Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Актор, який мав мужність прийняти... ненависть глядача

Усе своє життя Дмитро Омелянович Мілютенко присвятив мистецтву й майже 35 років йшов одним шляхом із легендарним театром
2 грудня, 2004 - 00:00
ХЛОПОВ (Д. МІЛЮТЕНКО) У «РЕВІЗОРІ» / СЦЕНА З ВИСТАВИ «КОРОЛЬ ЛІР». ЗЛІВА НАПРАВО: БЛАЗЕНЬ (ДМИТРО МІЛЮТЕНКО) І ЛІР (МАР’ЯН КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ)

«День» продовжує публікувати цикл матеріалів про корифеїв-франківців, розпочатий у №171 і продовжений у №№ 201 та 210, присвячений 85-річчю Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Мабуть, на роду було написано Мілютенку стати актором. Його батьки хотіли бачити сина бухгалтером, представником «чистої» професії та він уже з дитинства тягнувся до мистецтва. Першу свою роль Дмитро отримав іще в школі, коли їхній учитель словесності вирішив поставити «Освідчення» А. Чехова. Мілютенко грав Чубукова. І, один раз опинившись на сцені, він уже не зміг із нею розлучитись. Та можливо він так би й залишився актором аматорського театру, якби доля не привела в його рідне маленьке місто на гастролі Театр ім. Івана Франка. Першим талант молодого актора побачив Олексій Ватуля та й запропонував спробувати вступити до їхнього театру. Дуже ретельно готувався Дмитро Омелянович до прослуховування. Та воно так і не відбулось... А за рекомендацією Олексія Ватулі — Мілютенка зарахували до трупи автоматично.

Звичайно, спочатку великих ролей не було. Справжня робота почалась після повернення Дмитра Омеляновича з театру «Березіль», у якому він вирішив залишитись після переведення Театру ім. І. Франка до Києва (у 1926 році театр «Березіль» перевели до Харкова, а Театр ім. І. Франка до Києва). Саме в цьому театрі під керівництвом Леся Курбаса сформувалась творча особистість актора. Майже 10 років пробув Д. Мілютенко поза сценою театру, в якому зробив перші професійні кроки. А після того, як повернувся, він отримав роль Великого інквізитора у виставі «Дон Карлос» і став одним із найрепертуарніших акторів театру. Цікаві ролі приходили одна за одною: князь Шуйський («Борис Годунов» Пушкіна), Безштанько («Банкір» Корнійчука), Калитка («Сто тисяч» І. Карпенко-Карого), генерал Бергойн («Учень диявола», Б. Шоу), Мальволіо («Дванадцята ніч» Шекспіра), Гаєв («Вишневий сад» Чехова), Тарас Шевченко («Петербурзька осінь» Ільченка), Часник («В степах України» Корнійчука), Хома («Ой не ходи, Грицю...» Старицького), Блазень («Король Лір» Шекспіра) і ще багато-багато інших. Мілютенко багато грає не лише в театрі, а й у кіно, виступає на радіо.
Ваше чисте чоло, Ваша лагідна лисина
З добірними краплями чоловічого поту,
З диким плетивом вен насподі —
Так, це Ви всюди поруч і досі —
М’яким явором, твердим каменем, павіттю.
Завжди хотілось живому Вам Руку смагляву поцілувати і стішитись,
— написав Іван Драч про актора.

Дуже довгий час Дмитра Омеляновича сприймали лише як актора гостро характерного, комедійного та давали, переважно, ролі негативних героїв. Із цього приводу Мілютенко в своїй не надрукованій статті писав: «Якщо ти справжній художник, ти з такою ж ретельністю будеш підбирати всі засоби й барви для перевтілення в образ негативного персонажа... [...]. Тут ми, художники, повинні бути, на мою думку, непримиренні, безжалісні, знаходити найяскравіші барви та факти для викриття й мати мужність прийняти на себе гнів і ненависть глядача. Я кажу про мужність тому, що мені в моїй акторській практиці доводилося багато грати негативних ролей в театрі, в кіно і відчувати викликану у глядача ненависть...». І справді, був такий випадок. Під час Вітчизняної війни, а саме у 1943 році в репертуарі франківців з’явилася п’єса Костянтина Симонова «Російські люди». Мілютенко грав роль есесівця Роземберга. І одного разу під час вистави якийсь молодий лейтенант, побачивши на сцені Роземберга-Мілютенка, вихопив із кобури пістолет...Невідомо, чим би все закінчилося, коли б «запального» вояку не втримали глядачі які сиділи поруч.

Зовнішність Дмитра Милютенка підходила для створення «негативних» образів: середній на зріст, худорлявий, мав гостре вольове підборіддя, орлиний ніс, чітко окреслений профіль, проникливий погляд, глибокі темні очі. В кожному жесті відчувався внутрішній темперамент, у кожному погляді — аналітичний розум і тонка душа. Всі образи, створені ним, були виразні, з графічно чітким зовнішнім малюнком ролі та глибоким проникненням у психологію персонажів. Та з віком його зовнішність набула витонченості й шляхетності.

Однією з найвражаючих робіт Мілютенка була роль Блазня в «Королі Лірі» (режисер В. Оглоблін). В цій ролі він показав себе як геніальний трагедійний актор. У тій постановці Блазень з’являвся вже в першій дії, а не в четвертій, як у п’єсі. І хоча роль була майже безсловесна, всі події знаходили відображення на нервовому й виразному обличчі Мілютенка. Він був — alter ego головного героя. За словами критиків, Дмитро Омелянович — чудовий майстер перевтілення. Сам Мілютенко цінував у акторах інтелект та високу професійність. У ролі Герасима Калитки у виставі «Сто тисяч», актор в одній особі наче поєднував два єства. Яку ж силу треба було мати, щоб у цій ролі показати шляхетність i огидність, волелюбство й мерзенне рабство! Таким був Дмитро Омелянович на сцені.

Зовсім інший у житті. Він був дуже скромною, чуйною, доброю людиною. Чесний, принциповий, нетерпимий до всього фальшивого. З роками Мілютенко не старів душею, а талант його залишався молодим. Усюди актор приносив із собою нестримну енергію й веселу вигадку. Дмитро Омелянович завжди збирав навколо себе молодь. Любив влаштовувати походи по музеях, виставках. Коли франківці виїжджали на гастролі, то тягнув колег гуляти містом. Мав Д. О. Мілютенко ще один величезний талант — уміння слухати співрозмовника.

Дмитро Омелянович був людиною життєрадісною й дарував цю радість усім, хто його оточував. Його дружина — Наталія Яківна Міщенко-Мілютенко згадує:

— Він творив чудеса не тільки на сцені, але й у житті, як справжній майстер доброго настрою. Навіть із гастрольних поїздок кожного дня надсилав телеграми, де могло значитися лише два слова, але таких чистих і по дитячому наївних: «Сонечко, посміхнись!» Ось таким невиправним романтиком був Дмитро Омелянович.

Одного разу, на гастролях десь на Полтавщині, випало святкувати Наталії Яківні (тоді ще не дружини) свої іменини. Влаштував святкування Мілютенко, хоча й мали актори всього кілька вільних годин. Узявши пакунки з якоюсь їжею та свічками, повів Дмитро Омелянович іменинницю та гостей до пам’ятника Сковороді. Вони запалили навколо постаменту великого філософа свічки, дивились на зорі й говорили, говорили, говорили...

А ще Дмитро Омелянович мав дивне внутрішнє відчуття естетики. Щось таємниче було в його погляді, коли він дивився, наприклад, на Дніпровські схили. Мріяв актор оселитись біля Дніпра та милуватись чарівною природою. Та на жаль цим його мріям так і не довелося здійснитись.
Коли Ви на мертвих крилах під сонцем
Летіли додомоньку з Ташкента,
Як проковтнута пташка, в акулячому череві ТУ-104,
Коли в мертвих руках тримали ластовеня,
Лелеки й жайворонки покинули піраміди,
Щоб летіти ескортом за Вами і посадити
Вас на Україні...,
— ці рядки написав І. Драч на спомин актора.

Помер Дмитро Омелянович у далекому Узбекистані. Це сталося під час зйомок кінофільму «Криниця для спраглих». Актор не встиг відзнятись в останньому епізоді... Коли Дмитру Омеляновичу стало погано, лікарі швидкої допомоги поставили сумний діагноз — інфаркт. Транспорту не було, й до найближчої лікарні улюбленого актора члени знімальної групи несли на руках. Місяць пролежав Мілютенко в маленькій палаті. Кожного дня до нього приходили колеги та прості люди з села, де проходили зйомки, щоб справитися про здоров’я актора. Весь той важкий час була поруч його дружина — Наталія Яківна. Дмитро Омелянович і помер на її руках... Та живе легендарний актор у пам’яті його рідних, друзів, шанувальників мілютенківського таланту, в фільмах. Його оксамитовий голос лунає з радіо- й телезаписів як голос чесної, надійної, життєрадісної людини, геніального митця, «мужчини з напівлегенди».

Галина ТЕРЕЩЕНКО, спеціально для «Дня». Фото з книги Ростислав КОЛОМІЙЦЯ «Франківці»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments