Краса - це нескінченність, виражена у закінченій формі.
Фрідріх Вільгельм Шеллінг, німецький філософ

Час спалювати сміття...

27 вересня, 2007 - 00:00
СЦЕНА З ВИСТАВИ EMPTY TRASH / ФОТО OЛЕКСАНДРА ХИТРОВА

У Київському академічному Молодому театрі відбулася прем’єра вистави з незвичною назвою Empty trash, постановку якої здійснив популярний столичний режисер Юрій Одинокий.

До речі, це його перша робота у Молодому театрі. Автором п’єси є сучасний український автор Тетяна Іващенко. Empty trash, або другий варіант назви — «Спалюємо сміття», — відразу наштовхує на думки про касовість постановки та її позиціювання на молоду глядацьку аудиторію (бо хто, як не молодь може бути добре обізнана із англійським словосполученням, сфера ужитку якого — «комп’ютерна галузь»). Сполучення еmpty trash означає, що ми можемо позбавитися зайвої для нас інформації, викинувши її у корзину, використовуючи для цього лише єдину миттєву операцію. Проте у даному випадку назву сценічного твору слід розуміти, скоріше, як певну алегорію, яка може стосуватися духовного життя людини: іноді варто «очистити» свою свідомість від зайвого, аби здобути щастя і спокій.

Події, покладені в основу вистави, подаються у формі гри: як на фабульному, так і на психологічному рівні кожного з персонажів. У сценічному творі Юрія Одинокого відсутні головні герої, а персонажі поділяються на дві групи: ті, ким управляють, і ті, хто управляє іншими. Усі дійові особи — учасники єдиного ігрового процесу. Так, за сюжетом сценічного твору, декілька людей аби позбавитись певних комплексів та психічних проблем звернулися до психіатричної клініки, лікарі якої застосовують прогресивну, на їх погляд, методику лікування — рольову гру. Вони примушують своїх «пацієнтів» грати ролі, вiдмiннi вiд тих, які для них є більш характерними у житті. У сценічному творі ясно простежується думка про те, що навіть здорові та цілком нормальні (або ж ті, хто вважають себе такими) грають і граються (а іноді й заграються), обираючи ролі залежно від ситуації. Врешті, іноді їм навіть складно розібратися: ким вони є насправді. Отже за ігровим сценарієм, розробленим лікарями (роль головного лікаря грає Тетяна Стебловська), сердешний і сентиментальний чоловік має перетворитися на справжнього «мачо»; слабка та нерішуча дама — у «жінку-вамп»; закомплексований молодий чоловік, який став бізнесменом, але не може керувати людьми в силу дитячих комплексів, повинен перетворитися на справжнього «шефа»; молода леді, котра боїться інтимних стосунків, — на розкуту і сучасну жінку, а невдоволений життям музикант — на справжнього Елвіса Преслі, якому добре знайомі любов оточуючих та слава. Таким чином, піддослідні — різні за характером, віком, соціальним становищем, проте їх об’єднує спільна проблема: вони не вміють будувати стосунки з іншими людьми, а особливо — з представниками протилежної статі, і внаслідок цього, незважаючи на усі свої досягнення та переваги, є нещасливими.

Вистава має досить складну структуру, адже у ній співіснують дві реальності — справжня (дійові особи — лікарі та пацієнти) та ігрова (вони ж — герої рольових ігор). І перед акторами (Олександр Безсмертний, Людмила Дементьєва, Ганна Васильєва, Ліліана Ребрик, Олександр Галафутник, Кирило Бін) стоїть складне завдання — іноді зовсім несподівано змінювати амплітуду почуттів та емоцій. Окрім того, за сюжетом вистави психотерапевти не можуть між собою остаточно домовитися щодо деяких етапів гри, а особливо визначити її єдине завершення. І причина такого протиріччя у тому, що фінал гри є відкритим: кожен пацієнт має самостійно вирішити, чим для нього має закінчитися ця історія. Проте усі вони повинні вклонитися уявній богині Любові та Милосердя, яка може стати справжнім порятунком.

Empty trash є іронічною, ексцентричною комедією, у якій актори співають, танцюють, беруть участь у тонких пародійних етюдах. Використовуються клубні світлові спецефекти, сучасна музика, хореографічні дивертисменти. Разом з тим, час від часу сміх та ексцентрика, немов переплавляється на згусток драматизму. Затамувавши подих, глядач слухає історію одного з «піддослідних» про трагічний випадок з його дитинства, що вразив його на усе життя: батько, виховуючи у ньому мужність та рішучість, хотів примусити маленького хлопчика вбити півня, який мав ім’я і був для нього справжнім другом. Звісно, дитина не могла цього зробити, і тоді батько відрубав півню голову на очах у хлопця. З того часу йому постійно сниться півень, що бігає навколо нього без голови. Таким чином подібні монологи змушують сприймати виставу досить неоднозначно...

Наближує сценічний твір до глядача і гостро пародійний характер на деякі модні нині явища, так би мовити, продукти сучасності: психологічні корпоративні ігри, комп’ютерні «стріляли», популярні reality show, у процесі яких учасники змушені в ігровому «форматі» будувати стосунки з оточуючими та виносити на загал власні сумніви, духовні протиріччя, почуття. Звісно, можна припустити, що знавці театрального мистецтва будуть у дещо негативному сенсі говорити і про те, що у виставі багато елементів популярної масової культури, жартів, які близькі до КВК чи його «паростку» — шоу Comedy club. Та усі ці речі спонукають глядача сприйняти виставу Юрія Одинокого як своєрідну пародію на реальність, близьку кожному. А разом з тим і розуміти підчас вдало завуальовані філософські сентенції, замислюючись: чи не час і собі щось «перемістити до корзини»?

Олена ВАРВАРИЧ, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: