого від’їзду я встиг проспівати Альфреда в «Травіаті», Ленського в «Євгенії Онєгіні», Ликова в «Царевій нареченій». Це начебто й ліричний репертуар, але і його мені довелося забути на вісім років, аби навчитися чомусь іншому, обрости «м’ясом», як кажуть, і лише тепер я знову поступово підбираюся до цього репертуару. До ролей треба ще й психологічно дорости, щось самому пережити, аби створити образ, а не лише музичний матеріал. Є, звичайно, самородки, а мені треба було повчитися. Ленського я співав завжди і буду співати, а от до Герцога, Енріко я ще тільки підбираюся...

«ДЛЯ МЕНЕ ВАЖЛИВО БУЛО ПОКАЗАТИ УКРАЇНСЬКІЙ ПУБЛІЦІ, ЩО ОПЕРА ПОВИННА І МОЖЕ БУТИ СУЧАСНОЮ, РУХЛИВОЮ, ЗАХОПЛЮЮЧОЮ»

— Це питання темпераменту?

— Можливо, але в моєму випадку — ще й фізіології. У мене в 21 рік тільки завершилася мутація голосу. Мене в консерваторію фоніатр не допускав, і лише завдяки Петру Андрійовичу Ковалю, який взяв на себе відповідальність, я вступив на підготовчий курс. Не можна всіх міряти однаково. Питання репертуару тонке. Вибір за співаком у будь-якому разі: гроші, швидка кар’єра чи поступовий розвиток. Є дуже яскравий приклад — Роландо Віллазон, відомий мексиканський тенор з австрійським корінням. У 25 років він виграв «Опералію», в 30-ть співав усе (від Альфреда до Хозе) і всюди, а в 40 закінчив свою велику кар’єру. Тепер він співає Моцарта — тобто те, з чого треба було починати... В моєму випадку, можу сказати, що потрібен був час, місце, люди, здатні навчити, показати. Мені потрібен був і Париж на самому початку зарубіжної кар’єри, аби переналаштуватися, ментально, в першу чергу, займатися тільки голосом, своїм власним, а не таким, який би комусь хотілося, навіть самому собі. Співати свій репертуар, але якісно. Розвиватися, а не рватися на всіх парах.

Опера — унікальне мистецтво: ти не можеш бути просто співаком, треба бути й актором. Рухатися, приймати карколомні пози, бешкетувати, отримувати задоволення від того, що робиш... А для цього треба мати і вокальну, і фізичну форму. Постановка Cosi fan tutte («Так чинять усі жінки»), мені здається, якнайкраще продемонструвала можливості й потенціал виконання такого роду. І коли публіка бачить, як кайфують на сцені артисти, то й вона отримує насолоду від такої синергії. Для мене важливо було показати українській публіці, що опера повинна і може бути сучасною, рухливою, захоплюючою. Що Моцарт дуже сучасний композитор. Він не тільки для тих, хто професійно розбирається в академічній музиці, а й для пересічної публіки, для молоді, що особливо важливо, бо саме вона формує наступне покоління шанувальників опери.

Лариса ТАРАСЕНКО
Газета: