Берлінале: кінець фестивального бурчання

У кожного фаху є свої професійні розлади. Наприклад, неодмінна риса кінокритика – Бурчання Фестивальне (БФ). Виглядає це так: на великому кінофестивалі зустрічаються два чи більше кінокритика й обмінюються різними варіаціями фрази “Що за програма цього року, взагалі нема чого дивитися!” На нинішньому Берлінале ще додавалася ламентація щодо нової команди, яка змінила попереднє керівництво: мовляв, нічого не вміють.

Іманентна властивість БФ – лунає воно перші 4-5 днів. А потім причини для нього зникають. Бо організатори, виявляється, просто тримали інтригу, відкладаючи все найсмачніше на другу половину фестивалю.

Отже, точно на 5-й день, в понеділок, з самого ранку, після низки грубих і нехвилюючих мелодрам, повний зал преси почав регулярно розриватися від реготу. Комедію “Видалити історію” зробив дует французьких співавторів - Бенуа ДЕЛЕПІН і Гюстав КЕРВЕРН, які вже насмішили Берлін до гикавки в 2016, показавши будні виноробів у «Сент-Амур: Задоволення любові». Тоді не один мій колега зітхав: ну як так, чому така сміхота не в конкурсі?

Цього разу таки претендують на “Ведмедів”. Комедія в Бенуа й Гюстава, правда, вийшла антрацитово-чорна. Головні герої – трійця лузерів. Безробітна Марі (Бланш ГАРДЕН), від якої, забравши сина, пішов чоловік, безпробудно пиячить і розмовляє з порожнім стільцем замість сина. Її подруга Крістіна (Коріна МАСЬЕРО) працювала оператором атомної станції, але через наркотичну залежність від серіалів пропустила витік радіації і перекваліфікувалася на Uber-таксистку з рейтингом 1. У загрузлого в кредитах Бертрана (Дені ПОДАЛІДЕС) цькують дочку в Інтернеті, а сам він закоханий в голос телефонної операторки аж з Маврикія. Ще епізодично з’являється відомий письменник Мішель УЕЛЬБЕК, який хоче полагодити дизельний двигун, щоб отруїтися чадним газом. Врятувати всіх може параноїдальний хакер на ім’я Бог. Або не може. Одне слово – суцільний кошмар. Але Делепін і Керверн спорудили з нерадісного матеріалу гомерично смішне видовище.

«ВИДАЛИТИ ІСТОРІЮ»

Біла смуга продовжилася, що особливо приємно, у вівторок офіційною прем’єрою української стрічки “Земля блакитна, ніби апельсин” у конкурсі Generation 14plus Міжнародного форуму молодого кіна: повний зал молоді на 850 місць, овації після показу, режисерка Ірина ЦІЛИК нарозхват у преси.

Взагалі склалося враження, що 25 лютого – такий собі жіночий день. “Жінка, що втекла” південного корейця Хона САН СУ (нар. 25 жовтня 1960, Сеул) — іронічна й елегантна робота про кількох подруг, які вирішують масу питань, від годівлі вуличних котів до стосунків з колишніми коханцями, від настирливих сусідів до жіночої дружби. Фрази повторюються, надаючи розмовам абсурдного відтінку, кольори закомпоновані ідеально, ненав’язлива стилізація під телесеріал виглядає гранично доречною, акторки грають стримано й блискуче, кіт грає геніально. Все так, як має бути у хорошому фільмі.

«ЖІНКА, ЩО ВТЕКЛА»

«Ніколи, зрідка, іноді, завжди» 41-річної американки Елізи ГІТТМАН – явний претендент на фестивальні нагороди, якщо журі має очі і вміє ними користуватися. Ситуація елементарна: неповнолітня дівчина в пенсільванській глушині отримує небажану вагітність від насильницького сексу й вирушає з подругою робити аборт у Нью-Йорку; вдома зробити це анонімно не вдасться.

Дивлячись цей фільм, згадуєш фразу британської письменниці Вірджинії ВУЛЬФ “Феміністка – це будь-яка жінка, яка говорить правду про своє життя”. Правда Гіттман – гірка й негучна. Ніхто не чинить прямого насильства над дівчатами, але в переважно чоловічому світі, що їх оточує, розлита не завжди помітна, але стала загроза – від хлопця, що робить непристойний жест у ресторані, до збоченця в метрі, від іншого збоченця на роботі, який лізе цілувати руки без дозволу, до власного вітчима. Жодного навмисного згущення фарб. Цій історії віриш з першої до останньої миті. Одна з причин - акторські роботи. Сідні ФЛАНІГАН і Талія РАЙДЕР грають без жодного зайвого руху чи слова, найбільше – очима, хоча навіть і слово “грають” не дуже підходить - вони осмислено присутні в кадрі щосекунди. Їхнім героїням всього лише треба якось прожити дві доби в Нью-Йорку, при тому, що гроші закінчуються вже через добу. За жанром це можна навіть назвати роуд-муві, але тут не рух по шосе в захід сонця, а кружляння всередині безсонного міста, і мета – не просторова, а часова – досягти певного пункту в календарі й на циферблаті й при цьому вціліти. Давно не доводилося бачити фільму з таким балансом форми й змісту.

63-річний тайванець Цай МІНЛЯН – найбільш прославлене ім’я в основному конкурсі. Має «Золотого лева» Венеції за «Хай живе любов» (1994) і Гран-прі журі там же за «Бродячих собак» (2014), «Срібного ведмедя» за «Річку» (1997). Організатори-бузувіри поставили прем’єру на передостанній день. Фільм називається “Дні”. Він “міжнародно нетитрований,, як написано на самому початку (регіт у залі). Дійсно – ані діалогів, ані титрів. Не треба. Все мовчки. Десь у Тайбеї. Спека й галас. Нетрища й готелі. Героїв двоє. Один – заможний турист, який має проблеми зі здоров’ям (здається, спина й хребці) другий, молодший – місцевий юнак, який намагається вижити, тому й заробляє в тому числі інтимним масажем.

«ДНІ»

Мінлян завжди сполучає дві, здавалося б, далекі речі: тему тілесного кохання й уповільнену, медитативну режисуру. Довгі-довгі епізоди перед нерухомою камерою про те, як герой готує обід. Або терпить доволі небезпечну медичну процедуру. Або сидить собі на автобусній зупинці. Все повільно, безсловесно, але вкрай захопливо. Двоє самотніх людей зустрілися в чужому місті, зблизилися на одну ніч, розійшлися іще самотнішими. Все. Але режисерська матерія цієї оповіді настільки щільна, що тримає й тримає тебе. Нічого не відбувається – майже нічого; ось у цьому “майже” – краса й глибина, рівних яким годі шукати.

Отже, 4 варти уваги фільми в основному конкурсі за день до фіналу. Плюс іще недосяжною вершиною “Мальмкрог” Крісті ПУЙЮ в паралельній секції Encounters. Дуже хороший результат. Тож Карло ШАТРІАНА (художній директор) і Маріетт РІССЕНБІК (виконавчий директор) можна поздоровити: їхній берлінський дебют явно удався.

Сьогодні покажуть два останній фільми: Irradiés камбоджійця Рітхі ПАНЯ та “Зла немає” іранця Мохаммада РАСУЛОФА, якому влада заборонила виїжджати з країни.

Призи – завтра.