Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

100 років без Нарбута завершилися. Нарбут повертається

15 жовтня відбулася презентація унікального міжнародного проекту
15 жовтня, 2020 - 19:20

Георгій Нарбут (1886 — 1920) — ілюстратор, графік, дизайнер, талановитий і кмітливий чоловік, автор «Української абетки», успішний митець, один із фундаторів Української Академії мистецтв — герой міжнародного проєкту «Нарбут ХХІ» видавництва «Родовід» та Українського інституту модерного мистецтва. Серед завдань проєкту — і збереження культурної спадщини (видання Нарбутівського збірника, знищеного 1933 року), і популяризація українського мистецтва за кордоном (презентація відеофільму — онлайн-виставки та її англомовного каталогу в Українському інституті модерного мистецтва в Чикаго), і реактуалізація творчості (міжнародний конкурс плакатів «На перетині всіх протилежностей» та онлайн-виставка фіналістів). Напередодні презентації легендарного Нарбутівського збірника, яка відбудеться 15 жовтня в Митрополичому будинку на території Національного заповідника «Софія Київська, «День» розмовляв з Лідією ЛИХАЧ, директоркою «Родоводу» і керівницею проєкту «Нарбут ХХІ», про повернення Нарбута в сучасну культуру, про експерименти з онлайн-форматами в умовах закритих кордонів і карантинних обмежень, про співучу естетику і шовкову енергетику «гербів та емблем живописця».

— Лідіє, ваш проєкт фокусується не на мистецькій, а на дизайнерській діяльності Георгія Нарбута. Несподівано...


ЛІДІЯ ЛИХАЧ

— До УКФ ми подавалися в програму «Знакові особистості в українському мистецтві» в категорії «Дизайн і мода» і показували Нарбута-дизайнера. Ми знаємо Нарбута як графіка, ілюстратора, але він також створював шрифти, гроші, марки, карти. Починаючи з 1994 року до 2001-го Олег Тістол і Микола Маценко творили «Українські гроші», але це суто мистецький проєкт — вони в українські гроші закладають основні українські події, вони в діалозі з Нарбутом, проте їхні твори, на відміну від Нарбута, не мають прикладного значення. А Нарбуту важливо було зробити гарні українські банкноти. Георгій Іванович був дизайнером і в петербурзький період — вигадував книжки від початку до кінця, робив обкладинки, обрамляв грамоти, і все ж таки там він більше малював, а в Україні переважно творив реальні речі, які були частиною візуального стилю нової держави.

— Ви часто порівнюєте творчість Нарбута з Баухаузом, намагаюся зрозуміти природу цієї ідеї.

— «Нарбут — це наш український Баухауз» — маю на увазі обсяг та якість його доробку. Навіть за короткий київський період — три роки, коли він працював і навчав студентів Академії в Києві, навіть пізніше інші графіки, інші мистці, котрі не були його учнями, але навчалися в той час в Академії, вони теж працювали «під Нарбута», бо Нарбут — це бренд, стиль. У спогадах пишуть, що він сам правив високі ціни за свою роботу, і якщо ти «нарбутівець», то міг добре заробляти, тобто це цінувалося і з цієї точки зору.

— Чи пов’язана ваша цікавість до мистецького дизайну державних символів з тим, що два роки тому «Родовід» видав ґрунтовне дослідження «Наш Герб»?

— «Наш Герб» до цього ніяк не стосувався — то історична книга, чиста геральдика, я в ній не дуже розбираюся, і, як на мене, це трошки далі від мистецтва, а Нарбут — це чисте мистецтво, пробачте за каламбур. :)

— Але Нарбут був чудовим геральдистом, намалював багато гербів, тому я й говорю про цей зв’язок.

— Ще в петербурзький період Нарбут товаришував з Вадимом Модзалевським, українським геральдистом та істориком, і вони разом обрамили всі українські герби — зробили їх персональними, уніфікованими, щось пододавали, і в Нарбутівському збірнику є розворот, який показує інновації Нарбута в мистецтві герботворення. Навіть якщо якийсь умовний Омелько мав гроші й купив дворянство, а герб не міг придумати, то вони рамочку йому зробили, ошляхетнили. Таким чином вони показали, що українські герби і цим відрізняються — вони красиві, вони історичні. Нарбут створив своєрідну дугу, веселку між старим українським мистецтвом і новим. На мою думку, іншого такого інноваційного модерніста, як Нарбут, котрий напрочуд вдало поєднав старе і нове мистецтво, немає. Він просто квінтесенція українського мистецтва.

Але я хочу наголосити на різниці між двома книгами, які ми випускаємо в цьому проєкті: Нарбутівський збірник з великим масивом мистецтвознавчих досліджень, спогадів, листів і т. ін. — це відтворення, реконструкція книги, яку було знищено 1933 року, це збереження культурної спадщини, а праця професора Мирослави Мудрак «Георгій Нарбут і творення українського бренду» — це творення нової оптики на праці художника з погляду 2020 року. Мудрак розглядала Нарбута як модерніста, оскільки модернізм — це її ділянка дослідження, але я попросила подивитися на Нарбута в розрізі дизайну, і їй відкрився інший мистецький ландшафт: вона розглядала різні типи творення українського бренду і в каталозі блискуче аналізує контекст і показує, які були фольклорні бренди в Україні, ідеологічні, видавничі і які були антиукраїнські. Мирослава Мудрак — блискуча історикиня мистецтва, солідна висота, яка є в українському мистецтвознавстві, і тут вона знову поцілила в десятку.

— Чимало мистецтвознавців — сучасників художника пишуть, що Нарбут багато стилізував, а потім він стає інноватором. Ви розібралися, коли це сталося, чому?

— Я думаю, він багато стилізував у Петербурзі, бо він — учень Івана Білібіна, а Білібін справді геніальний стилізатор, це ж він великою мірою вигадав російський стиль, який через казки, через ілюстрації став дуже популярним у світі. За кордоном це сприймали на ура як russian style, і Білібін справді це чудово «запаковував» — трошки декоративно, трошки «красиво». Нарбут зростав на цілком конкретних речах — він був правою рукою Білібіна, бачив, що зробили росіяни, потім навчався в Мюнхені й мав нагоду побачити, що створили німці, і коли він зрозумів, що розбудовується його держава, то все покинув і заповзявся творити стиль своєї Батьківщини. Адже він уже знав, що саме потрібно створювати, він пройшов ці школи, і саме в Києві постає нарбутівський стиль.

Звісно, він співпрацював з іншими мистцями, поруч були сильні художники — Кричевські, Бойчук, Бутович, Жук, усі модерністські течії взаємодіяли, у той же час творили Меллер, Малевич, і все це тиснуло по-своєму. А ще він дружив з Курбасом і був магнітом мистецького Києва початку ХХ століття. Мені дуже імпонує його реноме, його образ, його стиль життя, у творчості він був визнаний і ні з ким особливо не сперечався, не конфліктував, навпаки, мав талант об’єднувати — колег по Академії, студентів, мистців з інших галузей. Мені здається, це видно в Нарбутових творах — він має своєрідну співучу естетику. Нарбут був відданий мистецтву, і це було його силою, найважливішою річчю в житті. Шкода, що Нарбуту судилося працювати в Україні тільки в дуже складні роки: в 1917 — 1920-х роках що місяць, то нова влада, щодня відбувалися карколомні зміни, воєнні події, стрілянина, та хоч би як там було, війни забуваються, а Нарбут залишається.

— Реалізація цього проекту відбувається в дуже непевний час: одна річ — провести справжню виставку в Інституті українського модерного мистецтва в Чикаго, представити американцям Нарбута «наживо», а інша — замість цього винаходити нові віртуальні формати. Цікаво, як ви викручуєтеся в цьому разі? Концепція Мирослави Мудрак залишилася в каталозі, а онлайн-виставка переросла у фільм?

— Спочатку задумувалася класична пара — виставка в Інституті в Чикаго «Художній світ Георгія Нарбута і творення бренду» і каталог виставки. Коли стало зрозуміло, що виставка може бути лише онлайн, вирішили, що відтворювати реальну експозицію у віртуальному просторі немає сенсу, адже виставка будується на взаємодії з творами мистецтва — це приватне спілкування з мистцем, пізнання, відчуття. А коли я звернулася до Надії Парфан з проханням провести онлайн-виставку, вона, як кожна амбітна режисерка, побачила це по-своєму. Тож каталог та онлайн-виставка доповнюють одне одного, а не дублюють. Виходить ще краще, бо в каталозі ми маємо академічний дискурс, а Надія показує сучасних дизайнерів, які так чи інакше обізнані з творчістю Нарбута, його школою, і дистанційно вчаться у Нарбута, показує, що Україна — це країна брендарів, показує естетичну тяглість. Світовий успіх banda agency, яка 2018 року створила новий брендинг України, визнаний у світі, відзначений міжнародними призами — це потужне продовження справи Нарбута через 100 років. Для цих 100 років Нарбут — найголовніший брендар.

Нарбут не такий історичний, як Бутович чи Михайло Жук. Нарбут — як вічний дух, він живий. Від того, що він увібрав дуже багато зі старого мистецтва, старих книг і перемодернізував цю спадщину на свій лад, він створив нову, модерну мову на основі старого мистецтва. І тепер у молоді, як на мене, є також запит на своє, класне та модне, є бажання продовжувати традицію.

— Ви зібрали зіркову команду в проекті: дизайнери Саша Биченко, Марія Норазян, Ілля Павлов, кураторка Мирослава Мудрак, режисерка Надія Парфан, консультант Богдан Завітій, історик Сергій Білокінь. Чого більше — складнощів чи спільних відкриттів та інсайтів?

— Це і складно, і цікаво, і великий виклик. Це справді зірковий склад — ви ще не назвали Настю Білоусову, дуже вдумливу розпорядницю і тепер уже неперевершену знавчиню Нарбута, — але складність полягає в тому, що проект вийшов дуже масштабний. А масштабний він ще й тому, що кожен хотів щось додати. Ми запрошували Сашка Биченка як дизайнера збірника і каталогу, але Нарбут надихає на великі справи, тож Сашко запропонував зробити і сайт, і конкурс плакатів, і онлайн-виставку плакатів. Він та його друзі із Numo Team не звучать як партнери, але по суті вони є партнерами.

Коли ми ще не знали, чи матимемо підтримку УКФ, і Мирослава Мудрак, і Настя Білоусова, і я вже розуміли, що робитимемо цей проєкт за будь-яких умов. Ми вже не можемо відмовитися від ідеї реактуалізації Нарбута, ми не хочемо забути Нарбута ще на 100 років. Як писав Федір Ернст: «Це єсть обов’язок не тільки перед народом, з якого вийшов Нарбут, — але обов’язок перед усім культурним світом, тому що найвищі культурні досягнення кожного народу мають стати власністю всього людства».

— Відомо, що у Сергія Білоконя є власна нарбутіана — корпус статей, дослідження Нарбута, і це дуже цінне нове бачення історії Нарбута, а не просто повторення того, що зробив Ернст. Чи плануєте ви його друкувати вже поза цим проєктом?

— У нашому виданні Нарбутівського збірника є дуже ґрунтовна вступна стаття Сергія Білоконя про його історію. Але крім того, Сергій Білокінь усе життя досліджує Нарбута, у нього є й інші матеріали, він багато зустрічався з очевидцями того часу. Я сподіваюся, що він укладе цей другий том разом з Богданом Завітієм, і це буде справжній подарунок мистецтвознавцям, історикам та ін.

— Який для вас критерій успіху проєкту «Нарбут ХХІ»?

— Коли ми представляємо українське мистецтво у світі, дуже добре показати його через таку фігуру, в якій було б поєднано і дизайн, і графіку, і старе мистецтво, і нове. Мета проєкту «Нарбут ХХІ» — пустити ім’я Нарбута в світ, показати музейникам, дизайнерам, мистецтвознавцям, студентам в усьому світі — через презентацію в Українському інституті модерного мистецтва в Чикаго і через рекламну кампанію в США, через міжнародний конкурс плакатів — потенціал творчого спадку Нарбута, його мистецьку актуальність і понадчасовість. Хочеться, щоб наш проєкт запустив також інші проєкти: зйомки фільмів, серіалів про художника, про українське мистецтво, нові мистецтвознавчі дослідження, мистецькі висловлювання, нові виставки Нарбута. Митець повинен бути актуальним у нашому житті.

Навіть коли я гортаю сто перший раз макет Нарбутівського збірника, в якому 408 сторінок і безліч ілюстрацій, я не втомлююся, адже енергетика його творчості легка, немов шовк, його твори не набридають, бо вони ні в чому не переконують глядача, а просто ніби граються з ним. Георгій Нарбут дає неймовірне натхнення й сміливість творити «нові дизайни» України в різних сферах.

Валентина КЛИМЕНКО
Газета: 
Рубрика: