Найнесподіванішою публікацією останнього в часі числа
криворізького «Кур’єра Кривбасу» став переклад «Щоденника Натана Адлера»
Девіда Боуї, відомого не лише як музиканта, який від 60-х років і дотепер
залишається ідеологом кожної нової музичної хвилі, але й як художника,
актора та філософа.
Легендарний засновник моди на глем-рок, який у різні часи поставав перед
своїми шанувальниками чи то «вампіром-перевертнем», «псом-гуманоїдом»,
а чи «марсіанським павуком», Девід Боуї цього разу перевтілюється у 14-літню
Бейбі Грейс Блю, чиє ретельно розрізане на шматочки тіло виставлено на
загальний огляд невідомим «художником-убивцею». Такий собі боді-арт, ідея
якого полягає у перетворенні болю на мистецтво. До речі, варто нагадати,
що Bowie — це мисливський ніж: саме такий сценічний псевдонім обрав собі
1965 року Девід Роберт Джонс.
Згадану історію оповідано ще й у недавньому альбомі Боуї «Outside»,
який концептуально пов’язаний зі «Щоденником». Про що цей твір? Ясна річ,
про тіло й нутрощі, які назовні, тобто «оutside». Детектив на ймення Натан
Адлер, відряджений до лондонського агентства Арт-Злочин Інкорпорейтед,
наприкінці 1999 року досліджує криваві «експонати» серійного душогубця,
який діє за принципом «убивство як мистецтво».
«Однажды в Сохо было нам неплохо», — віршував свого часу Є. Євтушенко.
Це «неплохо» наприкінці століття звучить майже по-блюзнірському, переконує
читача Д. Боуї. Екзальтовані учасники численних кабалістичних відправ на
кшталт сеансів експериментальної хірургії чи не менш екзотичних кривавих
екстраполяцій стверджують у «Щоденнику», що світ захлинувся хвилею ненависті
людей до самих себе, хвилею добровільного страждання. Чого вартий хоча
б образ такого собі «концептуаліста» Кріса Бьордена, який підмовив свого
співробітника з галереї застрелити його, зв’язати як мисливську здобич
і розіп’яти на даху «Фольксвагена», або не менш мальовничий Рон Езей, «артист
постановок не для гидливих і давній героїніст із позитивним ВІЛ», який
викроює спеціальним скальпелем химерні моделі на спинах натурників... «Мистецтво
— це двір для худоби. І моя робота — перетрушувати купи гною в пошуках
зернини перцю», — скрушно зітхає детектив Адлер.
Публікація Д. Боуї у «Кур’єрі Кривбасу» уривається на інтригуючій напівноті.
Чи буде продовжено оповідь про пригоди Натана Адлера, перша частина яких
лише розбурхала уяву читача? Свого часу режисер культової стрічки «Твін
Пікс» Девід Лінч, у якого, до речі, знімався Д. Боуї, змушений був дозняти
ще один додатковий фільм, аби пояснити американському глядачеві, хто ж
таки вбив нещасну Лору Палмер. Так само виходу «оutside» — за межі обрізаного
журнального варіанту — вимагає й публікація «Щоденника Натана Адлера».
