…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Без гриму

Актор Лесь Задніпровський — про театр, родину і політику
4 вересня, 2020 - 11:47
НА ЮВІЛЕЙНОМУ ВЕЧОРІ, ПРИСВЯЧЕНОМУ 100-РІЧЧЮ ПЕРШОЇ СЦЕНИ УКРАЇНИ ЛЕСЬ ЗАДНІПРОВСЬКИЙ БУВ ВЕДУЧИМ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

У Національному театрі імені Івана Франка, який минулого тижня відзначив 100-літній ювілей, нині працює ціла когорта відомих і популярних митців, один із них Лесь Михайлович, який є франківцем у кількох поколіннях. Задніпровський є продовжувачем знаменитої театральної династії Рой — Ткаченко — Задніпровських. Його козачі корені часто  на сцені дають про себе знати — бо веде він свій родовід (по лінії батька) від гайдамаків Холодного Яру. Талановитий  чоловік-красень під два метри зросту, з оксамитовим голосом і з неймовірним гумором. Цей актор органічний  коли грає персонажів різних епох —  у фраках, мундирах, козацьких строях, сучасних костюмах, а ще він має купу прихильників, переважно жіночої статі, які спеціально ходять на вистави, де грає їхній кумир. Франківці  жартома називають Леся Задніпровського своїм «генералом капустянської дівізії», бо ні одне свято чи театральна подія не відбуваються без його участі,  і завжди з нетерпінням чекають на влучні, жартівливі віршовані есеї та пісенні пародії, які майстерно пише і виконує актор спільно з колегами. Можливо, не всі читачі знають, що козаки Ново-каховської паланки обрали актора генерал-хорунжим і  на згадку подарували шаблю, до речі, Лесь Михайлович вправно володіє цією зброєю, а на сцені, як справжній рицар-козак, демонструє віртуозні кульбіти мечем-шаблюкою... Про Театр Франка, який  без перебільшення є рідним домом митця, про його легендарних батьків, про знакові ролі,  колег і режисерів, із якими актор мав щастя працювати, похід у... політику, і як пандемія змінила життя — наша розмова.

«Я НАРОДИВСЯ І ВИРІС ЗА ЛАШТУНКАМИ ТЕАТРУ ФРАНКА»

— Можна впевнено сказати, що я народився і виріс за лаштунками Театру Франка, — сміється Лесь Михайлович. — Так само, як і мій син Назар... Мене часто брали на репетиції і щоб я не заважав, давали яблука та наказували сидіти тихо залі. Я дивився, розкривши рота, а коли актори запитували чи подобається, то кивав головою. І, немов губка, вбирав кожне слово, і це була гарна наука на майбутнє, коли вже сам пов’язав свою долю зі сценою...

Мої батьки: Михайло Задніпровський та Юлія Ткаченко — це вже друге покоління, що працювало в нашому театрі. А перше — дідусь і бабуся по лінії матері. Семен Михайлович Ткаченко був  одним із засновників Театру ім.І.Франка, який починав разом із Гнатом Юрою. В повоєнний час він був викладачем, професором, а згодом ректором Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Його дружина Катерина Степанівна Рой — Ткаченко теж була актрисою нашого театру.

Мої батьки познайомилися під час вступних іспитів до театрального інституту, і це було кохання з першого погляду на все життя! Вони потрапили на один курс до видатного режисера і педагога Володимира Вільнера. Студентами мама і тато одружилися. В інституті вони багато грали разом, а в театрі партнерами чомусь були рідко, і можна по пальцях порахувати ці постановки. Тому кожну спільну виставу дуже цінували. Пам’ятаю їхні репетиції вдома «Пам’яті серця» за О.Корнійчуком. Увечері сідали в крісла біля торшера і я чув лише окремі слова і виразні фрази...

На жаль, батько рано пішов із життя, в неповних 56 років, віддавши театру 30 із них... Театрознавці зазначали, що «Михайло Задніпровський був знаковою постаттю в мистецтві». Бувало, що в периферійних театрах режисери навіть просили своїх акторів зіграти або під Задніпровського, або під Бучму... В батька був чарівний тембр голосу. І він згадував, що славетний оперний бас Іван Паторжинський  пропонував піти вчитеся до  консерваторії і стати співаком. Тато вагався:  і професійному співу йому хотілося навчатись, і театральний інститут не полишати. Згодом, на драматичній сцені йому вдалося здійснити свої мрії, і проявити неабиякий вокальний хист. Пісня була з ним усе життя! Сценічні дані Михайла Олександровича були блискучі! А ще він чудово малював. Захопився цим ще в школі. Коли паперу не було, то навчився ґрунтувати старі патефонні диски. У  нас в родині збереглися кілька  круглих пейзажів  татка, які ми передали до його музею в Кам’янці. Особливо він  любив малювати соняшники та чорнобривці...

Смерть тата сталася  через  його поранення під час Другої світової війни... Про батька та повоєнне покоління франківців багато писали в газетах та журналах. Це була славна когорта митців: Кусенко, Ужвій, Гашинський, Добровольський, Бучма, Юра...

Те, що мої батьки — зірки я почав усвідомлювати лише, коли пішов до школи. Я був посереднім учнем і  вчителі часто просили, щоб тато чи мама прийшли до школи. Я дивувався — навіщо? Двійок не отримую, все немов нормально... Чомусь найчастіше вчительки хотіли, щоб саме тато завітав до школи. Вони обожнювали Михайла Олександровича, завжди після зустрічі на згадку отримували автограф... Якщо організовували конкурси, то пропонували мамі чи татові очолити журі. То був прояв любові до популярних акторів у масштабах школи...

«МАГІЯ СЦЕНИ»

— Думаю, що мій вибір стати актором був зумовлений акторським середовищем, в якому зростав. Хоча захоплювався спортом, вивчав іноземні мови. За вуха в театр мене ніхто не тягнув! Батько навіть сумнівався, чи варто мені ступати на акторську стезю? Адже це каторжна праця.

Після закінчення десятирічки я вирішив, що всі шляхи ведуть до театрального і... не поступив, бо зовсім не готувався до іспитів. Відслужив у армії, а потім повчився в інституті культури, і згодом все ж вступив до театрального вишу на курс Анатолія Никифоровича Скибенка. Це був яскравий педагог! Він вчив нас на конкретних приклада, наприклад, розповідав про Шумського, Бучму, як вони знаходили фарби до ролей... Після офіційних занять ми продовжували спілкування. Пам’ятаю, ті цікаві години, коли він не поспішав на виставу  і давав нам майстер-класи. То було схоже на захоплюючі лекції, які в той час транслювали по ТБ, знаного лермонтознавця Іраклія Андроннікова.  Ми слухали від Скибенка  художньо-показові розповіді про театр.

Чимало чув я про корифеїв і від батьків. Шкодую, що не записував — вийшла б дуже ґрунтовна книжка про франківців... Я крутився в театральному середовищі і не підозрював, що ці бесіди стануть великою знахідкою в  майбутньому, коли сам стану професіональним актором. Потім безліч тих  прикладів стали моєю енциклопедією життя і творчості. Закарбувалося в пам’яті й те, коли ще дитиною сидів на руках у Амвросія Бучми, виймав з його рота  янтарний мундштук; як пирогами пригощала тьотя Наташа Ужвій... Утім, найчастіше згадується  магія, яку відчував, коли бачив акторів на сцені. А в  побуті корифеїв майже не пам’ятаю, бо батьки рідко мене брали з собою на гостини до своїх колег.

Дитиною я ніколи не брав участі у виставах. За це дуже вдячний батькам, бо не мав ілюзій..., бо знаю чимало прикладів скалічених раннім успіхом вундеркіндів, які ніколи не стали видатними акторами...

Кожного літа, коли мама і тато їхали на гастролі, то мене відправляли або з дідом та бабусею на Десну, або відпочивати на батьківщину батька — Черкащину. Перші кроки зробив у Холодному Ярі, бо тато казав: «На асфальті нічого не виросте». В п’ять років навчився плавати, ходив разом із дідом на риболовлю. А школярем, крім плавання, захопився академічним веслуванням, виступав на змаганнях, отримував призи, став кандидатом у майстри спорту. Я вважаю, що спорт зробив мене сильним і загартованим, маю хороше дихання, все життя тримаю себе в гарній фізичній формі. Моя спортивна кар’єра закінчилась у 18 років, бо прийшлося обирати: театр чи спорт. Я обрав театр!

«ЗОЛОТА ДОБА»

— Юлія Семенівна віддала театру понад 50 років! Гнат Юра запросив їх з батьком разом і затвердив одним наказом. Вона була трагедійною актрисою. Її ролі завжди викликали увагу критиків і публіки. Я пам’ятаю її Шурку в «Єгорі Буличові» за М.Горьким, барабанщицю в однойменній п’єсі, Комісара в «Оптимістичній трагедії» В.Вишневського, Антигону в трагедії Софокла, Кассандру в п’єсі Лесі Українки, Клер Цаханасян («Візит старої дами» Дюрренматта), леді Хеф («Бал злодіїв» Ж.Ануйя), Фанні («Прем’єра» Дж.Кромвелла) та ін.

Разом ми грали у виставах «Бал злодіїв» і «Візит старої дами» — це були резонансні постановки Сергія Данченка. З пам’яті виринають якісь уривки і стає тепліше на серці. Мама — була приголомшливою акторкою і чудовою партнеркою. У «Візиті», за роллю, я, як охоронець Клер, носив Юлію Семенівну на руках...

До речі, мене не відразу після закінчення інституту взяли до Театру імені І.Франка, хоча мав направлення від вишу. В радянські часи вважали, що династії — то добре для робочих професій і колгоспників, а актори — це вже «клановість і сімейщина»! Тодішня партійна організація театру виступила проти, щоб мене зарахували до трупи. Тому з вишу мене відрядили працювати до Київського театру російської драми імені Лесі Українки. Можна сказати, що я став «жертвою радянської репресії». Батько дуже образився і ні разу (!), за чотири роки, які я пропрацював у лесинківців, не був у тому театрі, не бачив мене на сцені. Він мріяв, щоб ми разом грали у франківців, але не сталося: 9 червня 1980 року пішов у Вічність...

Те, що я все ж потрапив до Театру імені Івана Франка, завдячую Сергію Володимировичу Данченку. Він сказав, що я повинен зайняти батьківське місце. Я дебютував у виставі «За Сибіром сонце сходить», грав побратима Кармелюка, з яким вони втекли з в’язниці... До речі, Микола  Зарудний писав цю п’єсу саме на батька. Почалися репетиції, але тато захворів і невдовзі помер, тому роль Устима Кармелюка виконав Степан Олексенко..

Я довгий час мав амплуа — «герой», та як казав великий Амвросій Бучма, «треба добре вміти дурити глядачів. Учора ти зіграв трагедію — вони обридалися і кажуть — Боже, який актор! Сьогодні — комедію, і всі регочуть. Один тебе вважає трагіком, інший коміком, але треба, щоб і той, і інший захотіли прийти до театру і в третій, і в четвертий, і — надцятий раз. Тоді і каса задоволена, і публіка, і ти бо маєш щастя грати на сцені і бути різним»! Тобто бути органічним і переконливим, як у фарсі, так і в трагедії, і у водевілі, і в драмі, і в комедії.

У ВИСТАВІ «МОЯ ПРОФЕСІЯ — СИНЬЙОР З ВИЩОГО СВІТУ», ЯКА Є ЛІДЕРОМ ГЛЯДАЦЬКИХ СИМПАТІЙ, ЛЕСЬ МИХАЙЛОВИЧ ГРАЄ РОЛЬ БАРОНА АЛЬФОНСО. НАСТУПНИЙ ПОКАЗ ВІДБУДЕТЬСЯ 26 ВЕРЕСНЯ / ФОТО З АРХІВУ ТЕАТРУ ФРАНКА

Раніше казали: «Назар — син Леся Задніпровського», а сьогодні він за популярністю наздогнав і навіть переганяє мене. Ми з сином абсолютно різні актори. Зараз у Назара вдало розвивається його телекар’єра. Вважаю, що участь у естрадних і капустянських номерах йому багато дали для розкутості і відчуття партнера  (ще з студентських часів я його залучав до своїх репризних скетчів та шоу). Дивлюся й радію за нього, як він класно «кує» комедійні серіали: «Вуйки», «Останній москаль», «Будиночок для щастя» і вже третій сезон знімають «Скажене весілля» для великого кіноекрана...

Коли мене запитують  про «золотий час», то я усміхаюся і кажу — коли був молодим, коли батьки були живими... Театр, як і сім’я — це мала держава і віддзеркалює велику родину і країну. Батьки згадували, як потужно франківці працювали, скільки резонансних постановок з’явилися в афіші під час Гната Петровича Юри, коли він був керманичем театру. І це при тому, що то були часи «розквіту» сталінських репресій, прискіпливого партійного контролю, коли не можна було зайвого слова сказати... Юра чотири десятиліття високо проніс прапор українського театру, зберіг творчу команду, виростив цілу плеяду чудових акторів, поєднував у репертуарі класику і твори сучасних авторів, а ще став «батьком» для франківців. Потім було чимало прекрасних режисерів і яскравих особистостей: Мар’ян Крушельницький, Володимир Скляренко, Дмитро Алексідзе, Сергій Сміян та інші, але до приходу 1978-го до нашого театру Сергія Данченка, поняття відповідальності (довготривале) за колектив, після Гната Юри, не було. Сергій Володимирович вивів франківців на європейський рівень. Він був послідовний, якщо дивитися з точки зору всього колективу, а не окремих амбіцій митців, а зовні на театр, немов із пташиного польоту, в часі й просторі, то період Данченка — «золота доба». Я вважаю, що  Гнат Петрович і Сергій Володимирович — дві особистості, які залишили помітний слід у історії не лише франківців, а й усього українського театру! Вони сповідували театр — дім, і це робило колектив творчою родиною, і є великою цінністю. Зараз у нас час пошуків та експериментів, але теперішнє творче керівництво надто захоплюється андерграундом у постановках, а це, на мою думку, хибний шлях. Є таке поняття «Оптимістична трагедія» і перша сцена України повинна нести позитив, шукати світло, а не лише показувати негатив, бридоту і чорне в житті. Глядачі йдуть до театру, щоб почути, що буде далі? А на сцені бачать депресію, яка є зараз у нашому житті, і це створює ще більший негативний ефект. Я не закликаю, що треба лише ставити комедії і водевілі, але промінь світла в постановках має бути. Люди йдуть у театр відволіктися від проблем та бруду, якого вдосталь мають у житті. Коли постановник бере п’єсу, то має зрозуміли, що хоче сказати своєю виставою публіці, який меседж надсилає до залу. Якщо негатив, то він повинен викликати у глядачів збурення, щоб поборотися з цим...

«ЩО ЗА МАНІФЕСТАЦІЇ ВІДБУВАЮТЬСЯ В ТЕАТРІ?»

— Я працював із різними режисерами. Дуже поважав Сергія Данченка і вдячний, що він допоміг мені розкритися на сцені, граючи різні образи. Хоча шкодую, що ми разом мало попрацювали. Зокрема, Сергій Володимирович побачив мене в ролі Командора в «Кам’яному господарі» за Лесею Українкою, назначив на роль гангстера й охоронця у «Візиті старої дами» Дюрренматта; в комедії «Бал злодіїв» я зіграв Гектора (у цій виставі зібралася класна акторська компанія: Ткаченко, Олексенко, Смородіна, Лазова, Панчук, Коляда та інші, до речі, там же Назар зіграв Густава)... Яскравою сторінкою стала співпраця з Юрієм Кочевнком, завдяки якому в моєму  доробку з’явилися такі вистави, як «Фредерік, ябо Бульвар Злочинів», «Назар Стодоля», «Віват, Королево», «Леді і Адмірал» та інші.

Велику творчу школу мені дав Володимир Миколайович  Оглоблін. Вважаю, що «золоте десятиліття» було й з Володимиром Опанасенком. До речі, в його постановку «Блез» Клода Маньє я потрапив завдяки протекції Наталії Сумської, яка запропонувала режисеру дати мені почитати п’єсу, бо на головну роль художника-авантюриста пробувалися різні актори, але постановнику все не подобалось. Я читав і сміявся, а потім відчув, що це моє. На репетиції показав кілька фрагментів і Опанасенко мене затвердив на роль Блеза. Саме з тієї  вистави, яка йшла 10 років на аншлагах, розпочалася наша творча дружба з Володимиром Дмитровичем, якому завдячую цікавими роботами, зокрема,  «Гетьман Дорошенко» за твором Людмили Черняхівської-Старицької. Це була знакова вистава, яка, на жаль, не довго йшла, бо помер мій колега Віктор Цимбаліст, що віртуозно грав полковника Яненка, тестя гетьмана, і замінити його вже ніхто з колег не зміг! До речі, постановка «Гетьман Дорошенко» стала місцем паломництва РУХівців. Коли виставу побачив В’ячеслав Максимович Чорновіл, зайшов до гримерки привітати і багато теплих слів сказав. На кожний показ, таке було враження, що приходили глядачі всім осередком НРУ, з синьо-жовтими прапорами, а кожна вистава переростала в опозиційний мітинг. А це кінець 1990-х, ще не розвалився СРСР, і керівництво нашого театру викликали в тодішні провладні кабінети, щоб пояснювали, що за маніфестації відбуваються в залі?

Згодом я вступив до партії НРУ і став депутатом Київради. Тоді встигав займатися громадською, політичною і творчою діяльністю. Слід віддати належне тодішньому меру Києва Олександру Омельченку. Він толерантно до мене ставився Я працював у нього радником з культури і в комітеті з культури. Він, за професією, був будівельником і культурологічні речі просив пояснити або підказати. Якщо я не міг через гастролі або репетиції бути на сесії, то повідомляв голову нашої фракції. Проблем не виникало...

«НАВІТЬ ЯКЩО КОНФЛІКТ НА СХОДІ «ЗАМОРОЗЯТЬ», ТО ВСЕ ОДНО ВІН ВІД НАС НІКУДИ НЕ ДІНЕТЬСЯ!»

— Зараз уже не хочеться йти в політику. Дивлюся не Богдана Бенюка — скільки в нього політика займає сил. Мені було набагато простіше. Тоді не було такої колотнечі в нашому суспільстві, антагонізму в державі. Мій похід у політику відбувався ще до Революції Гідності, анексії Криму, війни на сході, яка вже шість років триває... Зараз зовсім інші стосунки в людей. Розумію, що все  поступово назрівало, а потім вибухнуло. Тому сьогодні я себе не уявляю, що міг би поєднувати такі різні іпостасі, як творчість і політику. Потрібно щось обрати одне. На двох стільцях ніхто не всидить. Я не хочу повторювати історію з Святославом Вакарчуком, який створив партію «Голос», трохи позасідав у Верховній Раді, і кинув своє депутатство (до речі, це вже вдруге співак так чинить) і знову повернувся до мистецької стежки і рок-гурту «Океан Ельзи».

Зараз на все дивлюся відсторонено, уважно стежачи за поличним життям України, і бачу багато больових точок, треба бути толерантним, але не відступати і не йти на компроміси з ворогом. Ми маємо нещастя мати підступного  сусіда, який розв’язав «гібридну війну», але стверджує: «Нас там нєт»... У мне таке враження, що ця війна на сході може тривати довго, як Ізраїлю з арабським світом. Бо конфлікт дуже розпечений, багато незагоєних ран, а тому нам треба бути готовим давати відсіч ворогу, щоб і чоловіки, і жінки вміли тримати зброю в руках, а всі громадяни стали військовозобов’язані. Навіть якщо конфлікт на сході «заморозять», то все одно він від нас нікуди не дінеться! На мою думку, єдине, що може змінитися, це коли піде з політичної арени В.Путін (у відставку, на пенсію чи помре), і то має відбутися якийсь перехідний період. Хоча в росіян є генетична потреба в царі, диктаторі, і не факт, що новий кремлівський господар стане лояльним до України, яку вважають своєю вотчиною впродовж тисячоліть. Потрібно, щоби виросло кілька поколінь, які виховані не на ненависті, сповідували демократичні принципи і мали б мужність покаятися в гріхах своїх батьків, дідів та прадідів, як це відбулося в Німеччині. Вірю, що  це буде, хай не за моє життя чи сина, а онуки — це точно побачать!

«КАПУСТЯНСЬКА ГВАРДІЯ» ПРОТИ КОРОНАВІРУСУ

— Пандемія, немов тайфун, захопила весь світ, і ніхто навіть не здогадувався, що це дуже серйозно та на довгі місяці. З березня по травень ми були в підвішеному стані, театр не працював, і це було так незвично. Наша родина дотримувалась рекомендацій МОЗ, виходили з хати лише за продуктами і в аптеку за ліками. З дітьми й онуками спілкувалися  телефоном. Важко було через те, що не знаєш, що буде завтра. Бо на COVID-19 хворіють не лише літні люди, а й молодь та діти. За два місяці сидіння в самоізоляції «фінансова подушка» схудла і стала, як тоненька наволочка. Тому я і дружина почали шукати де б заробити гроші, погоджуючись на зйомки та дубляж стрічок...

За кордоном багато провідних театрів заявили, що не працюватимуть до кінця цього або навіть наступного року. В нас театр, хай з обмеженнями, але ж працює. Хоча бачити забинтовані стрічками крісла в залі — незвично, але це умови нашого часу. Я вважаю, що людям потрібен театр, бо це певна емоційна розрядка. Ми вдячні всім глядачам, які приходять на вистави. І хоча в залі лише половина крісел зайнята (за санітарними нормами), але в фіналі публіка так щиро аплодує, немов за себе і за інших,  відсутніх  через карантин, глядачів. 

Так вийшло, що 100-й сезон нашого театру припав на час пандемії, і через те масштабних святкувань, які планувалось, не відбулося. Але ювілейний вечір (навіть два, бо стільки бажаючих, що не всі змогли б вміститися в залі) все ж провели 27 і 28 серпня. Ми з Поліною Лазовою виступили ведучими. Підготували з колегами «капустянської гвардії» франківців святкове шоу, щоб трохи підняти настрій публіці. Хоча ВООЗ прогнозує нову фазу пандемії, але ми віримо, що коронавірус обов’язково відступить!

ДОВІДКА «Дня»

12 червня 1953 р. у Києві народився Лесь (Олександр) Михайлович Задніпровський. Творчу діяльність розпочав на сцені Театру ім.Лесі Українки в 1975 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім.Карпенка-Карого. В Національному театрі ім.І.Франка працює з 1980 року. В творчому доробку має десятки різнопланових ролей у виставах: «Гетьман Дорошенко», «Кам’яний господар», «Леді і Адмірал», «Я, Генрі ІІ», «Блез», «Фредерік, або Бульвар Злочинів», «З коханням не жартують», «Мазепа», «Чайка», «Віват, Королево!», «Назар Стодоля», «Урус-щайтан» та інші. Нині глядачі можуть побачити Леся Михайловича в таких ролях, як Єпанчін Іван Федорович «Ідіот», Майор «Дами і гусари», Лепле «Едіт Піаф. Життя в кредит», Барон Альфонсо «Моя професія — синьйор з вищого світу», Вальтер, судовий радник «Розбитий глек», Лікар «Три товариші», Вороб’янінов «Великі комбінатори». А новинкою стане участь у прем’єрі «Сірано де Бержерак» за Ростаном, яку поставить Ю.Одинокий.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Газета: 
Рубрика: