Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Борис ГРАЧЕВСЬКИЙ: «Розсмішити складніше, ніж примусити плакати»

29 липня, 1998 - 00:00


Борис Юрійович Грачевський все свідоме життя пов'язаний з кіностудією дитячих і юнацьких фільмів імені М. Горького. У 19 років він розпочинав тут на скромній посаді вантажника, а, закінчивши факультет «Організація кіновиробництва» ВДІКу, працював адміністратором на картинах таких відомих режисерів як Василь Шукшин, Марк Донськой, Олександр Роу. 1974 року разом з драматургом Олександром Хмеликом організував дитячий кіножурнал «Єралаш» і відтоді є його директором і художнім керівником.

— Чи не здається вам, що багато які сюжети «Єралашу», відзняті раніше, вже не зрозумілі юному поколінню?

— Це досить складна проблема. З одного боку, знімаючи «Єралаш», ми завжди намагалися уникати злободенщини. Але повністю уникнути «вранці — в газеті, увечері — в куплеті» нам не вдалося. Тому деякі сюжети, безперечно, застаріли. Наприклад, фільм про те, як три знуджені підлітки вирішують, куди б їм податися. У панки або в металісти піти — так це ж треба відповідно стригтися, одягатися. І вирішують піти в комсомол — там нічого робити не треба. Колись цей сюжет був злободенним і точним, але сьогоднішнім дітям він навіть не зрозумілий. А фільм з машиною часу і Сталіним — вічний, через те, що вдалося перевести сюжет у притчеву форму. Але є й ще одна грань цієї проблеми: в одному з нових сюжетів герой-школяр вішає на стіну портрет Толстого, пояснюючи приятелеві, що на прохання вчителя «вішає письменника», а приятель його підганяє і говорить: «Так пішли вже, рівно твій Гоголь висить». Показ в «Артекові» мене приголомшив: я з жахом зрозумів, що діти не розуміють, де сміятися: вони, звичайно, здогадуються, що це не Гоголь, але хто на портреті вони не знають. Також, як не знають картини Решетникова «Знову двійка», яка обігрується в одному з нових «Єралашів».

Факт залишається фактом, у мого покоління і того що підростає — різна історія і, працюючи для них, весь час доводиться стежити за тим, щоб не загубитися. Колись ми зняли пародійний сюжет на «Невловимих месників», а сучасні діти не сміються: вони виросли зовсім на інших бойовиках. До речі, в «Артекові» після демонстрації фільму «Чапаєв» робили опитування й з'ясували, що більше половини дітей не знає, хто такий цей Чапаєв. Може й слава Богу, тому що Чапаєв — лише один з багатьох дрібних воєначальників, але це реально показує, наскільки змінився час. Я, взагалі, виріс з тим, що Росія й Україна — це одне й те ж, і, навіть, не знав, що Богдан Хмельницький щось об'єднував.

— А чи не було у вас спокуси кинути «Єралаш» і реалізувати ще який-небудь проект?

— Так, років сім назад, коли взагалі все кіно було в занепаді, ніде «Єралаш» не йшов, хоч ми його чесно (і майже безкоштовно) робили. Не те, що глядачі, але і багато хто з моїх колег думав, що наш кіножурнал наказав довго жити. Я тоді дуже мучився, чи так прожив своє життя? Адже я колись писав, потім кинув літературу, захопившись «Єралашем». Але поступово повернулася любов до журналу, і я зрозумів, що це місія моя на Землі така — робити «Єралаш». Я особисто добираю сценарій, знаходжу режисера, затверджую всіх акторів. Я вдячний всім людям, які його талановито роблять, але це моє кіно — і вони будуть знімати так, як треба мені.

Звичайно, у мене було багато спокус, особливо раніше. Але я за вдачею дуже віддана людина: 30 років живу з дружиною (з них 28 — у шлюбі), наступного року — 25 років «Єралашеві» і 50 — мені. Я не можу кинути журнал — адже це моя дитина, яка ніколи не вивчиться самостійно ходити: лише я один знаю де й яку кнопку натиснути, щоб він продовжувався. Я пишаюся тим, що діти до нього ставляться тепло, що з ним виросло вже декілька поколінь. Навіть тим пишаюся, що ніхто за кордоном в нас його не купує: там не зрозумілий не лише наш гумор, але і наш формат. Загалом, якщо завтра мене переїде трамвай, то за мною залишиться 126 «Єралашів».

До речі, у мене виникла ідея ремейку старих «Єралашів». У першому випускові кіножурналу в нас був сюжет, який вигадав Леон Ізмайлов, тоді ще нікому не відомий молодий автор. Упевнений, що його пам'ятають всі — розмова дорослого й підлітка, який, зокрема, розповідає своєю підлітковою мовою уривок з Гоголя: «Классный Днепр при клевой погоде, когда кочевряжась и выпендриваясь пилит сквозь леса клевые волны свои. Вылупишь зенки, откроешь варежку и стоишь. Редкая птица со шнобелем дочешет до середины Днепра. А если дочешет, то так гикнется, что копыта отбросит». Я вже говорив з Ізмайловим про ремейк цього сюжету, адже розмовна мова розвивається так швидко, що сюжет вже багато в чому застарів: так зараз не говорять.

Але вічними залишаються сюжети про кохання, про жадібність. «Ось якби в мене був мандарин, я з тобою поділився б» — «Шкода, що у тебе немає мандарина»: це не анекдот, це — притча. Чудовий сюжет «Вовка — добра душа», де хлопчик посковзнувся на доріжці й став «керувати рухом». Цей актор, Максим Кличко, помер місяць тому від важкущого діабету. А товстун, який їв мандарин, потонув.

— Борисе Юрійовичу, ви дуже спокійна й розсудлива людина, чи є речі, які викликають у вас активне несприйняття?

— Дурість. Наприклад, мені противний поділ за національністю або релігією. У мене інтернаціональна родина: я — єврей, дружина — українка, дочка одружилася з напівтатарином-напівросіянином. Я абсолютно нейтральний до всіх цих речей. В Ізраїлі мене дратує невгамовний націоналізм. Один мій друг, єврей, який живе в Ізраїлі, одного разу пожартував на тему єврейської традиції, згідно з якою правовірні іудеї не повинні їсти разом молочне й м'ясне (між цими стравами потрібно робити перерву не менше, аніж 4 години). Так він пожартував у газеті, що у євреїв повинно бути два унітази — для молочного й для м'ясного, і його вигнали з роботи. Це, по-моєму, безглуздо. Тим більше, що жарт — гарний.

— А чи багато сюжетів зі 126 ви склали самі?

— Цілих два. В останньому випускові, який скоро побачать усі глядачі, мій сюжет «Дорогі росіяни» (звернення президента до народу) і ще я вигадав історію «Школа моєї мрії», в якій хлопчик у ролі вчителя дрючить учителів, що сидять за партами, причому задає їм найбезглуздіші запитання: «При якій температурі закипає прямий кут?» або «А з яким рахунком шведи програли під Полтавою?»

— А що, ви так не любите школу?

— Я ненавиджу її лютою ненавистю, тому що вона виїдає особистість. Я розумію, що школа — потрібна, але вчити треба якось по-іншому. Мені, наприклад, скоро 50 і ні разу в житті мені не знадобилися ні синус, ні косинус, ні тангенс, ні котангенс. А в той же час наші школярі Гоголя від Толстого не відрізняють. Хоч може це і правильно, що основної маси це не стосується? Нехай, припустімо, 5 відсотків людей читають, мучаться, думають, не сплять — і досить цього для людства?

— Яка тепер прокатна доля «Єралашу»?

— Я дуже багато їжджу Росією і за символічну ціну продаю кінокопії «Єралашу», щоб повернути дітей до кінотеатру. Я сам був свідком того, як малюк, зайшовши з батьком до кінозалу й побачивши екран, закричав: «Тато, дивись який великий телевізор!» Раніше «Єралаш» показували перед дитячими сеансами, тепер я продаю його цілими пакетами. До речі, зазвичай я приїжджаю в будь-яке місто на два дні й даю по 5 виступів на день у тисячному залі. Тому я переконаний, що діти повернуться в кіно, коли прокатники правильно організують свою роботу. Адже дитина не стане читати афішу, треба йти до неї в школу, в двір, розмовляти з нею, запрошувати.

На жаль, це стосується не лише прокатників, але й самих кінематографістів: ніхто не хоче працювати для дітей. Зараз один дитячий фільм жахливіший за інший. Це ж стосується й мультфільмів. Аніматори створюють якісь страшні криві фільми, які нікому не цікаві: вони їх самі дивляться, один одному аплодують і призи роздають.

— А чи буде «Єралаш» для дорослих?

— А навіщо? Наше завдання — робити все настільки добре, щоб не втратити й дорослого глядача. Коли я показав «Єралаш» на «Кінотаврі», в залі сиділо 400 дорослих — ніхто не пішов. Значить, це не так вже й погано — тупо дивитися «Єралаш».

Бесіду вела Леся ГАНЖА, «День»
Газета: 
Рубрика: