Бетховен досі допомагає мільйонам людей у всьому світі»

«Музика — це один безтілесний вхід у вищий світ знання, яке осягає людство, але яке не може осягнути людина»

Ці слова Бетховена якнайкраще відображають його долю — великого у своєму неспокої митця, що, усвідомлюючи, чого йому вдалося досягти в музиці, все одно мав жагучу пристрасть до своєї справи, бо, за його-таки словами, «справжній художник позбавлений марнославства, бо дуже добре розуміє, що мистецтво є невичерпним». Спадок Бетховена-композитора нині доступний людству у записах та живих виконаннях; а от щоб наблизитись до Бетховена-людини, варто бодай раз побувати в його будинку в колишній столиці ФРН, Бонні.

Ця класицистична будівля XVIII століття розташована на вулиці Бонгассе, в історичному центрі міста. Тут автор «Оди до радості» народився й провів перші роки дитинства. Нині тут діє музей «Дім Бетховена» (Beethoven-Haus), де зберігається унікальна колекція від прижиттєвих портретів композитора до інструментів, на яких він грав, від оригінальних партитур до передсмертних нотаток.

Про минуле, теперішнє й майбутнє музею «Дню» розповів його директор, куратор колекції, доктор Мікаель Ланденбургер.

ІСТОРІЯ

— Сьогодні до вашого музею стоять черги на виставки й концерти, навіть до вас не так просто потрапити на інтерв’ю. Та якщо повернутись до ХVІІІ століття — з чого тут усе починалося?

— Лік слід вести приблизно з 1700 року. Бонн дуже постраждав під час (Тридцятирічної) війни, і, зокрема, цей будинок зводили для відновлення міста. Батьки Бетховена жили тут ще до його народження, а через кілька років після того переїхали. Після смерті композитора будинок поволі занепадав, а наприкінці ХІХ століття дванадцятеро наших городян заснували Товариство дому Бетховена і, аби порятувати споруду від руйнування, придбали її, відреставрували і 1893 року відкрили музей. Останні 128 років це приватне товариство утримує Дім і унікальну колекцію, що містить понад тисячу рукописів і багато інших предметів, пов’язаних з особистістю композитора.

— Тож музей є цілковито незалежним від держави?

— Він є приватним, і це його велика перевага. Проте ми не маємо цілковитої свободи, бо потребуємо фінансової підтримки для деяких дослідницьких проектів, і отримуємо ці кошти саме від уряду.

— В Україні ще з радянських часів більшість музеїв досі підпорядкована державі, на яку й покладають практично всі сподівання. 

— Щось подібне ми мали y Німецькій Демократичній Республіці... Наприкінці ХІХ століття в німецьких містах за такі будинки ніхто не відповідав, тож ініціатори створення музею могли розраховувати лише на власні зусилля й кошти. У 1950-1960-ті роки в Західній Німеччині стан культури дещо покращився завдяки приватним підприємцям, які вважали за особливу пошану ставати меценатами. Цю шляхетну традицію продовжують і сучасні німецькі бізнесмени. Як на мене, коли йдеться про такі приватні речі, як культура, не варто сподіватися на чиновників. Дбати про культуру — наша спільна справа, а не відповідальність абстрактної «держави, яка прийде і все владнає».

— Хто утримує музей зараз?

— Майже наполовину діяльність музею має бути самоокупною. Щороку його відвідують близько 100 000 туристів з усіх куточків світу, тож ми продаємо доволі багато квитків. Друга частина фінансування надходить з приватних джерел, а також від влади міста, федеральної землі Вестфалія та уряду країни.

— Яким був шлях дому Бетховена від забутої будівлі до сучасного музею?

— Якщо повернутися до років Другої світової — тоді майже весь історичний центр Бонна перетворився на руїни. Наш Дім дивом вцілів: у жовтні 1944-го його порятували від пожежі двоє служників, ризикуючи власним життям. Тож будинок зберігся практично в оригінальному стані.

Наша колекція виникла виключно завдяки невтомним ентузіастам, котрим навіть не забракло амбіцій запросити на посаду почесного президента знаного піаніста Йозефа Йоахима. Він неперевершено виконував твори Бетховена, був людиною талановитою і впливовою, тож за його сприяння музей став поповнюватись першими експонатами. Сьогодні ми продовжуємо оновлювати колекцію, наскільки дозволяють наші скромні можливості. Зараз виставили музичні інструменти, на яких колись грав Бетховен, його відомий портрет авторства Йозефа Штілера, особисті речі й листи — все, що дуже красномовно свідчить про його життя й творчість. Окрім того, ми щороку проводимо по три спеціальні експозиції. Нинішня добірка, присвячена подорожам Бетховена, відкриває різні й часом несподівані факти. Наша колекція дозволяє створювати такі виставки-мандрівки. Та попереду ще багато роботи. Впродовж наступних двох років плануємо впровадити суттєві зміни, розвивати музей за сучаснішими методами. Хотілося б створити атмосферу, не менш промовисту, ніж самі предмети колекції.

СКАРБИ

— Якими експонатами ви пишаєтеся найбільше? 

— Важко сказати. Якщо ви хочете збирати колекцію, вам потрібно знати цінність інформації, яку мають предмети колекціонування. Ми витрачаємо багато часу і грошей на ці дослідження ще від самого заснування товариства. Усе, що надходить сюди, потрапляє до цифрового архіву на нашій головній сторінці. Доступ до неї необмежений і безоплатний. Особливо цікаві документи ми публікуємо у факсимільному виданні. Це найважливіша наша мета: не перекласти щось з одного банківського сейфа в інший, а повернути до життя.

— Та все ж хочеться дізнатися, якi знахідки є найцікавішими для вас як для досвідченого музейчика.

— Для мене особисто — манускрипти-автографи. У нас є дві третини усіх збережених автографів сонат для фортепіано. Є мініатюра пензля Крістіана Горнеманна — перший живописний портрет Бетховена 1802 року, абсолютно унікальний. Є інструменти, які йому належали, збереглося чимало прижиттєвих свідчень про нього, тобто його сучасники знали, що він буде дуже шанованим композитором навіть через сотню років. Є навіть малюнок Бетховена перед смертю, а його похорон задокументовано. Це, до речі, було щось нове в царині музики. Одне слово, важко відзначити щось одне.

МАЙБУТНЄ

— Який головний виклик стоїть перед музеєм нині?

— Звісно, сьогодні доводиться працювати старанніше, давати більше інформації, ніж 20 років тому, адже нині в Європі поменшало музичної освіти в школах та інших навчальних закладах. Та, як на мене, найважливіше, аби люди відчули, що вони прийшли сюди до самого Бетховена, прийшли доторкнутись до його душі. Лише погляньте уважно на його рукописи: це речі, котрі можуть дати якнайкраще уявлення про їхнього автора, і вивчати їх, як на мене, не менш цікаво, ніж дивитися на довершені твори живопису.

— Навіть так?

— Якщо подивитись на рукописи Моцарта або Гайдна, то написані вони бездоганно, просто чудово. А боротьба, яка відчувається в рукописі Бетховена, розповідає нам набагато більше про процес його творчості, спонтанні ідеї, самокритичність і вимогливість до виконавців.

Так що найперше ми намагаємося, щоб люди з усього світу почувалися тут як удома. Багато туристів приїжджає сюди раз у житті — відвідати дім, де народився великий композитор, тож ми намагаємося «заразити» їх цікавістю до Бетховена, показати його автентичний світ. А далі, маючи цифровий архів та інші можливості, вони можуть продовжувати свій шлях до нього. А ще ми прагнемо передати певну тяглість, певні етичні принципи, тому що, на мою думку, навіть важливіше за чудову музику нести ідеї миру, свободи, рівності і братерства, які поділяв Бетховен.

— Так ким же є Бетховен для сучасного світу?

— Я гадаю, він справді допомагає мільйонам людей у всьому світі (хоч у якому б регіоні вони жили, в Азії, Африці чи в так званому західному світі) приймати своє життя, а можливо, і свої проблеми, свої вади. Так, як Бетховен це зрозумів під час своєї життєвої кризи 1801—1802 років. Він усвідомлював усю відповідальність, яку на нього покладав світ, і прагнув якнайстаранніше розвиватися у всьому. Можливо, він не був кращим композитором, ніж Гайдн, Моцарт або Брамс. Та він мав неймовірну енергію, що відчувається й донині в його спадку, навіть у речах, котрі нам вдалося зібрати. Насправді кожен з нас є в чомусь обдарованим, і не варто себе порівнювати з постаттю Бетховена. Натомість краще замислитися над його принципами — працювати якнайстаранніше, служити людям, суспільству, приймати виклики, не відступаючи перед труднощами,  не відмовляючись від творчих амбіцій. Жити так, щоб на схилі років можна було сказати: «Я зробив усе, що від мене залежало, аби досягти успіху».