Вся історія людства — це боротьба держав віри з державами сумніву — в ім'я перемоги віри.
Юрій Липа, громадський діяч, письменник, поет, публіцист, автор української геополітичної концепції, ідеолог українського націоналізму

Батьки та діти

Сьогодні виповнюється 160 років від дня народження автора крилатих слів «Ще не вмерла...» Павла Чубинського
27 січня, 1999 - 00:00

Найголовніше наукове дослідження Чубинського і його соратників
— семитомне видання у дев’ятьох книгах «Праці етнографічно-статистичної
експедиції в Західно-Руський край», що й до сьогодні є «Біблією етнології».
Власне, «Праці» заклали грунт українського наукового народознавства. Академік
Олександр Веселовський зарахував їх до трійці «найкрутіших» фольклорно-етнографічних
досліджень усіх часів і народів.

Але навіть «золотий дощ» (золота медаль Російського географічного
товариства, «золото» міжнародного конгресу в Парижі, найпрестижніша премія
Санкт-Петербурзької академії наук — Уваровська), що пролився на вченого,
не врятував Чубинського, секретаря Південно-Західного відділу РГТ, як і
інших діячів славнозвісної (і симпатичної, як на мене, усіма цими «словарюваннями»,
«ярмаркуваннями», «колядуваннями», «бенкетуваннями») Київської громади,
від владного пресингу — після імператорового емського «наїзду» на українство.

Стукач і таємний радник Михайло Юзефович у своїй «патріотичній»
записці «Про так званий українофільський рух» затаврував Чубинського та
Михайла Драгоманова, майбутнього політемігранта, як «найшкідливіших» ворогів
єдності імперії, назвавши першого «шарлатаном і невгамовним агітатором».
Хоч як дивно, але майже п’ятнадцятьма роками перед тим, а саме, коли Чубинського
було вперше репресовано й вислано в Північний край, він «загітував» і «українізував»
фельд’єгеря, який супроводжував його на перепряжних до місця заслання.
Але, як відомо, нова влада завжди перекриває кисень по-новому. Цього разу
вченого вивозили з України на «почесне» петербурзьке заслання в «золотій
клітці» — як чиновника, який отримав нове призначення. Згодом ці дві моделі
«північного» викорінення «мазепинців» широко застосовуватимуться в практиці
державних мудраків наступного, двадцятого століття.

Мистецькі ж «діти» — модерністи (покоління Лесі Українки
— Леся Курбаса), відмовившись на зламі віків від «чистого» україно- та
козакофільства своїх попередників-народників, зажадали «повернення до Європи,
повернення до себе», «повернення нації її мозку — інтелігенції». (Які аналогії
з сьогоденням: з усіма цими «культурними війнами», як їх розуміє Ентоні
Сміт, постмодерністськими формулами на кшталт «іронічного повернення до
себе», як сказав Умберто Еко, чи неомодерними доктринами типу «повернення
деміургів»!)

Виступивши проти «консервації» старої національно-культурної
ідентичності, нові мистецькі генерації запропонували шлях «європеїзації»,
«космополітизації», одно слово, модернізації української культури, запровадили
мистецькі інновації, що грунтувались на «інакших» способах художнього мислення
й мовлення.

Чубинський же як ентузіаст збереження низового масиву національно-духовного
багатства, ініціатор «укорінення», в інтерпретації Сімони Вейль, зденаціоналізованого
«міста» і як «зв’язковий» між минулим, сучасним і майбутнім нації, став
знаковою постаттю в історії українського суспільства. На жаль, усі ці тисячі
українських пісень, звичаїв, обрядів, сотні казок, легенд, загадок, прислів’їв,
десятки варіантів весільної містерії, які становлять «золотий запас» нації
і які зафіксував на паперовому носії, а отже, й зберіг для потенціального
колективного споживача духовної продукції Чубинський, після 1878 року не
перевидавалися. Це якщо не рахувати двох куценьких «незалежних» книжечок,
що є блідою секвестрованою тінню багатотомного обширу творчої спадщини
видатного вченого.

Проте, незважаючи на це, фольклористично-етнологічні нащадки
Чубинського, які в наш час майже безкоштовно працюють в академічному профільному
інституті та яким іще не виплатили зарплатню за останні три роки, за законами
національного романтизму, ще продовжують із натхненням виспівувати перші
слова найвідомішого поетичного твору свого патрона — «Ще не вмерла Україна!»
Хоча саме ці слова вже зі значною долею «прагматичної» іронії сприймають
деякі уражені всіма презентаціями та вечірками професійні постмодерністи.

Ігор ЧЕРНИЧКО
Газета: 
Рубрика: