Якщо в долі кожної нації, як і людини, існують свої зоряні
миті, то саме однією з таких миттєвостей став для України червень 1859
року. Не тому, що трапилася якась надзвичайна подія, навпаки, нічого не
сталося. І в цьому нація також виявила себе.
У червні 1859 року сорокап'ятирічний поет і академік Тарас
Шевченко, який лише здавався старим — через кошлату бороду, кремезну мішкувату
поставу й недовірливий важкий погляд сірих очей, отримавши від міністра
імператорського двору дозвіл на вiльний проїзд у Київську, Чернiгiвську
й Полтавську губернiї на п'ять мiсяцiв для «полiпшення здоров'я i малювання
етюдiв з натури» і сподіваючись повернутись від земляків «як умитий в столицю...»,
помандрував кіньми з Петербурга до Сум, Лебедина, Пирятина, Переяслава,
Кирилівки, Корсуня, де й здивував свого приятеля несподіваною думкою: «Как
хорошо быть только поэтом и не гражданином».
Він мріяв придбати десь на березi Днiпра невеличкий клапоть
землi, побудувати «тiльки хату, одну хатиночку в гаю» i жити тут. «От,
— згадував Варфоломій Шевченко, — i стали ми з ним декуди їздити i шукати
задля кiшла такого мiсця, «щоб Днiпро був пiд самим порогом». Незабаром
знайшли таке мiсце...».
Тим часом наздогін поетові, урочистим почтом, мчали таємні
розпорядження — «учредить за ним самый строгий надзор, о последствиях которого
и о времени выезда его мне донести».
Коли землемір скінчив обмір грунту ділянки, обраної поетом
для хатинки, Шевченко, за звичаєм, став щиро частувати своїх земляків —
Вольського, Молендського, Садового і колишнього поліцая Козловського. А
невдовзі після частування уся чесна компанія (знайомий сюжет!) дала проти
поета свідчення: «... По выборе места для дома начал Шевченко потчевать
водкою, которой было распито две кварты, потом, показывая Садовому оторванный
тут же от липы лист, Шевченко спрашивал его по-малороссийски — кто это
дал? — и когда отвечал Садовый, что бог, — то Шевченко отозвался: дурак
ты, веруешь в бога, и затем прибавил, — бог, Саваоф, пусть он поцелует
меня... (указывая на заднее место), затем назвал божию матерь покрыткою,
выказывал верование в одного Иисуса Христа. Крестьянин Садовый начал креститься
и уклоняться от такого рассказа Шевченко, тогда Шевченко бранил его словами:
старый собака, невера и прогнал от себя...» Посланий черкаським начальником
поліції справником Табачниковим, (якого Шевченко потім згадував у своєму
щоденнику «незлим тихим словом») становий пристав із мiстечка Мошни Добржинський
із кiлькома десяцькими й соцькими заарештував поета без пояснення причин.
Київський генерал-губернатор дав розпорядження направити
заарештованого Шевченка «под надзор полиции» до Києва. Як і дванадцять
років тому, Шевченка хотіли упіймати на тому, що він нарікає на страждання
України в сучасному її становищі й що висловлювання його переповнені ненависті
до влади. «Стараясь удостовериться в образе его мыслей», поетові стали
влаштовувати допити про «страшное богохульство», щоправда, досвідчений
у подібних справах ще з часів заборони «писати й малювати» Шевченко, як
сказано було у протоколах, вiд богохульства «отрекался».
Тоді те, чого не поталанило здійснити чиновникам особливих
доручень, передоручили «друзям»: на однiй вечiрцi в колі приятелів і «мочемордів»,
«випадково» опинився якийсь пан, якого Шевченко небезпiдставно запiдозрив
у шпигунствi («що воно таке і чим воно дивиться?») і, обурившись, о третiй
годинi ночi втік із будинку.
Щиро прийнятий земляками, майже вдвоє скоротивши подорож
свою на батьківщину і пробувши замість п'ятьох місяців лише два місяці
й десять днів, поет невдовзі написав: «... вирвався я з того святого Києва
i простую тепер не оглядаючись до Петербурга».
Згодом отой самий «мочеморда», стосовно якого Шевченко,
як виявилося, «не погрішив», запідозривши у шпигунстві, написав спогади
про те, як за два роки потому, у травні 1861 року, зустрічав «святий» Київ
прах Шевченка.
В урочистому караулі, цілком імовірно, стояли, мабуть із
найсумнішим виразом на обличчях і ті, хто супроводжував Шевченка в подорожі
1859 року, а тепер отримав чергові звання — усі ті колишні станові і справники,
і «почесні свідки» — Вольський, Молендський, Садовий, Козловський, і київський
генерал-губернатор, а може, й донощик Петров, котрий за чималу винагороду
— у 500 карбованців — ще 1847 року «открыл существование в Киеве тайного
политического общества» кирило-мефодіївців.
Так блудний син востаннє повернувся до земляків. Так збулася
й поетова мрія: у довічне володіння — на Чернечій горі, що на березі Днiпра,
— він одержав клапоть землi. Відтоді він вже не нарікає ні на страждання
України, ні на владу, не висловлює єретичних думок і не вигадує сумнівних
метафор. А біль його, рядок за рядком, вправні фельдфебелі, станові, справники,
десяцькі й соцькі давно вже розттягли на дифірамби райському сьогоденню.







