Сьогодні виповнюється 85 років композитору Микиті Богословському
Сергій ВАСИЛЬЄВ, «День»
Чотирнадцятирічного вундеркінда Микиту Богословського 1927 року привели
на оглядини до живого класика — композитора Олександра Глазунова. Метр
недбало прогорнув поданий боязким дебютантом клавір опери, пишномовно названої
«Мрія світу», і попросив підлітка зіграти ще який-небудь свій опус.
Потім сам сів до рояля і запропонував Микиті послухати свій останній
твір. Можна уявити собі зніяковіння підлітка, коли той почув... власну
«Мрію світу». Глазунов володів феноменальною музичною пам’яттю. Проте та
зустріч зі знаменитим композитором, якого Богословський вважає головним
своїм вчителем, пам’ятна також уже, напевно, класику принаймні радянської
пісні, як приклад прекрасного розіграшу.
Завдяки їм композитор став мало не легендарною, всенародно відомою фігурою.
Хтось зауважив навіть, що обезсмертити свій жарт можна, приписавши його
Бернардові Шоу або Микиті Богословському. Його містифікації часто бували
ризикованими й межували з політичною провокацією. Ніколи не перебуваючи
в партії, цей гусар, чепурун і дотепник, чиї напрочуд мелодійні й ліричні
пісні «Темная ночь», «Шаланды полные кефали», «Любимый город», «Спят курганы
темные» (композитор написав музику майже до 120 фільмів), дуже пізно отримали
офіційні знаки визнання від влади. Напевно, це закономірно: про дуже інтимне,
людське, «непіднаглядне», якщо хочете, говорила завжди його музика. Жарти
ж просто бісили ідеологічних начальників. Та й колег уїдливий Богословський
нерідко зачіпав. Можливо, навіть не стільки тим, що висміював їхні слабості,
скільки тим, що викривав «системні», тоталітарною свідомістю виховані вади:
пристосовництво, егоїзм, срібролюбність, позерське фрондерство. Об’єктом
уїдливих містифікацій часто ставав, наприклад, клан Михалкових, особливо
сам поважний патріарх роду, автор гімну Радянського Союзу. Якось, кажуть,
Богословський, представившись секретарем Патріарха і пообіцявши «дяді Стьопі»
нечуваний гонорар, замовив Сергію Михалкову церковний гімн. І класик радянської
літератури клюнув на цю приманку й довго потім сварився з церковними діячами,
вимагаючи оплати за свій твір...
Богословський, уміючи з іронією говорити про себе, усе життя вчив колег
не пижитися, не фанфаронствувати. Можливо, кращий його розіграш — це коли,
зателефонувавши від імені якогось міфічного скульптора кільком десяткам
своїх колег, він обіцяв увічнити кожного в бронзовому погрудді. Тільки
треба було заздалегідь зробити за свій рахунок гіпсовий зліпок і принести
його на обумовлене місце у вузлику. Правда це чи ні, але апокриф свідчить,
що зібралася тоді вельми представницька компанія.
У одному з інтерв’ю пару років тому Богословський зізнався, що розіграшами
більше не займається. «Консультую молодь». Вона в свою чергу радує маестро
каверверсіями його творів: ГРТ-івські «Старі пісні про головне» — майже
на третину Богословський. І не дивно: він завжди писав про справжні почуття.
