Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Час корифеїв

125 років тому було створено перший професійний український театр
14 грудня, 2007 - 00:00
ТРУПА ТЕАТРУ КОРИФЕЇВ, 1886 р. / ФОТО З АРХІВУ МУЗЕЮ ТЕАТРАЛЬНОГО, МУЗИЧНОГО ТА КІНОМИСТЕЦТВА УКРАЇНИ

У цьому році культурна громадськість України відзначає дві визначні дати: 125-річчя створення першого українського професійного Театру корифеїв (1882 р.) та 100 річчя створення Миколою Карповичем Садовським у Києві першого Стаціонарного театру (1907 р.), які вiдіграли значну роль у загальному процесі розвитку нашої культури і формуванні нації.

«ЗАСПІВУВАЧІ»

Історію українського театру з другого десятиліття ХIХ ст. до другого десятиліття ХХ ст. можна розділити на дві доби: до 1881 року, коли український театр не відокремився ще від польського та російського (всі три театри працювали спільно й актори змушені були грати трьома мовами), й від 1881 року, коли український театр визволився від цього й вийшов на свій самостійний шлях.

1882 року було створено перший Український професійний театр — Театр корифеїв («корифей» у давньогрецькому театрі — керівник хору або заспівувач). Його засновником та організатором став Марко Лукич Кропивницький, який однаково володів усіма театральними професіями (але більш за все любив акторство). Він був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор театральної справи.

В історії культури важко знайти сім’ю, яка б дала таке сузір’я талантів, як скромна, роботяща сім’я Тобілевичів, де було шестеро дітей, і четверо з них стали корифеями національного театрального мистецтва: драматург і актор Іван Карпенко- Карий, актори Микола Садовський і Панас Саксаганський, їхня сестра — відома актриса і співачка (померла у віці 36 років) Марія Садовська-Барілотті. Усі вони продовжували розвивати славну справу зачинателя і, як його називали сучасники, батька українського театру М. Л. Кропивницького.

Найдіяльнішим після Марка Кропивницького був Микола Карпович Садовський (Тобілевич-середній). Життя його бурхливе, насичене мистецькими і громадськими звершеннями, — починаючи від російсько-турецької війни 1877—1878 рр., у якій він брав участь і отримав Георгіївський хрест за хоробрість, і в подальшому — боротьба за права українського слова й театру в умовах їх заборони.

Щастя посміхнулося Миколі Садовському ще змолоду. Він зустрівся з Марією Костянтинівною Заньковецькою і поряд з нею пішов шляхом, який для обох був єдиним у житті покликанням — обоє випили з одного келиха чарівне зілля театру і ніщо вже не могло розлучити їх на сцені, незважаючи на тимчасові незлагоди та розлуки у житті. Розповіді сучасників про їхню першу зустріч свідчать, що зблизила майбутніх митців театру українська народна пісня. І це до якоїсь міри символічно. Чи не знаменням є й те, що обоє мали однакові ініціали — М.К.Заньковецька, М.К.Садовський.

Ось як це було. Маленьке містечко Бендери в Бессарабії, поблизу південного кордону Російської імперії. Наприкінці 1870 х років, коли йшла російсько-турецька війна, це містечко надзвичайно пожвавилося. Там стояв великий військовий гарнізон. Молодий піхотний офіцер М.К.Тобілевич, який добровільно пішов на фронт, був контужений, нагороджений за відвагу Георгіївським хрестом і відправлений потім у Бендери. Тут він перебував у колі місцевих офіцерів та їхніх родин.

Одного разу, проходячи біля будинку з відчиненим вікном, Тобілевич почув, як дружина артилериста Хлистова, Марія Костянтинівна, в майбутньому геніальна актриса Заньковецька, граючи на фортепіано, наспівувала українську пісню «Коло млину, коло броду»... Марія Костянтинівна здивовано обернулася і побачила за своєю спиною офіцера, голова якого була перев’язана чорною шовковою пов’язкою, а на грудях виблискував новий Георгіївський хрест.

Офіцер коротко представився:

— Тобілевич. Я з Херсонщини. З Єлисаветграда.

— А я чернігівка, — сказала вона.

Садовський-Тобілевич порівняно легко й вільно пішов шляхом артиста, вступивши до трупи М.Л.Кропивницького, створеної у рідному Єлисаветграді 1881 року.

Марії ж Костянтинівні, уродженій Адасовській (сценічне ім’я Заньковецька — за назвою села Заньки на Чернігівщині, де вона народилася), довелося багато чого перебороти: гнів батька, судді й дрібного поміщика, який вважав акторську професію недостойною дворянського роду, опір чоловіка, що призвело до розриву з ним, інтриги театрального світу. Все перемогло бажання стати справжньою професійною актрисою і саме в українському театрі.

За кілька років трупа Кропивницього зміцніла і добилася права гастролювати в Києві, Петербурзі, Москві; зачаровувала своєю грою тисячі глядачів. Молодий театр недаремно став називатися Театром корифеїв. Кропивницький, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський були неповторними артистичними індивідуальностями. Самий стиль синтетичного театру, який поєднував драматичне й комедійне дiйство з музичними і вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав чисто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

«ЗОЛОТИЙ ВІК»

Не лише в Україні, а скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх. Навіть реакційна преса не могла вже ігнорувати або замовчувати це значне і своєрідне явище — появу Театру корифеїв.

І тільки на початку ХХ ст. актори мали щастя отримати «свою хату» — театральне приміщення.

1907 року Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити у Києві постійний Український театр. Дарма, що актори, як і раніше, називалися малоросійськими або просто російськими, дарма, що з великими труднощами орендоване приміщення Троїцького народного дому (нині це приміщення Театру оперети) було далеко від центру. Тут, у цьому великому і не дуже затишному будинку, де раніше виступала російська драматична трупа «Товариства грамотності», все було перебудовано й перероблено М.К.Садовським.

Як керівник, він надавав однаково великого значення як зовнішньому, так i внутрішньому вигляду театру. І в цьому він був схожий на великого К.С.Станіславського.

Одержавши стаціонарний театр, Микола Карпович уперше міг сформувати трупу, яка була потрібна йому для великих постановочних вистав. Важливим елементом у театрі Садовського була музика. Крім справжніх опер («Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина») йшли вистави мішаного жанру — музично-драматичні, де велику роль мали пісні й танці, як, наприклад, «Енеїда» — інсценована самим М.К.Садовським поема І.П.Котляревського. Тому в театрі був постійний і зіграний оркестр. Який набував особливого звучання, коли за пульт диригента став український композитор О.Кошиць. Свої музичні твори охоче давали М.К.Садовському і М.В.Лисенко, і К.Стеценко й інші відомі композитори.

Великою сміливістю, навіть зухвалістю реакційні кола тодішнього суспільства вважали постановку українською мовою «Ревізора» М.Гоголя у перекладі М.К.Садовського, яку театр здійснив 1907 року. Це була блискуча перемога українського театру (Садовський грав Городничого).

У репертуарі театру було чимало історичних п’єс iз героїчного минулого українського народу. Більшість з них, що належали перу М.Старицького, М.Кропивницього, І.Карпенка- Карого, трактували минуле в романтично-національному дусі. Там нерідко допускалися анахронізми і довільне поводження з історичними фактами, але вони мали великий вплив на глядача. У режисерській практиці Микола Карпович не дотримувався заздалегідь розробленого плану постановки: працюючи з акторами, він давав волю фантазії й імпровізував не лише мізансцени, а й окремі сценічні пози.

Слід сказати, що М.Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншi київськi театри, навіть по десять копійок за місце, тоді як в Оперному і Соловцовському (Російський театр, тепер —Театр ім. І.Франка) найменші ціни були по 32 коп. за місце. Місць у театрі Садовського було лише близько 600, а в Оперному — вдвічі, у Соловцовському в півтора рази більше.

Дешеві ціни на місця сприяли тому, що в цей Український народний театр валом йшли люди з усіх передмість — Деміївки, залізничної Солом’янки, робітничої Шулявки...

Театр Садовського успішно пропрацював у Києві сім років: з 1907 до початку Першої світової війни 1914 р. Тоді царський уряд припинив не тільки існування цього театру, а й взагалі всіх українських газет, журналів, книгарень.

Сила й роль корифеїв були в тому, що вони, створюючи репертуар, формували по-справжньому народний національний театр, впливаючи цим на свідомість людей. Вони створили школу акторської та режисерської майстерності і, працюючи в умовах заборон з боку царського уряду, піднесли український театр на значно вищий щабель професіоналізму, зробили його впливовим і визначальним чинником національної культури. Завдяки їхній діяльності II пол. ХIХ ст. увійшла в історію української культури як «золотий вік» театру.

Світлана МУШТЕНКО, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments