Акварельний Львів Ніни Максимової
Малюнки київського митця Ніни Максимової — туш, інколи трохи ілюмінована аквареллю, й акварель — своєрідна графічна лірика або, якщо хочете, графічна музика, інколи — мрія, інколи — сповідь, завжди — тонко і точно вловлений і переданий настрій. Сюжет же, навпаки, зазвичай невловимий і, власне, необов’язковий (якщо, звичайно, це не заздалегідь задумана ілюстрація якої-небудь старовинної історії — скажімо, про Трістана та Ізольду чи про Паоло та Франческу). Проте в малюнку майже завжди є Героїня — не завжди учасниця, інколи — споглядальниця, в якійсь мірі — оповідачка і, щодо цього, — союзниця Автора, її втілення в нею ж намальованому світі.
Втім, у творчості Ніни Максимової є й іще одна тема — постійна, обширна і, безперечно, для самої художниці дуже важлива. Тема ця — львівські костьоли. Львів — рідне місто Ніни Максимової, краса якого доповнена для неї — тепер — спогадами — і снами. У результаті виникає особлива суб’єктивність, відчуття довірчої інтимності та таємничої недомовленості, тим більше що поряд із символами міста — готичними й барочними шедеврами — постійно виникають костьоли-відкриття, майже одкровення, самостійно знайдені в завулках, двориках і на околицях, які невідомі більшості туристів.
Малюнки Ніни Максимової, присвячені львівським костьолам, можна умовно розділити на дві групи. У першій — так би мовити, «архітектурній» — старовинний храм безперечно панує. Такі «Дзвіниця Св. Духа», «Костьол Вознесіння», деякі інші акварелі. Проте й у цьому випадку художниця неодмінно створює певний «акомпанемент», який перетворює ведутну зарисовку на графічну паралель вірша чи мелодії. Інколи мета досягається деталлю, вражаючою в своїй простоті та лаконічності, подібно до метелика в тій же «Дзвіниці Святого Духа» чи ластівок у іншій львівській роботі. Часом довкола архітектурного головного героя сплітається (самим митцем) ціла легенда — так «Костьол Вознесіння», до якого не вдалося підійти, перетворився на загадкову, відрізану від світу «Церкву на болоті».
Але ще частіше львівські костьоли самі собою виявляються акомпанементом, «тлом» (зазвичай у буквальному розумінні слова), але одночасно — і приводом для тієї чи іншої історії. Інколи це, якщо можна так висловитися, «історія-настрій», як у «Костьолі кармелітів босих», де храм, осінь, туман, дерева без листя й фігурка, яка самотньо бреде, виявляються абсолютно рівноправними учасниками подій. Інколи дія зводиться, власне кажучи, до стояння, причому стоячими стають статуї Пінзеля — або «в манері Пінзеля», часом — такі ж авторські одкровення-відкриття, як і нетуристичні львівські костьоли («Костьол Св. Марчіна»). Але найбільш органічно (і найбільш відповідально) — події (і образи) євангельські — Благовіщення («Костьол Яна Хрестителя»), Явлення Христа Марії Маґдалині («Костьол Марії Маѓдалини»), Трійця («Костьол Яна Златоуста»), Св. Вероніка («Костьол Св. Ельжбети»). Втім, інколи Ніна Максимова розповідає про свої львівські костьоли «просто історії» («Костьол кляштору бернардинок»).
