Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Бергман до Києва доведе

Дебютувавши фільмом про визначного співвітчизника, шведський режисер Гуннар Бергдаль має намір знімати наступну стрічку про Чорнобиль
25 листопада, 1998 - 00:00

З його автором — відомим шведським кінокритиком, фундатором
кіновидавництва «Філмконст», директором Гетеборзького міжнародного кінофестивалю
Гуннаром Бергдалем зустрівся кореспондент «Дня».

— Відомо, що Інгмар Бергман останні десять років не дає
телеінтерв’ю й не дозволяє себе знімати операторам. Це робить ще унікальнішим
монолог великого кінорежисера у вашому фільмі. Як все-таки вам вдалося
умовити його зніматися?

— Ми зустрілися вперше 1993 року, коли наше видавництво
випускало книгу про великого шведського режисера Хассі Екмана, котрий зараз
живе в Іспанії. Наприкінці 40-х — на початку 50-х вони з Бергманом були,
якщо можна так висловитися, конкурентами, різко вирiзняючись талантом на
фоні колег. Ось мені й спало на думку, що було б добре, якби передмову
до цієї книги написав Бергман. І я став на нього «полювати». У цьому «полюванні»
були свої маленькі хитрощі, тому що Бергман завжди зайнятий. Він зосереджений
тільки на своїй роботі й не хоче ні на що відволікатися.

Зрештою, режисер дав згоду на зустріч, але поставив одну
вельми своєрідну умову: щоб я був абсолютно здоровий. «У мене дуже важливі
репетиції в Королівському драматичному театрі, — пояснив він, — я не можу
захворіти». І коли обумовлений день нарешті настав, я, звісно, був хворий.
При цьому я розумів, якщо відміню цю зустріч, вона може не відбутися вже
ніколи: час Бергмана розписаний далеко наперед. І я поїхав.

— Було важко з ним розмовляти?

— О, ні. Коли він уже погодився на зустріч, то був дуже
великодушним і добрим. А вже після, розшифровуючи плівки, я почув свій
кашель і постійні тихі й здивовані побивання Бергмана: «Як же так? Як же
так?»... Передмову до книги Бергман схвалив і, коли ми відзначали 20-річчя
Гетеборзького фестивалю, я звернувся до нього з проханням записати розмову
для телебачення. Ми зняли чотири години, з яких я зробив, як ми з Бергманом
заздалегідь домовилися, 30-хвилинну передачу, яку транслювали під час фестивалю
по телебаченню скандинавських країн.

Але фестиваль проминув, а я все жалкував про те, скільки
цінного прекрасного матеріалу залишилося за кадром. Він так добре тоді
виглядав, був у такому чудовому настрої! І я наважився — на свій страх
і ризик змонтував 87 хвилин — фільм «Голос Бергмана». І послав Бергману
цей сюрприз.

Але треба знати Бергмана — він ненавидить сюрпризи! Він
не хоче нічого непередбаченого, тому що це вибиває його з робочого ритму,
порушує чітко продуманий план. Але мене врятувало те, що він із самого
початку ставився до мене із симпатією. І він погодився на компроміс, ідею
якого, до речі, запропонував я: показувати фільм тільки на фестивалях,
ніякого прокату. Я був щасливий. Адже я боявся, що він взагалі заборонить
показ стрічки.

— Мені здалося, що вам вдалося зробити у своїй картині
те, про що Бергман сам завжди мріяв: зняти її виключно на великому плані.
Так було задумано одразу?

— Коли я планував цю роботу, я думав про те, щоб підібрати
музику, кадри з фільмів, про які він говоритиме. І ми знімали його з двох
камер, тобто можна було робити «перебивки». Але потім я зрозумів, що камера
повинна наблизитися до Бергмана максимально, щоб залишити глядача віч-на-віч
із цією дивовижною людиною. Зараз все, що знімається на плівку, тут же
монтується, режисери прагнуть вкласти максимум інформації в одиницю часу.
У цьому фільмі — інакше. Я гадаю, це теж дуже важливо: почути людину саме
в той момент, коли вона формулює свою думку, стати співучасником її народження...

— Чи можна сказати, що ви з Бергманом — друзі?

— Я ніколи б не насмілився стверджувати, що ми близькі
друзі. Але він дозволяє мені телефонувати йому щодня з 10 до 12 години
дня. Він любить довгі телефонні розмови — це спосіб його спілкування зі
світом. Наприклад, щороку після Канн я неодмінно телефоную йому й розповідаю
про фільми, які подивився, про все, що там відбувалося. Він дуже цікавий,
хоче знати найменші подробиці про все, що відбувається в світовому кіно.
Кіно — це його життя. Після кожного фестивалю, де показують «Голос Бергмана»,
я пишу йому грунтовного листа й розповідаю, як це відбувалося. До речі,
у Києві я був приємно вражений кількістю глядачів — люди стояли й сиділи
в проходах. Такої великої аудиторії не було раніше ніде. Я маю намір сказати
Бергману: якщо він коли-небудь все ж кудись поїде, нехай це буде Київ,
де його так люблять. Але єдиний маршрут, за яким він зараз подорожує, —
від Стокгольма, де він живе взимку, до своєї літньої резиденції на острові
Форі.

— Ви могли б сказати, що зустріч із Бергманом змінила ваше
життя?

— Це може комусь здатися дивним, але я відповім чесно —
ні. Але вона мене, безумовно, надихнула.

— Я чула, ви маєте намір знімати наступний фільм про Людмилу
Ігнатенко, вдову пожежника, котрий був серед тих, хто першим гасив чорнобильський
реактор у квітні 1986-го?

— Приблизно рік тому я летів у літаку, читав книгу, щойно
перекладену шведською, Світлани Алексєєвич «Чернобыль: хроника будущего»
і плакав. Зі мною це трапляється нечасто. І я вирішив зняти фільм про цих
людей.

Я зустрівся з Людмилою: їй всього 35, але в неї вже був
інсульт. Вона справляє враження дуже сильної й красивої людини. Але я не
впевнений, що варто піддавати її випробуванню переживати нестерпний біль
втрати коханої людини ще раз, перед камерою. Можливо, зніматиму ігрове
кіно, в якому мені б хотілося не просто розповісти особисту історію Людмили
й Василя, а й пояснити всій Європі, що ми маємо бути вдячними таким людям.

Я думаю, що й німцям, і французам, і шведам пощастило,
що ця катастрофа трапилася у вашому суспільстві, де почуття відповідальності
розвинене майже до жертовності.

Автор дякує Посольству Швеції в Україні за допомогу в підготовці
матеріалу.

№226 25.11.98 «День»

При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»

Розмову вела Алла ФЕОФАНОВА 
Газета: 
Рубрика: