Тільки наука змінить світ. Наука в широкому розумінні: і як розщеплюється атом, і як виховувати дітей… І дорослих теж.
Микола Амосов, український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики

«Більшості людей, які перенесли домашнє насильство, соромно і боляче про це говорити»

Розмова з Єлизаветою СМІТ – володаркою призу Берлінського кінофестивалю та режисеркою документального фільму «Розірви коло» про жінок, постраждалих від насильства в родині
25 листопада, 2021 - 17:30

Фільм, який щойно став доступним для перегляду в Інтернеті, знято за підтримки Представництва Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні (UNFPA) у межах реалізації проєкту EMBRACE з протидії та запобігання гендерно зумовленому насильству. Авторкою ідеї картини є Почесна Амбасадорка UNFPA Україна Марія ЄФРОСІНІНА.

У стрічці розповідаються історії двох жінок з різних міст України – слабочуючої художниці Іви СТІШУН і молодої матері Саші ЛЕБЕДИНСЬКОЇ, кожна з яких постраждала від домашнього насильства і тепер намагається вирватися з його порочного кола.

Режисеркою фільму є Єлизавета Сміт —  одна з найяскравіших молодих режисерок країни.

Єлизавета Сміт народилася в 1990  в Одесі, живе та працює у Києві. Її дебютний повнометражний документальний фільм «Школа №3», знятий спільно з Георгом ЖЕНО (Україна-Німеччина) мав прем’єру на Берлінському кінофестивалі у 2017 та отримав Гран-прі у конкурсі Generation 14+. Її короткометражний фільм «Solitude» (2019) взяв участь у 15 кінофетивалях, отримав шість нагород та був номінований як найкращий короткометражний фільм на премію «Золота Дзиґа» Української Кіноакадемії.

  Єлизавета - учасниця міжнародних програм Berlinale Talents, TorinoFilmLab, The Write Retreat,  MidPoint Feature Launch. Членкиня Української та Європейської кіноакадемій. Також створює театральні вистави та веде курс з філософії кіна.

“ШКОЛА №3”

— Єлизавето, хотілося б почати розмову з вашого найвідомішого фільму. Як з’явилася “Школа №3”?

— Усе почалося з того, що ми з волонтерами з проекту «Новий Донбас» поїхали відбудовувати школу №3 в місті Миколаївка. Хтось відбудовував фізично, а я працювала з дітьми — ставила з ними виставу до Дня святого Миколая. Святим Миколаєм був Георг Жено. Там же ми познайомились і з Наталією Ворожбит. Десь через місяць нас запросили допомогти зробити виставу; ми думали, що фільмуватимемо, як її готують. У підсумку відео, які ми знімали з дітьми під час прогулянок, стали фрагментами в спектаклі. Потім ми з Георгом вирішили, що треба братися за фільм, тож відзняли монологи всіх 13 підлітків і продовжили знімати їхнє повсякденне життя. Працювали півтора року. В «Школу №3» увійшли не всі монологи, що були в «Моїй Миколаївці». З другого боку, додалися сцени, які не вписувалися в концепцію вистави.

— Яке режисерське завдання ви ставили перед собою?

— Це було завдання скоріше не режисерське, а людське. Бо спілкування з цими підлітками обернулося терапією, котра допомогла і їм, і нам. Ми також зрозуміли, що коли стрибаємо разом із ними з мосту або гуляємо по пагорбах,  то на екрані народжується простір, де діти дозволили нам бути, — й це щось дуже особисте й особливе. Тож, знов-таки, не можу сказати про режисерське завдання — але багато чого навчилася і зрозуміла.

— Вони охоче йшли на контакт?

— Так, дуже. Це — те, що створило фільм. Ще з першої нашої поїздки ми встановили близькі стосунки: ділилися улюбленими книжками, віршами Жадана, скидали один одному фільми й пісні. Вони дуже охоче розповідали свої історії, впустили нас у свій світ. Це було дуже приємно для обох сторін.

— Чим діти в зоні АТО відрізняються від дітей на мирних територіях?

— Вони набагато доросліші, бо живуть в обставинах, у яких багато хто з нас не був, і це підштовхує їх замислитися над питаннями, над якими ми в звичайному житті не замислюємося: чи міг би я вбити людину, наприклад. І їхнє ставлення до рідних, один до одного — дуже людське. Чимало з цих дітей дуже глибокі, при тому в них не так багато вибору. Підлітки з великих міст можуть піти в кіно, в клуб, а там — тільки в піцерію до 21.00, а потім — пиячити в парк. А наші школярі,  отримавши інструмент для самовираження, одразу за нього вхопилися. Це почалося з театру тіней, вони його самі зробили в школі, він досі існує. Те ж саме з газетою «Голоса города», створеною там з допомогою волонтерів. Ось чим вони відрізняються — вони хочуть діяти.

— Як змінила робота над спектаклем і фільмом їх і вас?

— Їхнє життя сильно змінилося, обрії розширилися, безумовно. Мене ж, повторю, цей досвід багато чого навчив — і як людину, і як режисера. Передусім — терпимості. Дуже часто важко чути якісь факти, які ти вважаєш неправдивими, і важко сприймати людину серйозно, але якщо ти хочеш діалогу, хочеш людину почути, ти маєш розуміти, що вона думає. А ще я як режисерка тепер знаю, що шукаю. Я шукаю процесу. Не результату, не картинки, а процесу разом із героями. Це дуже цікаво.

- Нагородження “Школи №3” стало сенсацією. Як цей приз вплинув на ваше життя?

- В першу чергу він вплинув на можливості – не тільки для мене, а й для студії, де я є співзасновницею та директоркою. Це відкрило нам дорогу до європейського ринку. Ми багато брали участь у кіноринках, девелопмент-програмах, європейських пітчингах. Це була сходинка до виходу з чисто українського виробництва. А особисто моє життя як людини це не змінило.

- Що з дітьми? Спілкуєтеся з ними зараз?

- Вони вже дорослі… З деким у нас природно припинився контакт. Але частина переїхала до Києва і ми дуже щільно спілкуємось. Двоє дівчат учаться на кіно- і телережисурі, і одну з них взяла на новий проєкт як асистентку режисера. А на іншому проєкті троє наших героїв працювало. Тобто це така дружба на все життя буде, на мене.

“РОЗІРВИ КОЛО”

- Хто виступив з ініціативою зняти “Розірви коло”?

- Фонд ООН з народонаселення. Вони так само надали фінансову підтримку. Звернулися до Ольги Бесхмельнициної, а вона прийшла до мене. Одразу було нелегко. Я спочатку не уявляла, як розкрити тему, з якого боку підійти. Потім, після досліджень і спілкування з величезною кількістю людей, що постраждали від домашнього насильства,  а також психологами, після відвідувань притулків для жертв почало з’являтися розуміння, як це зробити. І я дуже вдячна Олі та Фонду за те, що дали мені повну свободу творчості.

- Наскільки швидко ви знайшли героїнь?

- Ми шукали їх приблизно 2 місяці. Відібрали спочатку трьох, але з’ясували, що тільки історія Саши Лебединської може стати основною. А вже під час зйомок я відчула, що цього не досить. Мала навіть кризовий момент, бо вже вирішила, що зайшла в глухий кут. Проблема в тому, що більшості жертв домашнього насильства соромно й боляче про це говорити. Вони не розуміють, нащо їм це потрібно. Складно знайти саме тих, хто зможе відкритися. Та й камера змінює поведінку людей. Але наступного дня після цієї кризи я зустріла другу героїню – Іву Стішун. Вона мене повернула, змінила напрям. До того часу я вже багато знала з теми насильства, але не знаходила способів, як це передати на екрані. Саме зустріч з Івою дала мені можливість втілити матеріал, який я осмислила як режисерка.

- У фільмі з’являється Марія Єфросініна. Для тих, хто знає її лише як телеведучу і гламурну персону, це може стати неабияким сюрпризом.

- Ідея зняти кіно на цю тему виникла саме в неї. Вона вже 2 роки є амбасадоркою цієї теми від Фонду в Україні. Видно, що їй це небайдуже. Особисте спілкування з жертвами дуже змінює світогляд і викликає ще більше питань. З наших з Марією розмов я зрозуміла, що проблему неможливо викорінити повністю. Але можливо про неї говорити і робити так, щоби для суспільства це перестало бути нормою.

- Який процес ви знайшли тут?

- Якщо порівнювати зі “Школою №3”, то те, що відбувалося там, було мені особисто необхідним. Немов питання життя і смерті. А тут я прийшла у тему, до якої не маю прямої дотичності. Але я людина чутлива й це дає мені можливість наблизитись до героїнь. В нас створюється територія довіри і вони не бачать, що я десь зовні ставлю камеру і питаю щось. Я пропускала все через себе.

З Сашею та Івою вийшли різні процеси. З Сашею більше співпереживання. Коли ми зустрілися, то вона перебувала в шоку, в замороженому стані – жінки часто потрапляють у притулок саме такими, вони немов завмерли. Зйомки тривали пів року, і я бачила, як вона оживає. З Івою інакше – це доленосна зустріч. Ми зустрічаємось і виявляємо, що читаємо одну й ту саму книгу на дану мить. І вона просто починає транслювати те, що я накопичила за 5 місяців зйомок. Бо вона така людина. З Івою вийшов дуже сильний контакт. Зараз хочу продовжувати її знімати, зробити окремий фільм, бо бачу, на який рівень ми можемо зайти. Одне слово, дуже різні процеси, але обидва мене дуже вмикали. В Саши – спроба життя заново, в Іви – перегляд і розуміння того, що з нею відбулося, до чого це призвело і що з цим робити зараз. Тут ще така складна штука, яку я зрозуміла під час зйомок: насильство приводить до розмови про травму, а травма – це те, що сталося в минулому. Як зняти документальне кіно в теперішньому часі про те, що сталося в минулому? Я вирішила сконцентруватися на тому, що відбувається з ними тут і зараз. Саша шукала роботу й житло, починала жити, Іва налагоджувала стосунки з сином, займалася саморефлексією: як зробити так, щоб це не продовжилося на ньому?

- Ви спілкувалися не тільки з ними, але й з іншими жінками в притулках. Які історії вас найбільше вразили?

- Люди в притулку пережили крайні кризові ситуації, з  загрозою їхньому життю та здоров’ю. Там часто не просто домашнє насильство, а ще й кримінал, психіатрія. Це мене дуже вразило, але у фільм це було неможливо включити, бо стан цих жінок такий… Щоби мені просто дозволили увімкнути камеру в притулку, знадобилося 3 місяці. До людей з  травмою дуже складно підійти, бо вони всіх розпитуючих сприймають як ворогів – телевізійників, журналістів, тих, хто хоче зробити з того скандал. Довіра будується дуже довго. Були дуже жорсткі історії, але немає сенсу ними ділитися, бо я за ними не пішла.

- Що ви маєте на увазі?

- Наприклад, я приїхала знімати жінку, і просто під час ознайомчої розмови стало ясно, що вона сама агресорка. Вона сама до цього приходить у розмові. Тобто в даному випадку це взаємна агресія з чоловіком. Він телефонує їй під час розмови, починається розборка між ними, і ти розумієш, що можеш зняти журналістську сенсацію, гучний репортаж, але не зачепиш нічого по-справжньому глибокого.

- З вашого дозволу – питання особистого штибу. Чи ви самі стикалися з насильством вдома, в родині чи в стосунках?

- Думаю, що кожний з нас може пригадати ситуацію, коли його чи її торкалося психологічне чи фізичне насильство. Мене це торкалося теж. Але в мене, мабуть, розвинений інстинкт самозахисту. Я токсично-маніпуляційне ставлення до себе не толерую взагалі. Такі люди зникають з мого життя одразу. Але таке чуття є не у всіх. Є жінки, яких ударили один раз і вони пішли назавжди,  а є ті, яких ударили і вони простили, потім їх знову вдарили і вони знову простили, і так уже 5, 10 років. Думаю, це дуже залежить від того, де і як людина зростала, формувалася як особистість.

- Часто жертва сприймає таке становище як природний стан речей – знаю з особистого досвіду.

- Я ставила це питання психологині, бо воно мене не відпускало: чому вони це терплять? Чому вони опиняються в цьому колі раз за разом?

- То яка відповідь?

- Дуже часто  виходить так, що якщо людина в дитинстві стикалася з проявами насильства в родині, навіть не до себе, а просто бачила – то єдиний спосіб психіки вижити – прийняти насильство як норму. І надалі, в дорослому житті, це знову сприйматиметься як норма. І щоб перебудувати це в голові, треба дуже ретельно працювати з фахівцями, бо самому це зробити нелегко.

- Наскільки поширена ця проблема в Україні?

- Ви навіть не уявляєте, наскільки. Ми немов цього не бачимо, немов це не з нами, це далеко, але якщо придивитися, то це дуже масово. Першочергова проблема у вихованні – з якими установками виростають дівчата й хлопці, і в толеруванні насильства багато років. І в медійному полі проблема не підіймалася. Але в останні роки це змінюється. Саме тому я взялася за тему. Це стало особистим викликом, який я відчувала навіть по своєму оточенню. Всі роблять вигляд, що цього немає. Я хотіла пробити цю стіну, зробити так, щоб люди перестали відвертатися. Щоб усі побачили, що ці історії відбуваються не з якимись маргіналами – а за рогом, прямо зараз. Навіть з успішними людьми – як у випадку Іви.

- Над чим ви працюєте зараз?

- Над своїм повнометражним ігровим дебютом, який називається “Вакуум”. Презентуємо його на міжнародних ринках, щось виграємо, але в нас немає української частини фінансування, і це заважає нам рухатись далі. Також я в девелопменті серіалу “Наші діти”, який теж має соціальну тему: стосунки батьків та підлітків. Хочу сфокусуватися все ж на повному метрі.

- “Розірви коло” одразу виходить в Інтернеті?

- Він робився не як фестивальний фільм, а як робота для широкого загалу. Для мене це теж новація. Дуже цікаво подивитись, як сприйме масовий глядач.

 

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
Рубрика: